Выбрать главу

— Богиньо! — ревів той. — Не можу я так швидко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.

— Та ходи ти до біса із своїми паперами! — зухвало регочучи, кричала Наталя.

— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще хто почує! — благально ревів кнур.

Летючи учвал поруч із Маргаритою, Наталя з реготом розповідала їй, що сталося у віллі після того, як Маргарита Миколаївна відлетіла через ворота.

Наталя зізналася в тому, що, не торкнувшись більше жодних із подарованих речей, вона скинула з себе одежу й кинулася до крему та негайно ним намастилася. І з нею сталося те саме, що й з її господинею. У той час, як Наталя, регочучи з радости, розкошувала перед люстром своєю чарівною красою, двері розчинилися, і перед Наталею постав Микола Іванович. Він був схвильований, в руках тримав сорочку Маргарити Миколаївни та власного свого капелюха й портфеля. Уздрівши Наталю, Микола Іванович сторопів. Сяк-так впоравшись із собою, увесь червоний як рак, він заявив, що вважав за обов’язок підібрати сорочечку, особисто принести її…

— Що казав, негідник! — вищала й реготала Наталя. — Що казав, на що зманював! Які гроші обіцяв! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? — кричала Наталя кнурові, а той лиш зніяковіло відвертав морду.

Розбешкетувавшись у спальні, Наталя мазнула кремом Миколу Івановича й сама отетеріла з подиву. Обличчя поважного нижнього мешканця звело в рийку, а руки й ноги виявились із ратичками[273]. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович розпачливо й дико заревів, та було вже пізно. За кілька секунд він, осідланий, летів десь під три чорти з Москви, голосячи з горя.

— Вимагаю повернення моєї нормальної подоби! — раптом чи то шалено, чи то благально прохарчав та зарохкав кнур. — Я не маю наміру летіти на незаконне збіговисько![274] Маргарито Миколаївно, ви повинні приборкати вашу служницю.

— Ах, то я тобі тепер служниця? Служниця? — вигукувала Наталя, нащипуючи вухо кнурові. — А була богиня? Ти мене як називав?

— Венера! — плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струменем, що дзюрчав між камінням, і ратицями чіпляючи з шерехом кущі ліщини.

— Венера! Венера! — звитяжно прокричала Наталя, узявшись у бік однією рукою, а другою простираючись до місяця. — Маргарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб мене відьмою залишили. Вам усе зроблять, вам владу дано!

І Маргарита озвалася:

— Гаразд, я обіцяю!

— Спасибі! — прокричала Наталя й раптом верескнула рвучко та якось журливо: — Гей! Гей! Хутчій! Хутчій! А ну ж наддай! — Вона стисла п’ятками схудлі у навіжених гонах боки кнура, і той попер так, що знову розпороло повітря, й за мить Наталю вже було видно спереду як чорну крапку, а потім вона й зовсім зникла, і шум її польоту розтанув.

Маргарита летіла, як і перше, поволі у безлюдній та незнайомій місцевості, над пагорбами, всіяними рідкими валунами, що лежали між поодиноких велетенських сосон. Маргарита летіла й думала про те, що вона, певно, десь ген-ген далеко від Москви. Щітка летіла не над верхівками сосон, а вже між їхніми стовбурами, з одного боку посрібленими місяцем. Легка тінь її пливла по землі спереду — тепер місяць світив у спину Маргариті.

Маргарита відчувала близькість води й здогадувалась, що мета близько. Сосни розійшлися й Маргарита тихо під’їхала повітрям до крейдяного урвища. За цим урвищем долі, в затінні, лежала річка. Туман висів і чіплявся за чагарники попід простовисним урвищем, а протилежний берег був плаский, низинний. На ньому під поодинокою купою якихось розлогих дерев, мерехтіло полум’ячко багаття та виднілися якість рухомі постаті. Маргариті здалося, що звідти бринить якась веселенька музика. Далі, скільки сягало око, на посрібленій рівнині не було видно жодних прикмет ані житла, ані людей.

