— Ну, як ви вже так чарівно люб’язні, — промовив він, — а я ні на що інше й не сподівався, то будьмо без церемоній, — і він знову схилився до краю ліжка й крикнув: — Чи довго триватиме цей балаган під ліжком? Вилізай, окаянний ґансе![286]
— Коня не можу знайти, — придушеним та фальшивим голосом озвався з-під ліжка кіт, — поскакав десь, а замість нього якась жаба трапляється.
— Чи не гадаєш ти, що стоїш на ярмарчаній площі? — удаючи розгніваного, питав Волянд. — Ніякої жаби не було під ліжком! Облиш ці дешеві фокуси для Вар’єте. Якщо негайно не з’явишся, ми вважатимемо, що ти здався, клятий дезертире.
— Нізащо, мессіре! — заревів кіт і тієї ж миті виліз з-під ліжка, тримаючи в руці коня.
— Рекомендую вам… — почав був Волянд і сам себе перебив: — Ні, бачити не можу цього блазня. Подивіться лишень на що він обернув себе під ліжком.
Стоячи на задніх лапах, замурзаний пилюкою кіт тим часом розкланювався перед Маргаритою. Тепер на шиї в кота з’явилася біла фрачна краватка бантиком, а на грудях перламутровий дамський бінокль на ремінці. Крім того, вуса кота були визолочені.
— Ну що ж це таке! — вигукнув Волянд. — Навіщо ти позолотив вуса? І на якого дідька тобі потрібна краватка, як на тобі немає штанів?
— Штани котові не годяться, мессіре, — з великою гідністю відповідав кіт. — Чи не накажете мені узути ще й чоботи? Кіт у чоботях буває лише в казках[287], мессіре. Та чи бачили ви коли кого на балю без краватки? Я не годен опинитися в комічному становищі та ризикувати тим, що мене витурять геть утришия! Кожен чепурить себе, чим може. Вважайте, що сказане стосується також до бінокля, мессіре!
— Але ж вуса?..
— Не розумію, — сухо заперечив кіт, — чому, голячись сьогодні, Азазелло та Коров’єв могли посипати себе білою пудрою, а чим вона краща від золотої? Я напудрив вуса, та й годі! Інша мова була б, якби я поголився! Голений кіт — це таки справді неподобство, тисячу разів ладен визнати це. Та взагалі, — тут голос кота ображено здригнувся, — я бачу, що до мене застосовують якість прискіпування, і бачу, що переді мною постала серйозна проблема — чи бути мені взагалі на балю? Що скажете мені на це, мессіре?
І кіт з образи так роздувся, що здавалося, ще мить, і він лусне.
— Ах, крутію, крутію, — хитаючи головою, казав Волянд, — щоразу, як партія його в безнадійному стані, він починає баки забивати, немов останній махляр на мосту. Сідай негайно й облиш цю словесну базгранину.
— Я сяду, — відповів кіт, сідаючи, — але маю заперечення проти останнього. Мої слова являють собою аж ніяк не базгранину, як оце ви дозволяєте собі висловлюватися в присутності дами, а низку щільно впакованих силогізмів[288], які гідно поцінували б такі знавці, як Секст Емпірик, Марціян Капелла, а може, хтозна, й сам Аристотель[289].
— Шах королю, — сказав Волянд.
— Гаразд, гаразд, — озвався кіт і став у бінокль дивитись на шахівницю.
— Отже, — звернувся до Маргарити Волянд, — рекомендую вам, донно, мій почет. Оцей, що корчить дурня — кіт Бегемот. З Азазеллом і Коров’євим ви вже познайомились, служницю мою Геллу рекомендую. Проворна, кмітлива, і немає такої послуги, якої вона не зуміла б надати.
Красуня Гелла всміхнулася, звернувши до Маргарити свої зеленясті очі, не перестаючи зачерпувати пригорщею мазь та накладати її на коліно.
— Оце й все, — закінчив Волянд і зморщився, коли Гелла надто міцно стиснула його коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, змішане й нелукаве. — Він замовк і став повертати перед собою свого глобуса, зробленого так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на полюсі лежала, як справжня, крижана й сніжна.
На шахівниці тим часом діялося замішання. Геть засмучений король тупцював на клітці, у відчаї здіймаючи руки. Три білі пішаки-ляндскнехти з галябардами[290] розгублено дивились на офіцера, що розмахував шпагою й показував уперед, де на суміжних клітках, білій та чорній, виднілися чорні вершники Волянда на двох баских конях, що копитами кресали клітки.
Маргариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігури були живі.
Кіт, відставивши від очей бінокля, тихенько підштовхнув свого короля у спину. Той у відчаї затулив обличчя руками.
— Кепська справа, дорогий Бегемоте, — тихо сказав Коров’єв ядучим голосом.
