— Левій Матвій? — хрипким голосом запитав хворий і склепив очі.
— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, болісний йому голос.
— А от що ти усе-таки казав про храм юрбі на базарі?
Голос допитуваного, здавалося, штрикав Пилатові в скроню, був невимовно болісним, і цей голос казав:
— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри, і постане новий храм істини. Сказав так, щоб було більш зрозуміло.
— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі баламутив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уяви? Що таке істина?[58]
І тут прокуратор подумав: «О боги мої! Я питаю його про щось згола не потрібне на суді… Мій розум не служить мені далі…» І знову примарилась йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути!»
І знову почув голос:
— Істина передусім у тому, що тобі болить голова, і болить так нестерпно, що ти малодушно подумуєш про смерть. Тобі не тільки несила розмовляти зо мною, тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі став твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть думати про що-небудь і мрієш тільки про те, щоб прийшов твій собака, єдина, певно, істота, до якої ти прив’язаний. Та муки твої зараз скінчаться, голова пройде.
Секретар витріщив очі на арештанта й не дописав слова.
Пилат підвів страдницькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже досить високо стоїть над гіподромом, що промінь промкнувся до колонади й підповзає до стоптаних сандалій Єшуа, що той тримається осторонь сонця.
Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, й на жовтявому його поголеному обличчі відбився жах. Та він тієї ж миті вгамував його своєю волею й знову опустився в крісло.
Арештант тим часом провадив свою мову, та секретар нічого далі не нотував, а тільки, витягши шию, немов гусак, намагався не проґавити жодного слова.
— Ну от і по всьому, — мовив арештований, доброзичливо поглядаючи на Пилата, — і я надзвичайно цьому радий. Я радив би тобі, ігемоне, полишити на якусь часину палац і погуляти пішки де-небудь в околицях, ну хоч би в садах на Оливній горі[59]. Гроза почнеться… — арештант повернувся, примружився на сонце, — …пізніше, надвечір. Прогулянка принесла б тобі велику користь, а я радо супроводив би тебе. Мені зайшли до голови деякі нові думки, які могли б, гадаю, здатися тобі цікавими, і я охоче поділився б ними з тобою, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумної людини.
Секретар смертельно зблід і впустив сувій на підлогу.
— Лихо в тому, — вів далі зв’язаний, якого ніхто не перепиняв, — що ти надто замкнений і остаточно втратив віру в людей. Бо ж не можна, погодься, вмістити усю свою прив’язаність у собаку. Твоє життя убоге, ігемоне, — і тут оповідач дозволив собі всміхнутися.
Секретар думав тепер тільки про одне, вірити йому своїм вухам, чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити собі, якої саме примхливої форми набере гнів запального прокуратора на цю нечувану зухвалість арештованого. І цього секретар уявити собі не міг, дарма що добре знав прокуратора.
Тоді пролунав зірваний, хрипкуватий голос прокуратора, який латиною сказав:
— Розв’яжіть йому руки.
Один з конвойних леґіонерів грюкнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотузки з арештанта. Секретар підняв сувій, поклавши собі поки що нічого не записувати й ні з чого не дивуватися.
— Зізнайся, — стиха грецькою поспитався Пилат, — ти великий лікар?
— Ні, прокураторе, я не лікар[60], — відповів арештант, з утіхою потираючи зім’яту й набряклу почервонілу п’ясть.
Круто, спідлоба Пилат прошивав очима арештанта, й у цих очах вже не було каламуті, в них з’явились знайомі всім іскри.
— Я не спитав тебе, — сказав Пилат, — ти, може, знаєш і латинську мову?
— Так, знаю, — відказав арештант.
Барва виступила на жовтуватих щоках Пилата, і він спитав на латині:
— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
— Це дуже просто, — відповів арештант латиною, — ти водив рукою в повітрі, — арештант повторив жест Пилата, — буцім хотів погладити, і губи…
— Так, — сказав Пилат.
Помовчали, тоді Пилат запитав грецькою:
— Отже, ти лікар?
— Ні, ні, — жваво відказав арештант, — повір мені, я не лікар.
