Майстер і Маргарита

— Хто дириґент? — відлітаючи, спитала Маргарита.

— Йоганн Штраус![299] — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліяні, коли на якому-небудь балю коли-небудь грала така оркестра. Я запрошував його! І, завважте, жоден не занедужав, жоден не відмовився.

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Між цими стінами вже пирскали, шумуючи, фонтани, й шампанське скипало бульками у трьох басейнах, з яких був перший — прозоро-фіялковий, другий — рубіновий, третій — кришталевий. Коло них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. У рожевій стіні виявився пролом, і в ньому на естраді метушилася людина в червоному фраку з ластівчаним хвостом. Перед нею гримів нестерпно гучно джаз. Ледве дириґент побачив Маргариту, він зігнувся перед нею так, що руками торкнувся підлоги, потім випростався й пронизливо верескнув:

— Алилуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав з рук крайнього музиканта тарілку, вдарив нею по колоні.

Відлітаючи, Маргарита бачила лише, як віртуоз-джазбандист, змагаючись із полонезом, що дмухав Маргариті у спину, б’є по головах джазбандистів своєю тарілкою й ті присідають в комічному жахові.

Нарешті вилетіли на поміст, де, як збагнула Маргарита, її в пітьмах вітав Коров’єв з каганцем. Тепер на цьому помості очі сліпнули від світла, що лилося з кришталевих виноградних ґрон. Маргариту встановили на місце, й під лівою рукою їй виявилася низька аметистова колонка[300].

— Руку можна буде покласти на неї, як стане дуже тяжко, — шепотів Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, підкоряючись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Маргарита спробувала озирнутися. Коров’єв та Азазелло стояли біля неї в парадних позах. Поруч з Азазеллом — ще троє молодих людей, які неясно чимось нагадували Маргариті Абадонну. У спину віяло холодом. Озирнувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумливе вино й стікає до крижаного басейну. Коло лівої ноги вона чула щось тепле й пухнасте. Це був Бегемот.

Маргарита була у височині, і з-під її ніг додолу йшли ґрандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, як ніби Маргарита дивилася зворотнім способом у бінокль, вона бачила величезну швайцарню з геть неосяжним коминком, в холодну та чорну пащу якого могла вільно в’їхати п’ятитонова вантажівка. Швайцарня і сходи, до болю залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Маргарити звіддаля. Так простояли нерухомо близько хвилини.

— Де ж гості? — запитала Маргарита в Коров’єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть. У них нестачі не буде. І, бігме, я би-м волів рубати дрова замість того, щоб вітати їх тут на помості.

— Що там рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я волів би служити кондуктором у трамваї, а вже гіршого від цієї роботи немає нічого на світі.

— Усе мусить бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, виблискуючи оком крізь зіпсований монокль. — Нічого не може бути паскуднішого, ніж як коли гість, що приїхав першим, тиняється, не знаючи, що йому робити, а його законна мегера[301] пошепки гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі балі слід викидати на смітник, королево.

— Саме так, на смітник, — потакнув кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — додав Коров’єв, — зараз почнеться.

Ці десять секунд видалися Маргариті безмірно довгими. Мабуть, вони вже й збігли, та нічого не сталося. Аж ось знагла щось грюкнуло долі у величезному коминку, і з нього вискочила шибениця з напіврозсипаним прахом, що гойдався на ній. Цей прах зірвався з вірьовки, вдарився об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та лакових черевиках. З коминка вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав другий прах. Красень ґалантно підскочив до нього й подав руку верчиком, другий прах склався в голу в’юнку жінку в чорних черевичках і з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік, і жінка, приспішили угору сходами.

— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак із дружиною![302] Рекомендую вам, королево, один з найпринадніших мужчин! Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник, але дуже незлий альхемік. Уславився тим, — шепотів на вухо Маргариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не всякому трапляється! Погляньте, який красень!

Зблідла Маргарита, розтуливши рота, дивилася додолу та бачила, як зникають в якомусь бічному ході швайцарні і шибениця і домовина.