Маргарита зіскочила з урвища донизу й хутко опустилася до води. Вода вабила її після повітряних перегонів. Відкинувши від себе щітку, вона розбіглась і кинулася сторч головою у воду. Легке її тіло, немов стріла, вштрикнулося у воду, і стовп води викинуло мало не до самого місяця. Вода виявилася теплою, як у лазні, й, випірнувши з безодні, Маргарита досхочу наплавалася на самоті вночі у цій річці.

Поруч із Маргаритою нікого не було, але трохи далі, за чагарниками чулися сплески й пирхання, там теж хтось купався.

Маргарита вибігла на берег. Тіло її палало після купання. Втоми ніякої вона не чула, й радісно пританцьовувала на вогкій траві. Аж раптом вона перестала танцювати й насторожилася. Пирхання стало ближчати, і з-поза рокитових чагарів виліз якийсь голий товстюх у чорному шовковому циліндрі[275], збитому на потилицю. Стопи його ніг були в мулистій багнюці, так що здавалося, ніби купальник у чорних черевиках. Судячи з того, як він відсапував й гикав, він був добряче на підпитку, що, втім підтвердилося й тим, що річка раптово стала відгонити коньяком.

Узрівши Маргариту, товстюх став придивлятися, а тоді радісно заревів:

— Що таке? Чи її це я бачу? Клодино, та це ж ти, безжурна вдовице?[276] Оце й ти тут? — тут він поліз здороватися.

Маргарита відступила й з гідністю відповіла:

— Та ходи ти ік чортовій матері. Яка я тобі Клодина? Ти гляди, з ким говориш, — і, подумавши мить, вона додала до своєї мови довгу нецензурну лайку. Усе це справило на легковажного товстюха витверезну дію.

— Ой! — тихо вигукнув він і здригнувся. — Даруйте великодушно, ясна королево Марго! Я обізнався. А винуватий коньяк, хай йому грець! — Товстюх опустився на одне коліно, циліндра відніс убік, зробив уклін і залопотів, мішаючи руські вирази з французькими, якусь нісенітницю про криваве весілля свого друга в Парижі Ґессара[277], і про коньяк, і про те, що його гнітить досадна помилка.

— Ти би штани надів, сучий сину, — сказала, лагідніючи, Маргарита.

Товстюх радісно вишкірився, побачивши, що Маргарита не сердиться, і палко повідав, що опинився без штанів у даний момент лише тому, що через забудькуватість залишив їх на річці Єнисеї, де купався передтим, але він негайно ж летить туди, тим паче що це рукою сягнути, а потім, ввіривши себе прихильності та турботі, став відступати задом і задкував, аж поки не послизнувся й догоричерева не впав у воду. Але й падаючи, зберіг на отороченому невеликими бакенбардами обличчі усмішку захвату й відданости.

Маргарита ж пронизливо свиснула, і осідлавши підлетілу щітку, перенеслася над річкою на протилежний берег. Тінь крейдяної гори сюди не сягала, й увесь берег заливав місяць.

Тільки-но Маргарита торкнулася вогкої трави, музика під вербами вдарила гучніше, й веселіше злетів сніп іскор з багаття. Під вітами верб, всіяних ніжними, пухнатими базьками, видними в місяці, сиділи двома рядами гладкоморді жаби і, роздуваючись як ґумові, грали на дерев’яних сопілках бравурного марша. Світні гнилючки висіли на вербних лозинках перед музиками, освітлюючи ноти, на жаб’ячих мордах вигравало бентежливе сяйво від багаття.

Марш виконувався на честь Маргарити. Повітали її дуже врочисто. Прозорі мавки спинили свій хоровод над річкою й замахали Маргариті водоростями, і над безлюдним зеленкуватим берегом простогнали далеко чутні їхні віншування. Нагі відьми, вискочивши з-за верб, вишикувались у ряд і стали присідати й кланятися придворними уклонами. Хтось цапоногий підлетів і припав до руки[278], розкинув на траві шовк, поспитався, чи добре купалася королева, запропонував прилягти й відпочити.

Маргарита так і вчинила. Цапоногий підніс їй келиха з шампанським, вона, випила його, і серце відразу зігрілося. Провідавшись, де є Наталя, вона дістала відповідь, що Наталя вже скупалася й полетіла на своєму кнурові вперед, до Москви, щоб попередити про те, що Маргарита незабаром буде, й допомогти приготувати для неї перевдяг.