— Ну добре, якщо волієш тримати це в таємниці, тримай. До діла воно прямого відношення не має. То ти твердиш, що не закликав зруйнувати… або підпалити, або якимось іншим способом знищити храм?
— Я, ігемоне, нікого не закликав до таких дій, повторюю. Невже я схожий на недоумка?
— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів прокуратор, і всміхнувся якоюсь дивною усмішкою, — то поклянись, що цього не було.
— Чим хочеш, щоб я поклявся? — спитав, дуже пожвавившись, розв’язаний.
— Та хоча б життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним клястися самий час, оскільки висить воно на волосинці, знай це!
— Чи не гадаєш ти, що це ти його привісив, ігемоне? — запитав арештант. — Якщо це так, то ти дуже помиляєшся.
Пилат здригнувся й відповів крізь зуби:
— Я можу перерізати цю волосинку.
— І в цьому ти помиляєшся, — світло всміхаючись та затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант, — погодься, що перерізати волосинку може лиш той, хто привісив?
— Так, так, — усміхнувшись, сказав Пилат, — тепер я не сумніваюся, що байдикуваті роззяви в Єршалаїмі ходили за тобою слідком. Не знаю, хто привісив твого язика, але привішений він добре. До речі, скажи: чи правда, що ти з’явився до Єршалаїму через Сузьку браму верхи на ослі, у супроводі натовпу черні, яка вигукувала тобі привітання, неначе якомусь пророкові? — тут прокуратор вказав на сувій пергамену.
Арештант розгублено поглянув на прокуратора.
— Я й віслюка жодного не маю, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я до Єршалаїму таки через Сузьку браму, але пішки, у супроводі самого лише Левія Матвія, і ніхто мені нічого не кричав, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі не знав[61].
— Чи не знаєш ти таких, — вів далі Пилат, не зводячи очей з арештанта, — одного такого Дисмаса, другого — Ґестаса й третього — Вар-раввана?[62]
— Цих добрих людей я не знаю, — відказав арештант.
— Правда?
— Правда.
— А тепер скажи мені, чого це ти увесь час вживаєш слів «добрі люди»? Ти всіх так називаєш, чи що?
— Усіх, — відказав арештант, — злих людей немає на світі.
— Уперше чую про таке, — сказав Пилат, усміхнувшись, — але, може, я мало знаю життя! Можете далі не нотувати, — звернувся він до секретаря, хоча той і так нічого не записував, і далі казав арештантові: — Чи в якій з грецьких книжок ти прочитав про це?
— Ні, я своїм розумом дійшов до цього.
— І ти проповідуєш це?
— Так.
— А от, наприклад, кентуріон Марк, його прозвали Щуробоєм, — він — добрий?
— Так, — відповів арештант, — він, щоправда, нещаслива людина. Відтоді, як добрі люди понівечили його, він став жорстокий і черствий. Цікаво було б знати, хто це його покалічив?
— З охотою можу повідомити це, — озвався Пилат, — бо я був свідком того. Добрі люди кидались на нього, мов собаки на ведмедя. Германці вчепилися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив до мішка, і якби не врубалася з флангу кавалерійська турма[63], а командував нею я, — тобі, філософе, не довелось би розмовляти з Щуробоєм. Це було в бою під Ідіставізо, в Долині Дів[64].
— Якби з ним порозмовляти, — зненацька мрійливо сказав арештант, — я певен, що він різко перемінився б.
— Гадаю, — озвався Пилат, — що мало ти втішив би леґата леґіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його офіцерів чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і перший, хто за це подбає, буду я.
58
59
60
61
Сузька (Золота) брама — брама у східному мурі Єрусалиму, від якої починається шлях до міста Сузи. Окрім Сузької у романі згадується Хевронська (Яффська, у західному мурі), Гетсиманська (Овеча, у східному мурі) та «південна» (Сіонська? — у південному мурі) брами. Усього в мурах Єрусалиму було 17 брам (див. прим. [219]). Нині Сузька брама закладена кам’яними блоками й замурована. Вона сама собою розчиниться в момент приходу Месії (див. прим. [340]).
62
63
Турма (лат. turma) — загін кінноти війська Стародавнього Риму з 15–30 вершників, 1/20 римської али (див. прим. [79]).
64