— Ні, ні, ні! Ані слова більше! Ні за які скарби й ніколи! І в рота не візьму нічого у вашому буфеті. Я, шановний, проходив учора побіля вашої ляди та досі не можу забути ні осятрини, ні бринзи. Безцінний мій! Бринза не буває зеленого кольору, це вас хтось обдурив. Їй годиться бути білою. Так, а чай? Це ж помиї! Я на власні очі бачив, як якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш здоровенний самовар сиру воду, а чай тим часом розливали далі. Ні, добродію, так неможливо!
— Я вибачаюся, — промовив ошелешений цим несподіваним нападом Андрій Фокич, — я не в цій справі, і осятрина тут ні до чого.
— Тобто як це ні до чого, коли вона зіпсута!
— Осятрину прислали другої свіжости, — повідомив буфетник.
— Голубчику, це бредня!
— Що бредня?
— Друга свіжість — от що бредня! Свіжість буває тільки одна — перша, вона ж остання. А якщо осятрина другої свіжости, то вона тухла!
— Я вибачаюся… — почав був знову буфетник, не знаючи, як здихатись від доскіпливого артиста.
— Вибачити не можу! — твердо відповів той.
— Я не в цій справі прийшов! — зовсім засмутившись промовив буфетник.
— Не в цій? — здивувався іноземний маг. — А яка ж іще справа могла вас привести до мене? Якщо пам’ять мене не зраджує, з осіб, близьких до вас за фахом, я знався лише з однією маркітанткою[252], та й то давно, коли вас ще не було на світі. А втім, я радий. Азазелло! Табурета панові завідувачу буфету.
Той, хто смажив м’ясо, обернувся, причому вразив буфетника своїми іклами, і спритно подав йому один із темних дубових низеньких табуретів. Інших сидінь у кімнаті не було.
Буфетник промовив:
— Уклінно дякую, — і опустився на ослінчика. Задня його ніжка тієї ж миті з тріском підламалася, і буфетник, охнувши, преболяче гепнувся сідницею об підлогу. Падаючи, він зачепив ногою другого ослінчика, що стояв перед ним, і з нього перекинув собі на штани повний келих червоного вина.
Артист вигукнув:
— Ай! Чи ви не забилися?
Азазелло поміг буфетникові підвестися, подав інше сидіння. Сповненим горя голосом буфетник відмігся від пропозиції хазяїна зняти штани та просушити їх перед вогнем і, почуваючи себе нестерпно ніяково у мокрій білизні та одязі, сів на другого ослінчика з осторогою.
— Я люблю сидіти низько, — промовив артист, — з низького не так небезпечно падати. Отож, ми зупинилися на осятрині? Голубе мій! Свіжість, свіжість та свіжість, от що має бути гаслом кожного буфетника. Та ось, чи не бажаєте скуштувати…
Тут у багряному світлі від коминка блиснула перед буфетником шпага, і Азазелло виклав на золоту тарілку шматок, що шкварчав, м’яса, полив його лимонним соком і подав буфетникові золоту двозубу виделку.
— Уклінно… я…
— Ні, ні, скуштуйте!
Буфетник задля ввічливости поклав шматочок до рота й відразу збагнув, що жує щось насправді дуже свіже і, головне, смачне. Та прожовуючи духмяне, соковите м’ясо, буфетник мало не вдавився й не впав удруге. Із сусідньої кімнати влетів великий темний птах і тихенько черкнув крилом по лисині буфетника. Сівши на коминкову полицю поруч із годинником, птах виявився совою[253]. «Господи Боже мій! — подумав нервовий, як усі буфетники, Андрій Фокич. — Оце квартирка!»
— Келих вина? Біле, червоне? Вино якої країни вам більше до вподоби цієї пори дня?
— Даруйте… я не п’ю…
— Дарма! То може волієте партію в кості? Чи, мо, полюбляєте які інші ігри? Доміно, карти?
— Не граю, — вже стомлений, озвався буфетник.
— Геть зле, — підсумував хазяїн, — щось таке, воля ваша, недобре таїться в мужчинах, які уникають вина, ігор, товариства чарівних жінок, застільної бесіди. Такі люди або тяжко хворі, або тихцем ненавидять околишніх. Щоправда, можливі винятки. Серед осіб, що сідали зо мною до бенкетного столу, траплялись, бувало, подивугідні негідники! Отже, слухаю вашу справу.
