Выбрать главу

Зморений тривалим неробством за дзеркальними дверима під’їзду, швайцар вкладав у сюрчання усю душу, причому точно слідував за Маргаритою, неначе акомпануючи їй. У павзах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав тху, а з кожним ударом Маргарити, надимаючи щоки, заливався, свердлуючи нічне повітря до самого неба.

Його зусилля, поєднувані із зусиллями роз’ятреної Маргарити, дали чималі наслідки. У домі діялася паніка. Цілі ще шибки розчинялися, в них з’являлися голови людей і негайно ж ховалися, розчинені ж вікна, навпаки, зачинялися. У протилежних будинках у вікнах на освітленому тлі виринали темні силуети людей, що силкувалися зміркувати, чого це без усякої причини трощаться шибки в новій будівлі Драмліту.

У провулку народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли без усякого глузду та сенсу люди. Служниця Кванта кричала тим, хто біг сходами, що їх залило, а до неї незабаром приєдналася служниця Хустова з квартири № 80, розташованої під квартирою Кванта. У Хустових побігло зі стелі й у кухні, й у вбиральні. Нарешті, в Квантів у кухні звалився здоровезний пласт тиньку зі стелі, розбивши усе брудне начиння, а далі пішла вже справжня злива: з кліток обвислої мокрої драниці полило як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду знялися крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Маргарита поглянула в нього й побачила людину, яка у паніці нап’яла на себе протигаза[271]. Вдаривши молотком в її шибку, Маргарита наполохала її, і вона зникла з кімнати.

І несподівано дикий погром ущух. Зіслизнувши до третього поверху, Маргарита зазирнула у крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. У кімнаті світилася слабенька жарівка під дашком. У маленькому ліжку із сітчастими боками сидів хлопчик років чотирьох і злякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Очевидно, всі вибігли з квартири.

— Шибки б’ють, — промовив хлопчик і гукнув: — Мамо! — Ніхто не озвався, й тоді він сказав:

— Мамо, я боюся.

Маргарита відкинула фіранку й влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійсь, не бійсь, маленький, — сказала Маргарита, силуючись пом’якшити свій схриплий на вітрі, злочинний голос, — то хлопчаки шибки били.

— З рогачки? — спитав хлопчик, перестаючи тремтіти.

— З рогачки, з рогачки, — потвердила Маргарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — він має рогачку.

— Авжеж, він!

Хлопець поглянув лукаво десь убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Маргарита, — я тобі снюся.

— Так я й думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Маргарита, — поклади руку під щоку, а я тобі снитимусь.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик і зараз же влігся й підклав руку під щоку.

— Я тобі казку розкажу, — промовила Маргарита й поклала розгарячілу руку на стрижену голову. — Була собі на світі одна тьотя. Вона не мала дітей, і щастя взагалі теж не мала. І от вона спершу довго плакала, а потім стала злою… — Маргарита змовкла, зняла руку, — хлопець спав.

Маргарита тихенько поклала молоток на підвіконня й вилетіла з вікна. Біля дому була колотнеча. Заасфальтованим хідником, всіяним битим склом, снували та щось вигукували люди. Серед них вже маячили міліціянти. Знагла вдарив дзвін, і з Арбату до провулка вкотилася червона пожежна машина з драбиною…

Та подальше вже не обходило Маргариту. Примірявшись, щоб не зачепити якого дроту, вона міцніше стиснула щітку й миттю опинилася вище від лиховісного будинку. Провулок під нею скосився убік і провалився донизу. Замість нього під ногами в Маргарити з’явилося скопище дахів, під різними кутами перетяте блискотливими стежками. Усе воно несподівано поїхало вбік, і низочки вогнів змазалися й злилися.

Маргарита зробила ще один ривок, і тоді усе скопище дахів провалилося крізь землю, а натомість з’явилося долі озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптом піднялося сторчма, а потім з’явилося над головою в Маргарити, а під ногами блиснув місяць. Збагнувши, що вона перекинулася, Маргарита прибрала нормального положення і, оглянувшись, побачила що й озера вже немає, а що там, позад неї, залишилась лише рожева заграва на обрії. Й вона зникла за мить, і Маргарита побачила, що вона наодинці з місяцем, який летить над нею й зліва. Волосся Маргариті давно вже стало копицею, а місячне світло з посвистом обмивало її тіло. За тим, як долом два ряди рідких вогнів злилися у дві суцільні вогняні риси, за тим, як хутко вони зникли позаду, Маргарита здогадалася, що летить із дивовижною швидкістю, і вразилася тому, що не захлинається.

Як збігло кілька секунд, далеко внизу, у земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла й підвалилося під ноги літуні, та воно відразу ж закружляло ґвинтом і провалилося в землю. Ще декілька секунд — таке ж саме явище.

— Міста! Міста! — прокричала Маргарита.

Далі разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяного відлиску якісь шаблі, що лежать у відкритих чорних футлярах, і здогадалася, що це річки.

