Кіт звів очі до неба й шумливо зітхнув, але нічого не сказав, видно, пам’ятаючи накручене на балю вухо.
— З огляду на те, — промовив Волянд, всміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурки Фриди цілком, звісно, виключається — воно було б несумісним із вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що робити. Зостається, мабуть, чи не одне — завести ганчір’я й позатикати ним усі шпарини моєї спальні.
— Ви про що кажете, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.
— Цілком з вами згоден, мессіре, — втрутився до розмови кіт, — саме ганчір’ям! — і спересердя кіт стукнув лапою по столі.
— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Волянд, не зводячи з Маргарити вогняного ока. — Геть несподівано й підступно воно, бува, пролазить крізь найдрібніші шпаринки. Отож я й кажу про ганчір’я.
— І я про те саме кажу! — вигукнув кіт і про всяк випадок відхилився від Маргарити, прикривши вимазаними рожевим кремом лапами свої гострі вуха.
— Ану геть звідси, — сказав йому Волянд.
— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — де б оце я пішов? Невже ж, мессіре, святкової ночі гостей за столом розділяють на два ґатунки? Одні — першої, а другі, як каже цей сумний скнара-буфетник, другої свіжости?
— Цить, — наказав йому Волянд і, звернувшись до Маргарити, запитав: — Ви, судячи з усього, людина виняткової доброти? Цнотлива людина?
— Ні, — з силою відповіла Маргарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попрохала вас за Фриду тільки тому, що мала необачність подати їй тверду надію. Вона жде, мессіре, вона вірить у мою міць. І якщо вона зостане обманутою, я потраплю в жахітне становище. Я не матиму спокою усе моє життя. Нічого не вдієш! Так вже вийшло.
— А, — сказав Волянд, — це зрозуміло.
— То ви зробите це? — тихо запитала Маргарита.
— Ні в якому разі, — відповів Волянд, — річ у тім, люба королево, що тут сталася невелика плутанина. Кожне відомство має робити свої справи. Не заперечую, наші можливості доволі великі, вони далеко більші, аніж гадають декотрі, не дуже прозорливі люди…
— Та вже ж, куди більші, — не втерпів і докинув кіт, який, видно, пишався цими можливостями.
— Ану цить, чорт тебе забирай! — сказав йому Волянд і повів далі, звертаючись до Маргарити: — Але просто, який сенс у тому, щоб робити те, що належить робити іншому, як я сказав, відомству? Отже, я цього не робитиму, а ви зробите самі.
— А чи ж на моє вийде?
Азазелло іронічно скосив полуднє око на Маргариту й непомітно покрутив рудою головою й пирхнув.
— Та робіть же, от морока, — пробурмотів Волянд і, покрутивши глобуса, став вдивлятися в якийсь деталь на ньому, очевидно, пильнуючи й іншої справи під час розмови з Маргаритою.
— Ану бо, Фридо… — підказав Коров’єв.
— Фридо! — пронизливо крикнула Маргарита.
Двері розчахнулися, й пелехата, гола, та вже без усяких слідів хмелю жінка з шаленими очима вбігла до кімнати й простягла руки до Маргарити, а та сказала велично:
— Тобі прощають. Не будуть більше подавати носовика.
Почувся зойк Фриди, вона впала на підлогу ницьма й простерлася крижем перед Маргаритою. Волянд змахнув рукою, і Фрида зникла з очей.
— Дякую вам, прощавайте, — сказала Маргарита й підвелася.
— Ну що ж, Бегемоте, — промовив Волянд, — не будемо зискувати на вчинку непрактичної людини в святкову ніч, — він повернувся до Маргарити, — отже, це не важить, я ж бо нічого не робив. Чого ви хочете для себе?
Запала мовчанка, і перервав її Коров’єв, який зашепотів до вуха Маргариті:
— Алмазна донно, цього разу раджу вам бути більш розважливою! Бо ж фортуна може й вислизнути!
— Я хочу, щоб мені зараз, цієї ж миті, повернули мого коханця[325], майстра, — сказала Маргарита, й обличчя їй спотворилося судомою.
