Короткий побут Маргарити під вербами покмітився одним епізодом. У повітрі розлігся посвист, і чорне тіло, явно схибивши, шубовснулося у воду. За мить перед Маргаритою постав той самий товстюх-бакенбардист, що так невдало відрекомендувався їй на тому березі. Він встиг, очевидно, злітати на Єнисей, бо був у фрачному вбранні, але мокрий з голови до ніг. Коньяк підвів його удруге: висідаючи він усе-таки вгатив у воду. Та усмішки своєї він не втратив і в цьому скрушному випадку, і був усміхненою Маргаритою допущений до руки.
Потім усі почали збиратися. Мавки дотанцювали свого танка в місячному світлі та розтанули в ньому. Цапоногий шанобливо провідався в Маргарити, на чому вона прибула до річки; дізнавшись, що вона з’явилася верхи на щітці, сказав:
— О, навіщо ж, це незручно, — миттю спорудив з двох сучків якийсь підозрілий телефон і зажадав у когось цієї ж хвилини прислати машину, що й сповнилося, правда, тієї ж хвилини. На острів звалилася булана відкрита машина[279], тільки на шоферському місці сидів не звичайного виду шофер, а чорний довгодзьобий грак[280] у цератовому картузі та в рукавицях із розлійками. Острівець порожнів. У місячному сяйві розтанули відлетілі відьми. Багаття догоряло, й жар затягало сивою золою.
Бакенбардист і цапоногий підсадили Маргариту, й вона опустилася на широке заднє сидіння. Машина зревіла, підскочила й піднялася мало не до самого місяця, острів пропав, пропала річка, Маргарита понеслася до Москви.
Розділ 22
При свічках
Рівний гуркіт машини, що летіла високо над землею, заколисував Маргариту, а місячне світло її приємно зігрівало. Заплющивши очі, вона віддала обличчя вітрові й думала з якоюсь журбою про покинутий нею незнаний берег річки, яку, як вона відчувала, вона ніколи більше не побачить. Після усіх чарів та чудес сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалася, до кого саме її везуть, та це не страшило її. Надія на те, що там їй вдасться домогтися повернення свого щастя, зробила її безстрашною. А втім, довго мріяти в машині про це щастя їй не довелося. Чи то грак добре знав своє діло, чи машина була добра, та тільки небавом Маргарита, розплющивши очі, побачила під собою не лісову темряву, а тремтливе озеро московських вогнів. Чорний птах-шофер на ходу відкрутив праве переднє колесо, а тоді посадив машину на якомусь геть безлюдному цвинтарі в районі Дорогомилова[281].
Висадивши Маргариту, яка ні про що не питала, біля одного з нагробків разом з її щіткою, грак запустив машину, скерував її просто до яру за цвинтарем. До нього вона з гуркотом звалилася і в ньому згинула. Грак шанобливо козирнув, сів на колесо верхи й відлетів.
Відразу ж з-за одного з пам’ятників показався чорний плащ. Ікло блиснуло при місяці, і Маргарита впізнала Азазелла. Той жестом запросив Маргариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обидва злетіли й ніким не помічені за кілька секунд висадилися при будинку № 302-біс на Садовій вулиці.
Коли, несучи під пахвою щітку та рапіру, супутники проходили підворіття, Маргарита помітила у ньому чоловіка в кепці та високих чоботях, який знемагав, очевидно, когось дожидаючи. Хоч якою легкою була хода Азазелла й Маргарити, самотній чоловік їхні кроки почув і неспокійно сіпнувся, не розуміючи, хто їх витворює.
Другого, над подив схожого на першого, чоловіка зустріли біля шостого під’їзду. І знову повторилася та сама історія. Кроки… Чоловік неспокійно озирнувся й насупився. Коли ж двері відчинилися й зачинилися, кинувся слідком за незримими прибульцями, зазирнув до під’їзду, та нічого, звісно, не побачив.
Третій, точнісінька копія другого, а відтак і першого, чергував на підійсті третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Маргарита розкашлялася, проходячи повз нього. Курець, неначе його штрикнули, скочив з лави, на якій сидів, став неспокійно озиратися, підійшов до поручнів, глянув донизу. Маргарита зі своїм проводирем цього часу вже була біля дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безшумно відімкнув двері своїм ключем.