— Становище серйозне, але аж ніяк не безнадійне, — озвався Бегемот, — ба більше: я цілком певний в кінцевій перемозі. Варт лиш як слід проаналізувати становище.
Цей аналіз він заходився робити на доволі дивний манір, а саме став корчити якісь міни й підморгувати своєму королеві.
— Нема ради, — зазначив Коров’єв.
— Ай! — скрикнув Бегемот. — Папуги порозлітались, що я й пророкував.
І правда, десь віддалік почувся фуркіт незліченних крил. Коров’єв і Азазелло кинулися геть.
— А, чорт вас забирай з вашими бальними витівками! — буркнув Волянд, не відриваючись від свого глобуса.
Тільки-но Коров’єв та Азазелло зникли, підморгування Бегемота набрало посилених розмірів. Білий король нарешті здогадався, чого від нього хочуть, раптово стягнув із себе мантію, кинув її на клітку та втік з шахівниці. Офіцер кинуті королівські шати накинув на себе та став на місце короля.
Коров’єв і Азазелло повернулися.
— Брехня, як завжди, — бурчав Азазелло, косячись на Бегемота.
— Мені почулося, — відповів кіт.
— Ну то що, довго це триватиме? — запитав Волянд. — Шах королю.
— Я, мабуть, недочув, мій метре[291], — відповів кіт, — шаха королю немає та й бути не може.
— Повторюю, шах королю.
— Мессіре, — тривожно-фальшивим голосом озвався кіт, — ви перевтомилися: немає шаха королю!
— Король на клітці г-два, — не дивлячись на дошку, сказав Волянд.
— Мессіре, мене жах бере, — завив кіт, зображаючи жах на своїй морді. — На цій клітці немає короля.
— Що таке? — здивовано запитав Волянд і став дивитися на шахівницю, де офіцер, що стояв на королівській клітці, відвертався й затулявся рукою.
— Ах ти мерзотнику, — задумливо сказав Волянд.
— Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, — промовив кіт, притуляючи лапи до грудей. — Якщо гравець оголошує шах королю, а короля тим часом вже й слід прочах на шахівниці, шах визнається недійсним.
— Здаєшся, чи ні? — прокричав страшним голосом Волянд.
— Дозвольте подумати, — смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, увіткнув вуха до лап і став думати. Думав він довго і нарешті сказав: — Здаюся.
— Вбити кляту тварюку, — шепнув Азазелло.
— Так, здаюся, — сказав кіт, — але здаюся виключено через те, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! — Він підвівся, і шахові фігурки полізли до шухляди.
— Гелло, пора, — сказав Волянд, і Гелла зникла з кімнати. — Нога розболілася, а тут цей баль, — казав далі Волянд.
— Дозвольте мені, — тихо попросила Маргарита.
Волянд проникливо поглянув на неї і підсунув до неї коліно.
Гаряча, як лава, рідота обпікала руки, але Маргарита, не зморщившись, намагаючись не завдати болю, втирала її в коліно.
— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Волянд, не зводячи очей з Маргарити, — та я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишено мені на згадку однією чарівною відьмою, з якою я близько спізнався[292] тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року в Брокенських горах, на Чортовій катедрі[293].
— Ах, чи може таке бути! — сказала Маргарита.
— Дурниці! Років за триста це минеться. Мені порадили чимало ліків, та я за давньою звичкою додержуюся бабусиних засобів. Дивовижні трави зоставила мені у спадок погана старенька, моя бабуся! До речі, чи ви не слабуєте на що? Може маєте яку печаль, що труїть душу, журбу?
286
287
288
289
Секст Емпірик (гр. Σέξτος ο ’Εμπειρικός, лат. Sextus Empiricus, II–III ст. н. е.) — давньогрецький філософ, який систематизував вчення скептицизму, лікар за фахом.
Марціян Капелла (Марціян Міней Фелікс Капелла — Martianus Minneus Felix Capella, кінець IV — початок V ст. н. е.) — римський адвокат з Картагени, письменник та поет, творчість якого справляла значний вплив на культуру та філософію Европи аж до пізнього середньовіччя.
Аристотель (гр. ’Αριστοτέλες, лат. Aristoteles, 384–322 р. до н. е.) — давньогрецький філософ та вчений-енциклопедист, творець всеосяжної системи грецької науки, засновник сучасного природознавства, глава перипатетичної школи, вчитель Александра Македонського.
290
Ляндскнехт (нім. Landsknecht) — найманий солдат німецької піхоти XV–XVI ст. ст., найманець, леґіонер.
Галябарда (фр. hallebarde, від нім. Helmbarte: Helm — руків’я, топорище та Barte — сокира) — середньовічна січна зброя, спис або довге топорище з насадженою на нього сокирою у вигляді півмісяця.
291
292
293