— Учора ви, бачите, фокуси робили…
— Я? — вигукнув у подиві маг. — Згляньтеся. Мені це навіть якось не личить!
— Пробачте, — сказав очманілий буфетник, — а цей… сеанс чорної магії…
— Ах, ну так, ну так! Дорогий мій! Відкрию вам таємницю: я ніякий не артист, а просто мені схотілося побачити москвичан у масі, а це найзручніше було зробити в театрі. Ну то мій почет, — він кивнув у бік кота, — і влаштував цей сеанс, я ж лише сидів і дивився на москвичан. Та не міняйтеся з лиця, а скажіть, що ж у зв’язку з цим сеансом привело вас до мене?
— Чи ви бачили, поміж іншого папірці злетіли зі стелі… — буфетник понизив голос і зніяковіло озирнувся, — ну, їх усі й похапали. І от заходить до мене до буфету молодик, дає червінця, я здачі йому вісім з полтиною… Тоді другий…
— Теж молодий?
— Ні, літній. Третій, четвертий… Я все даю здачу. А сьогодні став перевіряти касу, аж гульк, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів укарали буфет.
— Овва! — заволав артист. — Та невже ж вони думали, що це справжні папірці? Я й гадки не припускаюся, щоб вони робили це свідомо.
Буфетник якось криво й сутужно озирнувся, але нічого не сказав.
— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичан є шахраї?
У відповідь буфетник так гірко всміхнувся, що відпали усякі сумніви: так, серед москвичан є шахраї.
— Це підлість! — обурився Волянд. — Ви людина бідна… Ви ж справді людина бідна?
Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало знати, що він людина бідна.
— Ви скільки маєте заощаджень?
Запитання було поставлене чуйним тоном, та все ж таке питання не можна не визнати неделікатним. Буфетник зам’явся.
— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’ятьох ощадкасах, — озвався з сусідньої кімнати тріснутий голос, — і вдома під підлогою двісті золотих десяток[254].
Буфетник неначе прикипів до свого табурету.
— Авжеж, це не гроші, — поблажливо сказав Волянд своєму гостеві, — хоча, втім, і вони, власне, вам не потрібні. Ви коли помрете?
Тут вже буфетник обурився.
— Це нікому невідомо, і нікого не обходить, — відповів він.
— Атож, невідомо, — почувся знову той самий гидкий голос з кабінету, — теж мені, біном Ньютона! Помре він за дев’ять місяців, у лютому наступного року, на рака печінки, у клініці Першого МДУ[255], у четвертій палаті.
Буфетник пожовк з лиця.
— Дев’ять місяців, — у задумі рахував Волянд, — двісті сорок дев’ять тисяч… Це виходить, округло рахувати, двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але як на скромний прожиток стане… Та ще ці десятки.
— Десятки реалізувати не вдасться, — втрутився той-таки голос, зледеняючи серце буфетника, — по смерти Андрія Фокича будинок негайно збурять і десятки буде відправлено до Держбанку.
— Та я й не радив би вам лягати до клініки, — правив артист, — чи є сенс вмирати в палаті під стогін та харчання безнадійних хворих. Чи не краще справити бенкет на ці двадцять сім тисяч і, випивши отруту, переселитися <до іншого світу> під звуки струн, у товаристві хмільних красунь та хвацьких друзяк?[256]
Буфетник сидів нерухомо й дуже постарів. Темні кола облягли його очі, щоки обвисли й нижня щелепа відвалилася.
— А втім, ми замріялися, — вигукнув хазяїн, — до діла. Покажіть ваш різаний папір.
Буфетник, хвилюючись, витяг з кишені пачку, розгорнув її і остовпів. У клапті газети лежали червінці.
— Дорогий мій, ви справді нездорові, — сказав Волянд, знизуючи плечима.
Буфетник, дико всміхаючись, підвівся з табурета.
— А, — затинаючись промовив він, — а якщо вони знову теє…
— Гм… — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас ізнову. Ласкаво просимо! Радий нашому знайомству.
Тут вискочив з кабінету Коров’єв, вчепився у руку буфетника, став її трясти й умовляти Андрія Фокича усім, усім переказати уклони. Мало розуміючи будь-що, буфетник рушив до передпокою.
252
253
254
255
256