— До-мі-соль-до! — повитягав найбільш сором’язливих з-поза шаф, де вони намагались врятуватися від співів, Косарчукові сказав, що той має абсолютний слух, занив, заскиглив, просив зважити на прохання старого реґента-співуна, стукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути «Славноє море».
Гримнули. Ще й добряче гримнули. Картатий і справді знався на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут реґент вибачився, сказав: «Я на хвилинку!» — і… зник. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Та минуло й десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців — утік.
І раптом якось самі собою заспівали[242] другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, либонь, і не було абсолютного слуху, та був доволі приємний високий тенор. Проспівали. Реґента немає! Рушили по своїх місцях, та не встигли сісти, як, проти своєї охоти, заспівали. Зупинитися б — та ба. Помовчать хвилини зо три й знову гримнуть. Помовчать — гримнуть! Тут зміркували, що біда. Завідувач замкнувся у своєму кабінеті від сорому.
Тут оповідання дівиці урвалося. Нічого валер’янка не зарадила.
За чверть години до огорожі у Ваганьківському під’їхали три вантажівки, і на них заладувався увесь склад філії на чолі з завідувачем.
Щойно перша вантажівка, хитнувшись у воротях, виїхала до провулка, службовці, що стояли на плятформі та тримали одне одного за плечі, роззявили роти, й на увесь провулок залунала популярна пісня. Друга вантажівка підхопила, а за нею й третя. Так і поїхали. Перехожі, що бігли в своїх справах, кидали на вантажівки лише побіжний погляд, нітрохи не дивуючись і гадаючи, що це екскурсія їде за місто. Їхали й справді за місто, та тільки не на екскурсію, а до клініки Стравинського.
За пів години геть очманілий бухгальтер доп’явсь-таки до видовищного сектора, сподіваючись нарешті спекатися казенних грошей. Вже навчений досвідом, він передовсім сторожко зазирнув до подовгастої залі, де за матовими шибками з золотими написами сиділи службовці. Жодних прикмет тривоги чи безчинства бухгальтер тут не виявив. Було тихо, як воно й годиться в пристойній установі.
Василь Степанович сунув голову до того віконця, над яким було написано: «Прийом готівки», привітався з якимось незнайомим йому службовцем і чемно попросив прибуткового ордерця.
— А вам нащо? — запитав службовець у віконце.
Бухгальтер здивувався.
— Хочу здати готівку. Я з Вар’єте.
— Одну хвилинку, — відповів службовець і миттю закрив решіткою діру в шибці.
«Дивно!» — подумав бухгальтер. Його подив був цілком природним. Уперше на віку він натрапив на таку обставину. Усім відомо, як важко одержати гроші; до цього завжди можуть трапитися завади. Але в тридцятирічній практиці бухгальтера не було випадку, щоб хто-небудь, чи то юридична, чи то приватна особа, завагався б прийняти гроші.
Та нарешті сіточка відсунулася, і бухгальтер знову припав до віконця.
— Чи багато маєте? — запитав службовець.
— Двадцять одну тисячу сімсот одинадцять рублів.
— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.
Добре знаючи форму, бухгальтер миттєво заповнив його й став розв’язувати мотузку на пакунку. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замигтіло, він щось промурчав хворобливо.
Перед очима йому замигтіли іноземні гроші. Тут були пачки канадських долярів, англійських фунтів, голляндських ґульденів, латвійських лат, естонських крон…
— Ось він, один із цих штукарів з Вар’єте, — почувся грізний голос над онімілим бухгальтером. І тут Василя Степановича заарештували.
Розділ 18
Невдахи візитери
Тим самим часом, як сумлінний бухгальтер мчав у таксомоторі, щоб натрапити на самописний костюм, з плацкартного м’якого вагона № 9 київського потяга, що прийшов до Москви, разом з іншими вийшов пристойний пасажир з маленькою фібровою валізкою[243] в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядько покійного Берліоза, Максиміліян Андрійович Поплавський, економіст-пляновик, що мешкає у Києві, на колишній Інститутській вулиці. Причиною приїзду Максиміліяна Андрійовича була одержана ним позавчора пізно увечері телеграма такого змісту:
«Мене щойно зарізало трамваєм на Патріярших.
Похорон п’ятницю, третя година дня. Приїжджай. Берліоз».
