Майстер і Маргарита

Сон, що приснився тієї ночі Маргариті, був справді незвичним. Річ у тім, що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він полишав її, і мучилася вона лише в денні години. Аж ось приснився.

Приснилася незнайома Маргариті місцевість — безнадійна, похмура, під захмареним небом ранньої весни. Приснилося це пошматоване плинне сіреньке небо, а під ним беззвучна зграя гайвороння. Якийсь кострубатий місточок. Під ним каламутна весняна річечка, безрадісні, убогі, напівголі дерева, самітна осика, а далі — між дерев, за якимось городом, — з колоддя поставлена будівелька, чи то воно — окрема поварня, чи то лазня, чи то чорт його зна що. Неживе усе довкола якесь, і таке похмуре, просто тягне повіситися на тій осиці біля містка. Ні подмуху вітру, ні руху хмари та ані живої душі. Ось де пекельне місце для живої людини.

Аж ось, уявіть, розчиняються двері цієї колодяної будівлі, і появляється він! Далеченько, але його виразно бачити. Обірваний він, не добереш у що вдягнений. Волосся пелехате, неголений. Очі хворі, тривожні. Манить її рукою, кличе. Захлинаючись у неживому повітрі, Маргарита купинами побігла до нього і в цей час прокинулась.

«Сон цей може означати лише одне з двох, — міркувала сама з собою Маргарита Миколаївна, — якщо він мертвий і поманив мене, то це знак, що він приходив по мене, і я скоро вмру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді сон може означати одне, що він нагадує мені про себе! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро».

Перебуваючи в тому ж збудженому стані, Маргарита вбралася й стала навіювати собі, що, по суті, все складається дуже вдало, а такі вдалі моменти треба вміти ловити й користатися з них. Чоловік поїхав у відрядження на цілих три дні. Упродовж трьох діб вона зоставлена сама на себе, ніхто не завадить їй думати про що завгодно, мріяти про те, що їй до вподоби. Усі п’ять кімнат у горішньому поверсі вілли, уся ця квартира, якій у Москві позаздрили б десятки тисяч людей, були у повній її обладі.

Однак, діставши свободу на цілих три дні, з усієї цієї розкішної квартири Маргарита обрала далеко не найкраще місце. Напившись чаю, вона пішла до темної, без вікон, кімнати, де зберігались валізи та усякий мотлох у двох великих шафах. Присівши почіпки, вона відкрила нижню шухляду першої з них і з-під купи шовкових окравок дістала те єдине цінне, що мала в житті. В руках Маргарити опинився старий альбом брунатної шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжка ощадної каси з внеском на десять тисяч на його ім’я, розплатані між клаптями цигаркового паперу пелюстки засохлої троянди та частина зошита в цілий аркуш, списаного на машинці та з обгорілим нижнім краєм.

Повернувшись із цим скарбом до своєї спальні, Маргарита Миколаївна встановила на тристулковому люстрі світлину й просиділа близько години, тримаючи на колінах ушкодженого вогнем зошита, гортаючи його та перечитуючи те, в чому після спалення не було ні початку, ні кінця: «…темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею[261], спала з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом, Гасмонейський палац[262] з бійницями, базари, караван-сараї[263], провулки, ставки… Згинув Єршалаїм — велике місто, як ніби не існував на світі…»

Маргариті хотілося читати далі, та далі нічого не було, окрім нерівної вугільної торочки.

Втираючи сльози, Маргарита Миколаївна залишила зошит, лікті поклала на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не зводячи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Маргарита акуратно склала своє майно, і за кілька хвилин воно було знову поховане під шовковим лахміттям, і з дзвоном у темній кімнаті защібнувся замок.

Маргарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб йти гуляти. Красуня Наталя, її служниця, спиталася про те, що зробити на друге, і, діставши відповідь, що це байдуже, зайшла зі своєю господинею в розмову й стала розповідати бозна про що, наприклад про те, що от вчора в театрі фокусник такі фокуси показував, що усі ахнули, усім роздавав по два флякони зарубіжних парфумів та панчохи безплатно, а потім, як сеанс скінчився, публіка вийшла на вулицю, і — хвать — усі опинились голі! Маргарита Миколаївна повалилася на стільця під дзеркалом у передпокої та зареготала.

— Наталю! Чи вам не сором, — казала Маргарита Миколаївна, — ви ж грамотна, розумна дівчина; у чергах брешуть чорт зна що, а ви повторюєте!

Наталя зашарілася й з великим запалом заперечила, що нічого не брешуть і що вона сьогодні на власні очі в гастрономі на Арбаті бачила одну громадянку, яка прийшла до гастроному в черевиках, а як стала біля каси платити, черевики їй з ніг зникли й вона зосталася в самих панчохах. Очі вирячені! На п’ятці діра. А черевики ці чарівні, з того самого сеансу.

— Отак і пішла?

— Отак і пішла! — вигукувала Наталя, ще більше жевріючи через те, що їй не вірять. — Та вчора, Маргарито Миколаївно, міліція чоловіка зі сто вночі забрала. Громадянки з цього сеансу в самих панталонах бігли Тверською.

— Ну, певна річ, це Дар’я розказувала, — казала Маргарита Миколаївна, — я давно вже за нею помічала, що вона страшенна брехуха.

Кумедна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наталі. Маргарита Миколаївна подалася до спальні й вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх та флякон одекольону. Сказавши Наталі, що вона теж хоче показати фокус, Маргарита Миколаївна подарувала їй панчохи і скляницю й сказала, що просить її лише за одне — не бігати в самих панчохах Тверською й не слухати Дар’ю. Розцілувавшись, господиня й служниця розсталися.

Відкинувшись на зручну, м’яку подушку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала до Арбату[264] й то думала про своє, то прислухалася до того, про що шепочуться двоє громадян, що сиділи попереду від неї.

А ті, зрідка озираючись з осторогою, чи не чує хто, перешіптувались про якусь нісенітницю. М’язистий здоровань з проворними свинячими оченятками, що сидів край вікна, тихо казав маленькому своєму сусідові про те, що довелося запнути домовину чорним покривалом…

— Та не може бути, — вражаючись, шепотів маленький. — Це щось нечуване… А що ж Желдибін зробив?

Посеред рівного гудіння тролейбуса чулися слова від віконця:

— Карний розшук… скандал… ну, чиста тобі містика!

З цих уривчастих шматочків Маргарита Миколаївна якось склала щось доладне. Громадяни шепотіли про те, що в якогось мерця, а якого — вони не називали, сьогодні ранком з труни викрали голову! Й от через це той Желдибін так хвилюється тепер. А двоє, що шепочуть в тролейбусі, також мають якусь причетність до обкраденого небіжчика.

— Чи поспіємо по квіти заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?

Нарешті Маргариті Миколаївні набридло слухати ці таємничі теревені про викрадену з домовини голову, й вона зраділа, що їй пора виходити.

За кілька хвилин Маргарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівським муром на одній з лавок, помістившись так, що їй було видно манеж[265].

Маргарита мружилася на яскраве сонце, згадувала свій сьогоднішній сон, згадувала, як саме рік, день у день, година в годину тому, на тій самій лаві, вона сиділа поруч із ним. І так само, як і тоді, чорна торбинка лежала поруч із нею на лаві. Його не було поруч цього дня, та розмовляла подумки Маргарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо ти засланий, то чому не даєш знати про себе? Воно ж дають люди знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чогось цьому не вірю. Отже, ти був засланий і помер… Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті свободу жити, дихати повітрям». Маргарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна… Чи я держу тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що це за відповідь! Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили побіч Маргарити Миколаївни. Якийсь чоловік скоса глянув на гарно вбрану жінку, принаджений її вродою та самітністю. Він кахикнув і примостився на краєчку тієї самої лави, на якій сиділа Маргарита Миколаївна. Набравшись духу, він почав:

261

…висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею… — Оскільки Єрусалим розташований на пагорбах, деякі частини його для зручности сполучалися висячими мостами.