Повертаючи голову угору й вліво, літуня милувалася тим, що місяць несеться над нею, як навіжений, назад до Москви й водночас дивним чином стоїть на місці, так що виразно видно на ньому якогось загадкового, темного — чи то дракона, чи горбоконика, гострим писком зверненого до покинутого міста.

Тут Маргариті зайшла думка, що вона, по суті справи, дарма так шалено жене щітку. Що вона позбавляє себе можливости будь-що роздивитися до пуття, як слід порозкошувати польотом. Їй щось підказувало, що там, куди вона летить, на неї зачекають і що нема чого їй нудитися від такої шаленої швидкости та висоти.

Маргарита нахилила щітку щетинням уперед, так що хвіст її піднявся догори, і, дуже сповільнивши ходу, пішла до самої землі. І це ковзання, як на повітряних ґринджолах, донизу принесло їй несамовитої насолоди. Земля піднялася до неї, і в безформній перед тим чорній гущі її позначилися її таємниці та розкоші під час місячної ночі. Земля йшла до неї, і Маргариту вже проймало пахощами зазеленілих лісів. Маргарита летіла над самими туманами росяної луки, потім над ставом. Під Маргаритою хором співали жаби, а десь вдалечині, чомусь дуже хвилюючи серце, шумів потяг. Маргарита незабаром побачила його. Він повз поволі, як гусениця, сиплючи в повітря іскрами. Випередивши його, Маргарита пройшла ще над одним водяним дзеркалом, у якому проплив під ногами другий місяць, ще більше знизилася й пішла, ледь-ледь не черкаючи ногами верхівок велетенських сосон.

Тяжкий шваркіт розпорюваного повітря почувся ззаду й став наздоганяти Маргариту. Поступово до цього шуму чогось, що летіло як снаряд, долучився чутний на багато верстов жіночий регіт. Маргарита озирнулася й побачила, що її наздоганяє якийсь складний темний предмет. Наздоганяючи Маргариту, він дедалі більше прояснявся, стало видно, що хтось летить верхи. А врешті й геть прояснився. Сповільнюючи ходу, Маргариту наздоганяла Наталя.

Вона, гола-голісінька, з розкуйовдженим волоссям, що летіло в повітрі, летіла верхи на гладкому кнурі, який затискав у передніх ратичках портфеля, а задніми оскаженіло молотив повітря. Зрідка полискуючи в місяці, а потім згасаючи, летіло поруч із кнуром пенсне на шнурі, що звалилося з носа, а капелюх раз-у-раз наїжджав кнурові на очі. Добре придивившись, Маргарита впізнала в кнурові Миколу Івановича, й тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із реготом Наталі.

— Наташко! — пронизливо закричала Маргарита. — Ти пак намастилася кремом?

— Душечко! — будячи своїми криками заснулий сосновий ліс, відповідала Наталя. — Королево моя французька[272], бо ж я і йому намастила лисину, і йому!

— Принцесо! — плачливо проревів кнур, навскач несучи вершницю.

— Душечко! Маргарито Миколаївно! — кричала Наталя, скачучи поруч з Маргаритою. — Зізнаюся, узяла крем. Адже й ми хочемо жити й літати. Даруйте на слові, повелителько, та я не повернуся, нізащо не повернуся. Ах, добре, Маргарито Миколаївно!.. Освідчувався мені, — Наталя стала тицькати пальцем у шию кнура, що зніяковіло пихкотів, — освідчувався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнура.

вернуться

271

…побачила людину, яка у паніці нап’яла на себе протигаза. — Цей маленький штрих характеризує атмосферу постійного та тотального нагнітання совєтською владою масового військового психозу, мілітаризації населення, коли кожний громадянин повинен був мати протигаза та проходити регулярне індивідуальне та групове навчання з протиповітряної та протихемічної оборони (ПВХО). Учбові тривоги часто й надовго виводили з ладу нормальне життя. Більш розлого ця атмосфера описана в романі І. Ільфа та Є. Петрова «Золотой теленок», який вийшов у 1931–1933 рр. (И. Ильф, Е. Петров. Собрание сочинений. Т. 2. — Москва: Гос. изд-во худ. лит., 1961. — С. 251–258).

вернуться

272

Королево моя французька… — Тут і далі Маргарита в постаті відьми часто ототожнюється з французькою королевою Маргаритою Валюа (Marguerite de Valois, 1553–1615), відомою своєю невгамовністю й зухвалістю в коханні та рішучістю вчинків, яку називали також «Перлиною Франції» (Marguerite de France) і «Королевою Марго» (Reine Margot). На користь цього прообразу свідчить те, що серед гостей балю сатани Маргарити Валюа немає — вона сама є хазяйкою балю. В історії Франції відомі ще дві особи королівської крови на ім’я Маргарита: Маргарита Наваррська або Ангулемська (Marguerite de Navarre, Marguerite d’Angoulème, 1492–1549), сестра Франциска І (діда Маргарити Валюа), відома своїм збірником новель «Гептамерон», та Маргарита Французька (1523–1574), дочка того ж Франциска І, дружина герцоґа Савойського. Обидві вони, одначе, своїми особистими якостями не кваліфікуються на участь у балю.