Тут до кімнати увірвався вітер, аж полум’я свічок у канделябрах лягло, тяжка завіса на вікні відсунулася, розчахнулося вікно, й у далекій височині відкрився повний, але не досвітній, а опівнічний, місяць. Від підвіконня на підлогу лягла зеленкувата стяга нічного світла, й у ній з’явився нічний Івасиків гість, що називав себе майстром. Він був у своєму шпитальному вбранні — в халаті, пантофлях та чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його сіпалося ґримасами, він божевільно-лякливо косився на вогні свічок, а місячний потік нуртував округ нього.
Маргарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками й підбігла до нього. Вона цілувала йому чоло, губи, тулилася до колючої щоки, довго стримувані сльози тепер бігли цівками її лицем. Вона вимовляла тільки одне слово, безтямно повторюючи його:
— Ти… ти… ти…
Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:
— Не плач, Марго, не край мого серця. Я тяжко хворий. — Він вхопився за підвіконня рукою, немовби збираючись скочити на нього й бігти, вищирив зуби, вдивляючись у сидячих, і закричав: — Мені страшно, Марго! Мені знову почалися галюцинації.
Ридання душили Маргариту, вона шепотіла, затинаючись словами:
— Ні, ні, ні, не бійся нічого! Я з тобою! Я з тобою!
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув майстрові стільця, і той опустився на нього, а Маргарита впала на коліна, притулилася збоку хворого й так принишкла. У своєму збентеженні вона не зауважила, що її голизна якось раптово скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Хворий похилив голову й став дивитися в землю понурими хворими очима.
— Так, — промовив по мовчанні Волянд, — його добре викінчили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цій людині чогось випити.
Маргарита умовляла майстра тремтливим голосом:
— Випий, випий. Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть.
Недужий узяв склянку й випив те, що було в ній, але рука його сіпнулася, і спорожніла склянка розбилася біля його ніг.
— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Маргариті. — Дивіться, він вже приходить до тями.
І правда, очі хворого стали вже не такими дикими та неспокійними.
— Але це ти, Марго? — запитав місячний гість.
— Авжеж це я, це я, — відповіла Маргарита.
— Іще! — наказав Волянд.
Після того, як майстер вихилив другу склянку, його очі стали живими й притомними.
— Ну, оце вже інша мова, — сказав Волянд примружуючись, — тепер поговоримо. Хто ви такий?
— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому обличчя.
— Звідки оце ви?
— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів прибулий.
Цих слів Маргарита не знесла й заплакала знову. Потім, утерши очі, вона вигукнула:
— Жахливі слова! Жахливі слова! Він майстер, мессіре, я вас попереджаю про це. Вилікуйте його, він вартий того.
— Ви знаєте, з ким ви тепер говорите, — спитав прибулого Волянд, — в кого ви є?
— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопець, Іван Бездомний. Він розповів мені про вас.
— Авжеж, авжеж, — озвався Волянд, — я мав приємність зустрітися з цим молодим чоловіком на Патріярших ставах. Він мене самого мало не звів з глузду, доводячи мені, що мене не існує! Та ви ж бо вірите, що це справді я?
— Доводиться вірити, — сказав прибулий, — та, звичайно, багато спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Вибачте мені, — схаменувшись, додав майстер.
— Ну що ж, як спокійніше, то й вважайте, — чемно відповів Волянд.
— Ні, ні, — злякано казала Маргарита й торсала майстра за плече. — Опам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт утрутився й тут.
— А я й правда скидаюся на галюцинацію. Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі. — Кіт поліз до місячного стовпа й хотів щось іще казати, та його попросили замовкнути, й він, відповівши: — Гаразд, гаразд, ладен мовчати. Буду мовчазною галюцинацією, — замовк.
— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Волянд.
325
У виданнях 1966–1967, 1967 та 1969 р. замість слова «коханець» (любовник) стоїть більш «цнотливе» слово «коханий» (возлюбленный).