Антонієва вежа (Антонія) — фортеця Барис, побудована на високій скелі біля Храмової гори царем Гасмонейської династії Гирканом І, перебудована та перейменована Иродом Великим на честь свого зверхника та приятеля — римського тріюмвіра Марка Антонія. За деякими джерелами саме тут, а не в палаці Ирода Великого, була резиденція (преторія) римських прокураторів, де вони вершили судові розправи (див. прим. [31]).

262

…Гасмонейський палац… —

Гасмонеї — царська династія правителів Юдеї, нащадків Макавеїв. Останнім з Гасмонеїв був Антигон, якого було скинуто та страчено Иродом за Марка Антонія у 37 р. до н. е.

Гасмонейський палац (відомий також під назвою палацу Ирода Антипи) розташований у північно-східній частині Верхнього міста.

263

…караван-сараї… — Караван-сарай (перс. [karvanserai], тюрк. kervansaray: karvan — верблюд, караван та sarayi — житло, палац; фр. caravan-serail) — заїжджий та торгівельний двір для караванів на торгових шляхах Близького Сходу, Північної Африки, Центральної Азії та Закавказзя.

264

Відкинувшись на зручну, м’яку подушку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала до Арбату… — Маршрутна плутанина. Щоб дістатися до Олександрівського саду (див. прим. [265]) від свого дому на Спиридонівській вулиці (див. прим. [259]) Маргариті не треба було їхати до Арбату. Вона могла пішки, Єрмолаївським та Благовещенським провулками або Садовою-Кудринською та Большою Садовою вулицями дійти до Тверської вулиці або Тріюмфальної площі, й там сісти в тролейбус, який довіз би її до Охотного ряду — це 200–300 метрів від Олександрівського саду. Оскільки випадкові супутники Маргарити, без сумніву, їхали на панахиду по Берліозові до «Дому Грибоєдова» на Тверський бульвар, тролейбус мав слідувати Тверською вулицею в напрямку Охотного ряду, і вони мали вийти раніше від Маргарити. Перша тролейбусна лінія в СССР довжиною 7,5 км була прокладена у Москві в листопаді 1933 р. від Тверської застави (Білоруський вокзал) до села Всехсвятське (між нинішніми станціями метро «Сокол» та «Войковська»). З 1934 р. ця лінія була подовжена до центру міста — до площі Свердлова (нині Театральна площа). Тоді ж почала діяти друга лінія — від Арбату до Дорогомилівської застави (район теперішньої станції метро «Кутузівська»). З 1936 р., у зв’язку з усуненням трамваю з північної половини Садового кільця (див. прим. [8]), цим кільцем від Кудринської площі до Курського вокзалу став курсувати тролейбус, маршрут якого успадкував назву трамвайного — «Б» («букашка»). На 1938 р. у Москві було вже 10 тролейбусних маршрутів.

265

…сиділа під Кремлівським муром <…> їй було видно манеж. — Маргарита Миколаївна сиділа в Олександрівському саду, дивлячись через Мохову вулицю в напрямку вильоту Великої Нікитської вулиці.

Манеж (фр. manège — виїздка коней) — велике приміщення до тренування коней та проведення кінноспортивних змагань; може слугувати місцем проведення великомасштабних та багатолюдних видовищ (виставок, концертів). Сад і манеж у Москві було побудовано у 1817–1825 рр. на знак пам’яті про війну 1812 р. за проєктом А. Бетанкура архітектом О. І. Бове та інженером Л. Карбоньє. 1867 р. в манежі концертував композитор і дириґент Берліоз (див. прим. [4]).