Той посміхнувся й сказав:
— Даруйте їй цю слабкість. Вона занадто високої думки про той роман, що я написав.
— Про що роман?
— Роман про Понтія Пилата.
Тут знову заколисалися й заскакали язички свічок, забряжчав посуд на столі, Волянд розсміявся громовим сміхом, але нікого не настрахав і сміхом цим не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.
— Про що, про що? Про кого? — промовив Волянд, переставши сміятися. — Оце тепер? Це дивовижно! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте-но подивитись, — Волянд простяг руку долонею догори.
— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — тому що я спалив його в грубі.
— Даруйте, не повірю, — відповів Волянд, — такого бути не може. Рукописи не горять[326]. — Він обернувся до Бегемота й сказав: — Ану ж, Бегемоте, дай-но сюди романа.
Кіт миттю зіскочив зі стільця, і всі побачили, що він сидів на грубому стосі рукописів. Верхній примірник кіт з уклоном подав Воляндові. Маргарита затремтіла й закричала, хвилюючись знову до сліз:
— Ось він, рукопис! Ось він!
Вона кинулася до Волянда і в запалі додала:
— Всесильний! Всесильний!
Волянд узяв до рук поданий йому примірник, повернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, утупився в майстра. Та той невідь-чого запав у тугу та неспокій, підвівся зі стільця, заламав руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, став бурмотіти:
— І вночі при місяці мені немає спокою… Навіщо стривожили мене? О боги, боги…
Маргарита вчепилася в шпитальний халат, притулилася до нього й сама стала бурмотіти в зажурі та в сльозах:
— Боже, чого ж тобі не помагають ліки?
— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще стаканчика, і я з вами за компанію…
І стаканчик підмигнув, блиснув у місячному світлі, і підміг той стаканчик. Майстра всадовили на місце, і обличчя хворого набуло спокійного виразу.
— Ну, тепер усе ясно, — сказав Волянд і постукав довгим пальцем по рукописі.
— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку бути мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу[327] ясна мені наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелла.
— Я кажу, — прогугнявив той, — що тебе добре було б утопити.
— Будь милосердим, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що всякої ночі я з’являвся б до тебе в тих самих місячних шатах, що й бідний майстер, і кивав би тобі і манив би тебе за собою. Як воно б тобі малося, о Азазелло?
— А ну ж, Маргарито, — знову вступив до розмови Волянд, — кажіть-но все, що вам потрібно?
Очі Маргариті спалахнули, і вона благально звернулася до Волянда:
— Дозвольте мені з ним пошушукатися?
Волянд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошепотіла йому. Чути було, як той відповів їй:
— Ні, пізно. Нічого більше не хочу від життя. Крім того, щоб бачити тебе. Та тобі знову раджу — полиш мене. Ти загинеш зі мною.
— Ні, не полишу, — відповіла Маргарита й звернулася до Волянда: — Прошу знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, й щоб лямпа засвітилась, і щоб усе стало, як було.
Тут майстер засміявся і, оповивши давно розпущену кучеряву голову Маргарити, сказав:
— Ах, не слухайте бідну жінку, мессіре. У цьому підвалі давно вже живе інша людина, і взагалі не буває, щоб усе стало, як було. — Він притулився щокою до голови своєї подруги, обійняв Маргариту й став бурмотіти: — Бідолашна, бідолашна…
— Не буває, кажете? — сказав Волянд, — Це так. Та ми спробуємо. — І він сказав: — Азазелло!
Тієї ж миті зі стелі звалився на підлогу розгублений та близький до нестями громадянин в самій білизні, та чомусь із валізкою в руці та в кепці. Зі страху цей чоловік тремтів й присідав.
— Могарич? — спитав Азазелло зваленого з неба.
— Альоїзій Могарич, — відповів той, здригаючись.
— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього донос, що він зберігає нелеґальну літературу?[328] — спитав Азазелло.
Новоз’явлений громадянин посинів і залився сльозами каяття.
— Ви хотіли перебратись до його кімнат? — якомога щиросердіше прогугнявив Азазелло.
