— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Маргариті: — Прекрасна шия, та з нею прикрість сталася у в’язниці. На нозі в неї, королево, еспанський чобіток[307], а стрічка ось чому: коли тюремники дізналися, що мало не п’ятсот невдало обраних чоловіків полишили Неаполь і Палермо назавжди, вони зопалу вдушили пані Тофану в тюрмі.
— Як я щаслива, чорна королево, що мені випала висока честь, — по-чернечому шепотіла Тофана, пориваючись впасти на коліно. Еспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.
— Я рада, — відповіла їй Маргарита, водночас подаючи руку іншим.
Тепер сходами знизу догори підіймався потік. Маргарита перестала бачити те, що діється у швайцарні. Вона механічно підносила й опускала руку й, одноманітно щирячи зуби, всміхалася гостям. У повітрі на помості вже стояв гук, з покинутих Маргаритою бальних заль, як море, чулася музика.
— А оце — нудна жінка, — вже не шепотів, а гучно казав Коров’єв, знаючи, що в гупанні голосів його вже не розчують, — обожнює балі, усе мріє пожалітися на свою хустинку.
Маргарита спіймала поглядом серед тих, хто піднімався, ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, неймовірної за красою тілобудови, та з якимись неспокійними та настирливими очима.
— Яку хустинку? — запитала Маргарита.
— До неї камеристка приставлена[308], — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столика носову хустинку. Тільки-но вона прокинеться, а носовичок вже тут. Вона і спалювала його в печі, й топила в річці, та ніяк не дасть ради.
— Яка хустинка? — шепотіла Маргарита, підносячи та опускаючи руку.
— Із синьою окрайкою хустинка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її до комори, а по дев’яти місяцях вона народила хлопчика, понесла його до лісу й засунула йому до рота носовика, а тоді закопала хлопця в землю. На суді вона казала, що їй нічим годувати дитину.
— А де ж хазяїн цієї кав’ярні?
— Королево, — раптом зарипів знизу кіт, — дозвольте мені спитати вас: до чого тут хазяїн? Він же не душив немовляти в лісі!
Маргарита, не перестаючи усміхатися й рухати правою рукою, гострі нігті лівої запустила Бегемотові у вухо й зашепотіла йому:
— Якщо ти, сволото, ще раз дозволиш собі устряти до розмови…
Бегемот якось не по-бальному спискнув і захарчав:
— Королево… вухо спухне… Навіщо ж псувати баль спухлим вухом?.. Я казав юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, я не кіт, а риба, тільки облиште вухо.
Маргарита відпустила вухо, й настирливі, понурі очі опинились перед нею.
— Я щаслива, королево-господине, бути запрошеною на великий баль повні місяця.
— А я, — відповіла їй Маргарита, — рада вас бачити. Дуже рада. Чи любите ви шампанське?
— Що це ви зволяєтесь, королево?! — у відчаї, але беззвучно скричав на вухо Маргариті Коров’єв. — Буде тиснява!
— Я люблю, — благально казала жінка й раптом механічно стала повторювати: — Фрида, Фрида, Фрида! Мене звати Фрида, о королево[309].
— То ви напийтеся сьогодні доп’яну, Фридо, і ні про що не думайте, — сказала Маргарита.
Фрида простягла обидві руки до Маргарити, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її попідруч, і її затерло у натовпі.
Тепер знизу вже стіною йшов народ, неначе штурмуючи поміст, на якому стояла Маргарита. Голі жіночі тіла підносилися між фрачними чоловіками. На Маргариту напливали їхні смагляві, й білі, й кольору кавового зерна, й зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, чорному, каштановому, ясному як лен, — у зливі світла вигравало й скакало, розсипаючи іскри, коштовне каміння. І наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплинками світла, — з грудей пирскали світлом діямантові застібки. Тепер Маргарита щосекунди відчувала торкання губів до коліна, щосекунди простягала вперед руку для поцілунку, обличчя їй зсудомилося в нерухому маску вітання.
— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті… Королева в захваті…
— Королева в захваті… — гугнявив за спиною Азазелло.
— Я в захваті, — скрикував кіт.