— Я в захваті! — проревів просто в обличчя прибулому сходами пану Жакові кіт.

У цей час долі з коминка з’явився безголовий, з відірваною рукою, скелет, вдарився об землю й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже ставала перед Маргаритою на одне коліно і, бліднучи з хвилювання, цілувала коліно Маргариті.

— Королево… — бурмотіла дружина пана Жака.

— Королева в захваті, — кричав Коров’єв.

— Королево… — тихо сказав красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — підвивав кіт.

Молоді люди, супутники Азазелла, всміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже тіснили пана Жака з дружиною убік, до чаш з шампанським, що їх негри тримали в руках. Сходами бігцем брався вгору самотній фрачник.

— Граф Роберт[303], — шепнув Маргариті Коров’єв, — усе ще принадний. Зверніть увагу, як кумедно, королево — зворотній випадок: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.

— Ми раді, графе, — скрикнув Бегемот.

З коминка поспіль одна за одною випали, лускаючи та розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній мантії, якого наступний, хто вибіг, вдарив у спину ножем. Долі почувся здушений зойк. З коминка вибіг мало не зовсім зотлілий труп. Маргарита зіщулилась, і чиясь рука піднесла їй до носу флякона з білою сіллю[304]. Маргариті здалося, що це рука Наталі. Сходи стали наповнюватися. Тепер вже на кожній сходинці виявилися, здаля видаючись сливе однаковими, фрачники та нагі жінки з ними, що відрізнялися одна від іншої лише кольором пір’я на головах та черевиків[305].

До Маргарити наближалася, шкутильгаючи, в чудернацькому дерев’яному чоботі на лівій нозі, дама з по-чернечому опущеними очима, худенька, скромна й чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Яка зелена? — машинально запитала Маргарита.

— Пречарівна та преповажна дама, — шепотів Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана[306]. Була надзвичайно популярною серед молодих чарівних неаполітанок, а також мешканок Палермо, а надто тих, яким надокучили їхні чоловіки. Воно ж бува таке, королево, щоб надокучив чоловік…

— Так, — глухо відповіла Маргарита, воднораз усміхаючись двом фрачникам, які один по одному схилялися перед нею, цілуючи коліно й руку.

— Отож, — вхитрявся шепотіти Коров’єв Маргариті та водночас горлаючи комусь: — Герцоґе, келих шампанського! Я в захваті!.. Отож, пані Тофана зглядалася на становище цих бідолашних жінок і продавала їм якусь воду в пляшечках. Дружина вливала цю воду до супу чоловікові, той його з’їдав, дякував за ласку і мався пречудово. Щоправда, за кілька годин йому починало дуже хотітися пити, далі він лягав до ліжка, і день перегодя прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіка супом, була вільною, як весняний вітер.

— А що це в неї на нозі? — запитувала Маргарита, без утоми подаючи руку гостям, що випередили кульгаву пані Тофану. — І навіщо ця зелень на шиї? Блякла шия?

299

Хто дириґент? <…> — Йоганн Штраус! — Йоганн Штраус (Johann Strauss, 1804–1849) — відомий австрійський композитор та дириґент, творець найпопулярніших віденських вальсів. Поява Штрауса на відкритті великого балю в сатани не випадкова. У 1938 р. на кіноекрани світу вийшов та набув феноменальної популярности американський фільм-мьюзикл «Великий вальс» (The Great Waltz, режисер Жюльєн Дювів’є, знятий на студії «Метро Голдвин Мейер»), героєм якого був не сам композитор, а його вальси в обробці російського еміґранта Дмитра Тьомкіна (1894–1979), особливо «Казки Віденського лісу». Фільм не йшов тоді в СССР, Сталін наказав закупити його для показу лише у 1940 р. (Булгаков, втім, міг його бачити в амбасаді США або на одному з «спецпереглядів»). Однак вальси Штрауса, що стали популярними завдяки фільмові, звучали по радіо — саме під звуки обробленого Тьомкіним «громохкого віртуозного вальсу» Маргарита вилітає з своєї вілли. Після війни фільм йшов як «трофейний».