вернуться

273

Обличчя поважного нижнього мешканця звело в рийку, а руки й ноги виявились із ратичками. — Обставини та опис перетворення Миколи Івановича на кнура живо нагадують сцену з «Метаморфозів» Апулея (кн. 3: 24) та Лукіяна «Лукіян або осел» (розд. 13): по відльоті намащеної господині-відьми, її служниця допомагає намаститись цим мазлом своєму коханцеві, який перетворюється на осла, щоправда, нездатного до польоту (див. прим. [268]).

вернуться

274

У виданні 1966–1967 року це речення звучить так: «Я не збираюся летіти на якісь нелеґальні збори!»

вернуться

275

…товстюх у чорному шовковому циліндрі… — Циліндр (тут) — штивний чоловічий капелюх з вузькими крисами та високим наголовком у формі циліндра; звичайно виготовлявся з шовкової лиснючої тканини.

вернуться

276

Клодино, та це ж ти, безжурна вдовице? — Ім’я Клодина доволі часто трапляється в європейській літературі ХІХ — ХХ ст., але на участь у балю сатани в романі Булгакова цілком може кваліфікуватися, мабуть, лише «безжурна вдовиця» Клодина Леруж, життя та обставини вбивства якої розслідуються у «кримінальному» романі Еміля Ґаборіо (Émile Gaboriau 1835–1873) «Справа вдови Леруж» (L’affaire Lerouge, 1866). Автор міг запозичити це ім’я також з п’єси Ґете (див. прим. [1]) «Клодина з Вілла-Белла» (Claudine von Villa Bella. Ein Schauspiel mit Gesang, 1776), за якою Шуберт (див. прим. [396]) написав оперу о такій самій назві (1815), а також з чотирьох романів Сидоні-Ґабриель Колетт (Sidonie-Gabrielle Colette, 1873–1954) — «Клодина в школі» (Claudine à l’école, 1900), «Клодина в Парижі» (Claudine à Paris, 1901), «Клодина заміжня» (Claudine en ménage, 1902), «Клодина йде» (Claudine s’en va, 1903). Ці популярні твори — чи в перекладі, чи в оригіналі — без сумніву входили в коло читання юного Булгакова. Характеристика «безжурна вдовиця» могла бути взята з оперети Ференца Легара «Весела вдова» (Franz Lehár. Die lüstige Witwe, 1905). У французькій мові слово «вдова» може навіювати страшний спогад про гільйотину (épouser la veuve — бути гільйотинованим). Існує й більш веселий штамп з цим словом — «вдова Кліко» (Veuve Clicot), відома марка шампанського вина.

вернуться

277

…криваве весілля свого друга в Парижі Ґессара… — Йдеться про урочистості одруження (18 серпня 1572) Маргарити Валюа, католички (див. прим. [272]), з протестантом-кальвіністом Генрихом Бурбоном королем Наваррським (згодом король Франції Генрих IV), що закінчилися масовою різнею католиками протестантів-гуґенотів (у ніч проти 25 серпня, дня Св. Вартоломія, в Парижі загинуло близько 2000 чоловік), яка увійшла до історії під назвою Вартоломіївої ночі; Ґессар, якого товстун називає своїм другом (а відтак учасником подій) — є упорядником та видавцем (1842) спогадів та листів Маргарити Валюа (M.-F. Guessard (ed.). Mémoires et lettres de Marguerite de Valois. — Paris: Société de l’histoire de France, 1842). Таке зведення до одного місця подій та людей, віддалених у реальному часі майже на 300 років, слід відносити на рахунок фантастичної фабули роману.

вернуться

278

Хтось цапоногий підлетів і припав до руки… — Цим цапоногим розпорядником учти міг бути лише Пан (гр. Παν), у грецькій мітології лагідний та веселий бог-покровитель усієї природи, напівлюдина-напівцап з цапиними ногами, рогами та бородою, який, одначе, спересердя міг наганяти на людей чималого страху (паніки); його римським відповідником є Фавн (Faunus).