— Маркіза…[310] — бурмотів Коров’єв, — отруїла батька, двох братів та двох сестер через спадок… Королева в захваті!.. Пані Мінкіна…[311] Ах, яка ж гарна! Дещо нервозна. Навіщо їй було пекти покоївці обличчя щипцями до завивки? Певна річ, за таких умов заріжуть… Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги: імператор Рудольф, чаклун та альхемік…[312] Ще альхемік, — повішений… Ах, ось і вона! Ах, який чудовий дім розпусти вона мала в Страсбурґу!.. Ми в захваті!.. Московська кравчиня, ми всі її любимо за невичерпну фантазію… тримала ательє та вигадала страшенно кумедну штуку: прокрутила дві круглі дірочки в стіні…
— А дами не знали? — спитала Маргарита.
— Усі до єдиної знали, королево, — відповідав Коров’єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятирічний хлопчина з дитинства вирізнявся дивними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її до дому розпусти…
Знизу пливла ріка. Краю цій річці не було видно. Джерело її, величезний коминок, живив її далі. Так збігла година й пішла друга година. Тут Маргарита стала помічати, що її ланцюг зробився важчим, ніж був. Щось дивне сталося і з її рукою. Тепер, перш ніж її піднести, Маргариті доводилось морщитися. Цікаві зауваження Коров’єва перестали розважати Маргариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні стали їй байдужими, часами зливалися, а повітря між ними чомусь починало тремтіти й струмувати. Гострий біль, як від голки, раптово пронизав праву руку Маргарити і, зціпивши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шерех, немов від крил по стінах, долинав тепер ззаду із залі, й було знати, що там танцюють нечувані полчиська гостей, і Маргариті здавалося, що навіть масивні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в цій диковинній залі ритмічно пульсують.
Ані Ґай Кесар Каліґула, ні Мессаліна[313] вже не цікавили Маргариту, як не зацікавив жоден з королів, герцоґів, кавалерів, самогубців, отруйників, шибеників та звідниць, тюремників та шахраїв, катів, донощиків, зрадників, шаленців, нишпорів, розтлінників. Усі їхні імена поплутались у голові, обличчя зліпилися в один величезний корж, і лише одне болісно сиділо в пам’яті обличчя, оторочене достоту вогнистою бородою, обличчя Малюти Скуратова[314]. Ноги Маргариті підгиналися, щохвилини вона боялася заплакати. Найгірших страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно набрякло, шкіра на ньому посиніла, дарма що не раз рука Наталі з’являлася біля цього коліна з губкою й чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Маргарита поглянула додолу геть безнадійними очима й радісно здригнулася: потік гостей рідшав.
— Закони бального з’їзду однакові, королево, — шепотів Коров’єв, — зараз хвиля стане спадати. Клянуся, ми терпимо останні хвилини. Он гурт брокенських гультяїв[315]. Вони завжди приїжджають останніми. Ну так, це вони. Два п’яні вовкулаки… все? Ах ні, ще один. Ні, двоє!
Сходами спиналися двоє останніх гостей.
— Таж це хтось новенький, — казав Коров’єв, мружачись крізь скельце. — Ах так, так. Якось Азазелло відвідав його та за коньяком нашепотів йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він надзвичайно побоювався. Отож він звелів своєму знайомому, що був від нього залежним, поприскати стіни кабінету отрутою.
— Як його звати? — спитала Маргарита.
— Та я, бігме, й сам ще не знаю, — відповів Коров’єв, — треба попитати Азазелла.
— А хто з ним?
— А от це той самий запопадливий його підлеглий[316]. Я в захваті! — прокричав Коров’єв останнім двом.
Сходи спорожніли. З обачности почекали ще трохи. Та з коминка ніхто не виходив.
307
308
309
310
311
312
313
Ґай Кесар Каліґула (Gaius Caesar Caligula, 12–41 р. н. е.) — прозвище (лат. caligula — чобіток) третього римського імператора Ґая Юлія Кесаря Ґерманіка (Gaius Julius Caesar Germanicus, 37–41), наступника імператора Тиберія, славного несамовитою жорстокістю; вбитий трибунами преторійської когорти, тобто власними охоронцями.
Мессаліна, точніше Валерія Мессаліна (Valeria Messalina, 22–48 р. н. е.) — третя дружина четвертого римського імператора Клавдія, яка фактично правила імперією, відома своєю розпусною поведінкою та підбурюванням вбивчих дворових інтриг.
314
315
316