— Безперечно гожа днина сьогодні…
Та Маргарита так похмуро поглянула на нього, що він підвівся й пішов.
«Ось і приклад, — подумки казала Маргарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені нудно, а в цьому ловеласі[266] немає нічого прикрого, хіба що глупе слово «безперечно»? Чого я сиджу, мов та сова, під муром сама? Чого я виключена з життя?»
Вона зовсім засумувала й похнюпилася. Та тут та сама хвиля очікування і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її удруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь галас міста щораз то виразніше чулися наближувані удари барабана й звуки трохи фальшивих сурм.
Першим показався кінний міліціянт, що ступом їхав повз огорожі саду, а за ним троє піших. Услід повільно їхала вантажівка з музикантами. Далі — звільна посувалася похоронна новенька відкрита машина, на ній домовина уся у вінках, а по рогах плятформи — стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.
Навіть на відстані Маргарита розгледіла, що обличчя людей, котрі стояли в похоронній машині та супроводили покійника в останню путь, якось дивно розгублені. Найдужче знати це було стосовно громадянки, яка стояла в лівому задньому розі автомарів. Повні щоки цієї громадянки наче зсередини розпирало ще більше якоюсь пікантною таїною, в заплилих вічках грали двозначні пломінці. Здавалося, що от-от, ще трішки, і громадянка, не стерпівши, мигне на покійника й скаже: «Чи бачили ви щось таке? Чиста містика!» Настільки ж розгублені обличчя були й у піших супровідників, які, числом чоловіка з триста приблизно, поволі йшли за похоронною машиною.
Маргарита проводжала очима ходу, прислухаючись, як затихає вдалині сумовитий турецький барабан, що виробляв одне й те саме «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від того «бумса»! Ах, бігме, дияволові б я заклала душу, аби лиш довідатись, живий він, чи ні? Цікаво б знати, кого це ховають з такими дивними обличчями?»
— Берліоза Михайла Олександровича, — почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАССОЛІТу.
Здивована Маргарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, очевидно, безшумно підсів до неї в той час, коли Маргарита задивилася на процесію і, слід гадати, з розгуби уголос задала своє останнє запитання.
Процесія тим часом стала призупинятися, очевидно, затримувана спереду світлофорами.
— Так, — правив невідомий громадянин, — дивний в них настрій. Везуть покійника, а думають лише про те, куди поділася його голова!
— Яка голова? — спитала Маргарита, вдивляючись у несподіваного сусіда. Сусід цей виявився маленьким на зріст, вогнисто-рудим, з іклом, у крохмальній білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках та з котелком на голові. Краватка була яскравою. Дивним було те, що з кишеньки, де зазвичай чоловіки носять хустинку або самописне перо, в цього громадянина стирчала обгризена куряча кістка.
— Та от, бачте, — пояснював рудий, — сьогодні рано у грибоєдівській залі голову покійникові поцупили з домовини.
— Як це таке може бути? — мимохіть запитала Маргарита, водночас пригадавши шепіт у тролейбусі.
— Чорт його знає як! — розв’язно відповів рудий. — Я, втім, гадаю, що про це Бегемота не зле було б поспитати. Страх як спритно поцупили. Такий скандалюга! І, головне, незрозуміло, кому й навіщо вона потрібна, та голова!
Хоч як була перейнята своїм Маргарита Миколаївна, її усе ж вразили дивні побрехеньки невідомого громадянина.
— Стривайте! — раптом скрикнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…
— Еге ж, еге ж…
— То це, виходить, літерати за труною йдуть? — запитала Маргарита і раптово ошкірилась.
— Ну, натурально, вони!
— А ви їх знаєте в лице?
— Усіх до єдиного, — відповів рудий.
— Скажіть, — промовила Маргарита, і голос її став глухим, — серед них немає критика Латунського?
— Де ж би він мав іще бути? — відповів рудий. — Он він скраю в четвертому ряду.
— Цей блондин-бо? — щулячись, спитала Маргарита.
— Попелястого кольору… Бачите, он він очі підвів до неба.
— На патера схожий?[267]
— От-от!
Більше Маргарита нічого не запитала, вдивляючись в Латунського.
— А ви, як бачу, — всміхаючись, промовив рудий, — ненавидите цього Латунського.
— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Маргарита, — та про це нецікаво говорити.
Процесія тим часом рушила далі, за пішими потяглися здебільша порожні автомобілі.
— Та вже ж, звісно, що тут цікавого, Маргарито Миколаївно!
Маргарита здивувалась:
— Ви мене знаєте?
Замість відповіді рудий зняв котелка й узяв його навідліт.
«Чисто розбійницька пика!» — подумала Маргарита, вдивляючись у свого вуличного співрозмовника.
— А я вас не знаю, — сухо сказала Маргарита.
— Де ж вам мене знати! А тим часом я посланий до вас за дільцем.
Маргарита зблідла й відсахнулася.
— З цього впрост і треба було починати, — промовила вона, — а не молоти чорт зна що про відрізану голову! Ви мене хочете заарештувати?
— Нічого схожого, — вигукнув рудий, — що ж це таке: як вже заговорив, то вже конче арештувати! Просто є до вас справа.
— Нічого не розумію, яка справа?
Рудий озирнувся й сказав таємничо:
— Мене прислали, щоб вас сьогодні увечері запросити в гості.
— Що ви верзете, які гості?
— До одного вельми знатного іноземця, — значливо сказав рудий, прищуливши око.
Маргарита дуже розгнівилася.
— Нова порода з’явилася: вуличний звідник, — підводячись, щоб піти, сказала вона.
— От спасибі за таке доручення! — образившись вигукнув рудий і пробурчав у спину Маргариті, що відходила: — Дурепа!
— Мерзотник! — озвалася та, повертаючись, і враз почула за собою голос рудого:
— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею… Згинув Єршалаїм, велике місто, як ніби не існував на світі… То згиньте ж і ви згином з вашим обгорілим зошитом і сушеною трояндою! Сидіть отут на лавці самі та благайте його, щоб він відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!
Сполотнівши на обличчі, Маргарита повернулася до лави. Рудий дивився на неї, прищулившись.
— Я нічого не розумію, — тихо промовила Маргарита Миколаївна, — про аркуші ще можна дізнатися… прокрастися, підгледіти… Наталя підкуплена, так? Та як це ви змогли дізнатися про мої думки? — Вона стражденно зморщилася й додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?
— От скука ж бо, — пробурчав рудий і заговорив гучніше: — Пробачте, таж я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.
Маргарита безсуперечно підкорилася, та усе ж таки, сідаючи, запитала ще раз:
— Хто ви такий?
— Ну добре, звати мене Азазелло, та все одно вам це нічого не каже.
— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?
— Не скажу, — сухо відказав Азазелло.
— Але ж ви щось знаєте про нього? — благально шепнула Маргарита.
— Ну, скажімо, знаю.
— Благаю: скажіть лише одне, він живий? Не мучте.
— Ну, живий, живий. — з нехіттю озвався Азазелло.
— Боже!
— Будь ласка, без хвилювань та скрикувань, — спохмурнівши, сказав Азазелло.
— Пробачте, пробачте, — бурмотіла покірна тепер Маргарита, — я, звісно, розсердилася на вас. Та погодьтеся, коли на вулиці запрошують жінку кудись у гостину… Я не маю пересудів, запевняю вас, — Маргарита невесело всміхнулася, — але я ніколи не бачу жодних іноземців, спілкуватися з ними не маю жодної охоти… і крім того, мій чоловік… Моя драма в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю справою негідною. Я від нього нічого не бачила, крім добра…
266