Перше, що вразило Маргариту, це та темрява, до якої вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Маргарита мимохіть вхопилася за Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Та тут вдалечині та угорі заблимав вогник якогось каганця й став наближатися. Азазелло на ходу вийняв в Маргарити з-під пахви щітку, й та зникла без жодного звуку в темряві. Тут стали підніматися якимись широкими сходами, і Маргариті стало здаватися, що краю їм не буде. Її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці незвичайні невидимі, та добре відчутні безкінечні сходи. Та тут підйом закінчився, й Маргарита збагнула, що вона стоїть на помості. Вогник наблизився впритул, і Маргарита побачила освітлене обличчя чоловіка, довгого й чорного, який тримав у руці того самого каганця. Ті, хто на своє лихо вже стрілися йому на дорозі, навіть при цьому слабкому світлі язичка в каганці, певна річ, одразу впізнали б його. Це був Коров’єв, чи то пак Фаґот.
Щоправда, зовнішність Коров’єва дуже змінилася. Миготливий вогник відбивався не в тріснутому цвікері, який давно вже пора було викинути на смітник, а в моноклі[282], щоправда, також тріснутому. Вусичка на зухвалому обличчі були підкручені й напомаджені, а чорнота Коров’єва пояснювалася досить просто — він був у фрачному вбранні. Біліли тільки його груди.
Маг, реґент, чаклун, перекладач або чорт знає хто насправді — словом кажучи, Коров’єв — розкланявся і, широко провівши каганцем у повітрі, запросив Маргариту слідувати за ним. Азазелло зник.
«Напрочуд дивний вечір, — думала Маргарита, — я усього сподівалася, та тільки не такого! Електрика, чи що, в них згасла? Та найдивніше — розміри цього приміщення. Яким чином це все може убгатися в московську квартиру? Просто-таки ніяк не може».
Хоч як мало давав світла коров’ївський каганець, Маргарита збагнула, що стоїть у геть неосяжній залі, та ще з колонадою, темною та на перше враження безкінечною. Біля якоїсь канапки Коров’єв зупинився, поставив свого каганця на якусь тумбу, жестом запросив Маргариту сісти, а сам примостився обіч у мальовничій позі — обпершись на тумбу.
— Дозвольте відрекомендуватися вам, — зарипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, певна річ, подумали? Ані-ні-ні. Нехай перший-ліпший кат, хоча б один з тих, хто сьогодні, дещо згодом, матиме за честь прикластися до вашого коліна, на цій самій тумбі відчикрижить мені голову, якщо це так. Просто мессір не любить електричного світла, й ми дамо його в якнайостанніший момент. І тоді, повірте, нестачі в ньому не буде. Навіть, як на мене, добре було б, якби його було трохи менше.
Коров’єв сподобався Маргариті, і тріскуче його патякання подіяло на неї заспокійливо.
— Ні, — відповіла Маргарита, — найбільше мене вражає, де це все вміщується. — Вона повела рукою, підкреслюючи цим неосяжність залі.
Коров’єв солодко посміхнувся, через що тіні ворухнулися у зморшках біля його носа.
— Найпростіше з усього! — відповів він. — Тим, хто добре знайомий з п’ятим виміром, не важко розсунути приміщення до бажаних меж. Скажу вам більше, шановна пані, до чорт знає яких меж! Я, втім, — патякав далі Коров’єв, — знавав людей, які не мали жодної уяви не лише про п’ятий вимір, але й узагалі ні про що не мали жодної уяви та проте творили справжнісінькі чудеса в сенсі розширення свого приміщення. Так, наприклад, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу[283], без усякого п’ятого виміру та інших речей, від яких глузд за розум завертає, умить перетворив її на чотирикімнатну, розділивши одну з кімнат навпіл перегородкою.
По тому він обміняв на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну з трьох, а другу з двох кімнат. Погодьтеся, їх стало п’ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати й став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, щоправда, розпорошених у цілковитому безладі по всій Москві. Він вже збирався був зробити останній та найблискучіший вольт, вмістивши в газеті об’яву, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п’яти-кімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з незалежних від нього причин, увірвалася. Можливо, він тепер має яку-небудь кімнату, та тільки, осмілюся вас запевнити, не в Москві. Он який проноза, а ви оце ще зволите правити про п’ятий вимір!
279
280
281
282
Цвікер (нім. Zwicker) те саме, що пенсне (див. прим. [97]).
Монокль (від гр. μόνος — один та лат. oculus — око) — оптичне скло (лінза), що вставляється в очну западину одного ока, вважався більш елегантним, хоча й менш зручним, від окулярів або пенсне, краще пасував до фрачного строю.