Максиміліян Андрійович вважався, і то заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві[244]. Але й найрозумнішу людину така телеграма може збити з пантелику. Якщо людина телеграфує, що її зарізало, то зрозуміло, що зарізало її не на смерть. До чого ж тоді похорон? Чи, може, йому дуже зле, і він передбачає, що помре? Це можлива річ, але вкрай дивною є ця точність — звідки він так-таки й знає, що ховатимуть його у п’ятницю, о третій годині дня? Дивна телеграма!
Та розумні люди на те й є розумними, щоб розбиратися в складних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу переказали спотвореною. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло форми «Берліоз» і потрапило у кінець телеграми. З такою поправкою зміст телеграми ставав ясним, але, певна річ, трагічним.
Коли вщух вибух горя, що вразило дружину Максиміліяна Андрійовича, той негайно став збиратися до Москви.
Слід відкрити одну таємницю Максиміліяна Андрійовича. Без сумніву, йому було жаль жінчиного небожа, що загинув у цвіті літ. Але, річ ясна, як людина ділова, він розумів, що жодної особливої потреби в його присутности на похороні немає. І все-таки Максиміліян Андрійович дуже квапився до Москви. У чому ж була річ? В одному — в квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно. Не знати чому, та Київ не подобався Максиміліянові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви настільки точила його останнім часом, що він став навіть зле спати[245].
Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з обрієм. Його не тішив той приголомшливий своєю красою краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князя Володимира[246]. Його не веселили соняшні плями, що грали навесні на цегляних доріжках Володимирської гори. Нічого цього він не хтів, він хтів одного — переїхати до Москви.
Об’яви в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на меншу площу в Москві не давали жодних наслідків. Охочих не знаходилося, а якщо вони зрідка й траплялися, то їхні пропозиції були недобросовісними.
Телеграма вразила Максиміліяна Андрійовича. Це був момент, який прогаяти було б гріх. Ділові люди знають, що такі моменти не повторюються.
Одне слово, незважаючи на будь-які труднощі, треба було спромогтися успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, дуже складно, та складнощі ці треба було будь-що подолати. Досвідчений Максиміліян Андрійович знав, що першим та неодмінним кроком мав би бути наступний крок: треба було, за всяку ціну, бодай тимчасово, прописатися у трьох кімнатах покійного небожа.
У п’ятницю вдень Максиміліян Андрійович увійшов у двері кімнати, у якій розташувалось домоуправління будинку № 302-біс на Садовій вулиці в Москві.
У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображав у декількох картинках способи оживлення втоплих у річці, за дерев’яним столом самотнім одинцем сидів середнього віку неголений чоловік із стривоженими очима.
— Чи можу я бачити голову правління? — чемно прознався економіст-пляновик, знімаючи капелюха та ставлячи свою валізку на порожній стілець.
Це, здавалося б, простеньке запитання, чомусь так засмутило чоловіка, що він аж змарнів з виду. Косячи в тривозі очима, він пробелькотів нерозбірливо, що голови немає.
— Він на квартирі в себе? — запитав Поплавський. — Маю найпильнішу справу.
Чоловік відповів знову ж дуже недоладно. Та все ж таки можна було здогадатися, що голови на квартирі немає.
242
243
244
Прізвище Поплавський автор міг запозичити, на думку деяких дослідників, в головного режисера київського Міського театру. Більш вірогідною здається асоціація з поетом та письменником Борисом Юліяновичем Поплавським (1903–1935), твори якого, що мали риси сюрреалізму, містили містичні та християнські мотиви (1919 або 1921 р. еміґрував до Парижа, де й помер).
Інститутська вулиця, що простягається від Хрещатика до Кловського узвозу, в час написання роману називалася вулицею 25-го Жовтня, з 1944 — Жовтневої революції, після розпаду СССР вулиці повернуто назву Інститутська. Назва існує з 1842 р., коли при вулиці було збудовано Інститут благородних дівиць (тепер Міжнародний центр культури та мистецтв, у час написання роману тут містилося Управління державної безпеки — УГБ НКВД).
Саме на Інститутській вулиці, в будинку № 10 (не зберігся), 1891 р. народився «один з найрозумніших людей у Києві» (і про це свідчить уся його подальша біографія) — російський совєтський письменник, ровесник Булгакова, Ілля Еренбурґ (1891–1967) — «і то заслужено», бо «ehren» німецькою означає «поважати», «шанувати», Ehrenbürger — почесний (заслужений) громадянин, Ehrenburg — так він писав своє прізвище латинкою.
245
246