300

…під лівою рукою її виявилася низька аметистова колонка. — Аметист (гр. αμέθυστος від α — не та μέθυσος — п’яний) — різновид кварцу бузкового або пурпурового кольору, вважається засобом проти сп’яніння, дотик до нього має справляти освіжну та витверезну дію. У середньовічному християнстві (особливо в римсько-католицькій церкві) аметист був символом целібату (безшлюбности), віри та благочестя, вважався єпископським каменем — єпископи завжди носили персні з аметистом. Порада Коров’єва покласти руку на аметистову колонку, «як стане дуже тяжко» є також порадою Маргариті спертися на віру.

301

…його законна мегера… — Мегера (гр. Μέγαιρα, лат. Megaera) — ім’я однієї з ериній (евменід; латинська назва: фурії), богинь-месниць, що уособлювала заздрощі та гнів. Зображалася у вигляді огидної баби зі зміями замість волосся, з вишкіреними зубами та з бичем або смолоскипом в руках. Означає злу й сварливу жінку.

302

…пан Жак із дружиною! — Жак ле Кер (Jacques le Cœur, 1395–1456) — багатий купець, який служив радником французького короля Карла VII. У 1440 р. король пожалував йому дворянство, а в 1450 р. доручив керування фінансами країни. Разом з королем займався альхемією, тобто добував схожий на золото метал, що йшов на виготовлення фальшивої монети. Був заарештований за підозрою в отруєнні коханки короля Аґнеси Сорель, виготовленні фальшивих грошей, фінансових надуживаннях та державній зраді, але участи короля не виказав; через три роки ув’язнення був вигнаний з Франції. Помер власною смертю, а не був повішений, як видно з тексту роману. Посмертно реабілітований королем Карлом VІІ.

303

Граф Роберт… —

Граф (нім. Graf) — дідичний шляхетний титул, середній між князем та бароном (див. прим. [250])

Роберт Дадлі (або Дедлі), граф Лестер (Robert Dudley, Earl of Leicester, 1532–1588) — фаворит (коханець) англійської королеви Елисавети І, підозрюваний (без достатніх доказів) в отруєнні своєї дружини леді Емі Дадлі (Робсарт) з метою одруження з королевою; помер власною смертю.

304

…флякона з білою сіллю. — Біла сіль — нюхальна сіль, ароматизована суміш однієї з солей амоніяку (карбонату, хлориду) та амоніякової води — для виведення зі стану запаморочення або запобігання такого стану.

305

…фрачники та нагі жінки з ними, що відрізнялися одна від іншої лише кольором пір’я на головах та черевиків. — Цікаво, що для чоловіків — учасників балю було встановлено офіційний фрачний однострій, прийнятий у реальному часі проведення балю, незалежно від епохи походження учасників. Дивно, звичайно, бачити Малюту Скуратова чи Каліґулу у фраку. В СССР 30-х років XX ст. фраком користувалися, мабуть, лише музиканти, актори та дипломати. Нагота жінок, «що відрізнялися одна від іншої лише кольором пір’я на головах та черевиків» відповідає средньовічному уявленню про те, що відьми на своїх шабашах оголюються, залишаючи лише маски на обличчях, щоб анонімно блудити із самим дияволом. У християнстві нагота має подвійний сенс: вона представляє або мученика, відсутність власности, або шляхетну відмову від земних благ, покарання, або поганське чи сатанівське соромітство.

306

…пані Тофана. — Джулія Тофана (Signora Tofana, Giulia Tofana) мешканка Палермо та Неаполя, яка виготовляла й продавала у пляшечках із зображенням Св. Миколая, маскуючи під косметичний засіб або свячену воду, винайдену нею отруйну рідину (aqua Tofanae — тофанська вода). Рідина містила арсен та, можливо, екстракт беладони. Смерть наставала поволі й безболісно. Цією рідиною було отруєно понад 600 чоловік. Отруйниця була заарештована 1709 р. й після катування задушена у в’язниці в Неаполі (за іншими джерелами — 1676 р. в Палермо).