Сичання роз’ятреної кішки почулося в кімнаті, й Маргарита, завиваючи:
— Знай відьму, знай, — уп’ялася в обличчя Альоїзія Могарича нігтями.
Сталося замішання.
— Що ти робиш? — стражденно прокричав майстер. — Марго, не ганьби себе!
— Протестую, це не ганьба, — ревів кіт.
Маргариту відтяг Коров’єв.
— Я ванну прилаштував… — цокаючи зубами, кричав скривавлений Могарич і в жахові поверз якусь нісенітницю, — сама побілка… купорос…
— Ну, от і добре, що ванну прилаштував, — похвально сказав Азазелло, — йому треба брати ванни. — І крикнув: — Геть!
Тоді Могарича перекинуло шкереберть і винесло із спальні Волянда крізь розчинене вікно. Майстер вибалушив очі, шепчучи:
— Однак це буде, мабуть, ліпше від того, про що розповідав Іван! — Вкрай приголомшений, він озирався й нарешті сказав котові: — А пробачте… це ти… це ви… — він збився, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — ви — той самий кіт, що сідав до трамваю?
— Я, — потвердив підлещений кіт і додав: — Приємно чути, що ви так чемно поводитесь із котом. Котам зазвичай чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ніколи ні з ким не пив брудершафту.
— Мені здається чогось, що ви не дуже-то кіт… — нерішуче відповів майстер. — Мене все одно в лікарні кинуться шукати, — боязко додав він Воляндові.
— Ну чого б це вони мали кинутися! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книги опинилися в його руках. — Історія хвороби вашої?
— Так.
Коров’єв жбурнув історію хвороби до коминка.
— Нема документа, нема й людини[329], — вдоволено казав Коров’єв, — а це — домова книга вашого забудовника?
— Т-так…
— Хто прописаний в ній? Альоїзій Могарич? — Коров’єв дмухнув у сторінку домової книги. — Раз, і немає його, і, прошу завважити — не було. А як забудовник здивується, скажіть, що йому Альоїзій снився. Могарич? Який такий Могарич? Ніякого Могарича не було. — Тут прошнурована книга випарувалася з рук Коров’єва. — Й от вона вже в столі забудовника.
— Ви правильно сказали, — мовив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що як немає документа, немає й людини. От саме мене й немає, я не маю документа.
— Я вибачаюся, — вигукнув Коров’єв, — це саме й є галюцинація, ось він, ваш документ. Потім він завів очі й улесливо прошепотів Маргариті: — А ось і ваше майно, Маргарито Миколаївно, — він подав Маргариті зошит із обгорілими краями, засохлу троянду, фотографію і, особливо обачно, ощадну книжку, — десять тисяч, як оце ви і внесли, Маргарито Миколаївно. Нам чужого не треба.
— Мені скорше лапи поодсихають, ніж я торкнуся чужого, — набучившись, вигукнув кіт, гопцюючи на валізі, щоб убгати до неї усі примірники злощасного роману.
— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Маргариті документ, а потім, звернувшись до Волянда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!
— Ні, не все, — відповів Волянд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя люба донно, подіти ваш почет? Мені він особисто не потрібний.
Тут до розчинених дверей вбігла Наталя, як була гола, сплеснула руками й закричала Маргариті:
— Будьте щасливі, Маргарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Маргарити: — Я ж усе знала, де ви ходите.
— Слугині все знають, — зазначив кіт, промовисто піднісши лапу, — то заблуд гадати, що вони сліпі.
— Чого ти хочеш, Наталю? — запитала Маргарита. — Вертайсь до вілли.
— Душечко, Маргарито Миколаївно, — благально промовила Наталя й стала на коліна, — впросіть їх, — вона скоса зиркнула на Волянда, — щоб мене відьмою зоставили. Не хочу більше до вілли! Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мене пан Жак учора на балю посватав. — Наталя розтулила кулак і показала якісь золоті монети.
326
327
328
У всіх виданнях (крім 1969) ця фраза звучить в недолугому цензурному варіянті: «Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелеґальну літературу?»
329