Маргарита звернула питальний погляд до Волянда. Той кивнув головою. Тоді Наталя кинулась на шию Маргариті, дзвінко її поцілувала і, переможно гукнувши, вилетіла у вікно.
На місці Наталі опинився Микола Іванович. Він набув своєї колишньої людської подоби, але був дуже сумним і навіть, більше, роздратованим.
— От кого найбільш радо відпущу, — сказав Волянд, гидливо позираючи на Миколу Івановича, — безмір як радо, настільки він тут зайвий.
— Дуже прошу видати мені посвідчення, — промовив, дико озираючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув минулу ніч.
— А це на яку річ?
— На річ подання міліції та дружині, — твердо сказав Микола Іванович.
— Посвідчень ми звичайно не даємо, — відповів кіт, посупившись, — та для вас, хай буде, зробимо виняток.
І не встиг Микола Іванович схаменутися, як гола Гелла вже сиділа за машинкою, а кіт диктував їй:
— Цим посвідчую, що подавач цього Микола Іванович перебув згадану ніч на балю в сатани, бувши залученим як перевізний засіб… постав, Гелло, дужку! У дужках пиши «кнур». Підпис — Бегемот.
— А число? — пискнув Микола Іванович.
— Чисел не ставимо, з числом бомага стане недійсною, — озвався кіт, підмахнув папірця, звідкілясь витяг печатку, за всіма правилами подихав на неї, відтиснув на папері слово «сплочено» й вручив папірця Миколі Івановичу. Відтак Микола Іванович безслідно зник, а на його місці з’явилася нова несподівана людина.
— А це що за один такий? — бридливо спитав Волянд, рукою затуляючись від світла свічок.
Варенуха повісив голову, зітхнув і тихо сказав.
— Відпустіть назад. Не можу бути упирем. Бо ж я тоді Римського мало не на смерть з Геллою вколошкав! А я не кровожерний. Відпустіть.
— Це що ще за маячня? — спитав, наморщивши чоло, Волянд. — Який такий Римський? Що це ще за нісенітниця?
— Прошу не турбуватися, мессіре, — озвався Азазелло й звернувся до Варенухи: — Грубиянити не треба телефоном. Брехати не треба телефоном. Второпав? Не будете більше цього робити?
З радости усе скаламутилося в голові Варенусі, обличчя йому засяяло, й він, не розуміючи, що каже, забурмотів:
— Істинно… тобто я хочу сказати, ваша ве… зараз по обіді… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дививсь на Азазелла.
— Гаразд, додому, — відповів той, і Варенуха розтанув.
— Тепер усі залиште мене самого з ними, — наказав Волянд, вказуючи на майстра та на Маргариту.
Наказ Волянда було виконано вмить. По хвилі мовчання Волянд звернувся до майстра:
— То, отже, до арбатського підвалу? А хто ж писатиме? А мрії, натхнення?
— Я більше не маю жодних мрій і натхнення теж не маю, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руки на голову Маргарити, — мене зламали, я нуджуся, і я хочу до підвалу.
— А ваш роман, Пилат?
— Він мені ненависний, цей роман, — відповів майстер, — я надто багато зазнав через нього.
— Благаю тебе, — жалібно попросила Маргарита, — не кажи так. Завіщо ти мене мучиш? Ти ж бо знаєш, що я усе життя вклала в цю твою працю. — Маргарита додала ще, звернувшись до Волянда: — Не слухайте його, мессіре, він занадто замучений.
— Але ж треба що-небудь описувати? — казав Волянд. — Якщо ви вичерпали цього прокуратора, ну то почніть зображати хоча б того Альоїзія.
Майстер усміхнувся.
— Цього Лапшонникова не надрукує, та, крім того, це й нецікаво.
— А з чого ж ви житимете? Бо ж доведеться злидарювати.
— Охоче, охоче, — відповів майстер, пригорнув до себе Маргариту, обійняв її за плечі й додав: — Вона схаменеться, піде від мене…
— Не думаю, — крізь зуби сказав Волянд і вів далі: — Отже, людина, що написала історію Понтія Пилата, йде до підвалу з наміром вмоститися там біля лямпи й злидарювати?
Маргарита відділилася від майстра й мовила дуже гаряче:
— Я зробила усе, що змогла, і я нашепотіла йому найбільш спокусливе. А він відмовився від цього.
— Те, що ви йому нашепотіли, я знаю, — заперечив Волянд, — та це не найбільш спокусливе. А вам скажу, — всміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман ще принесе вам сюрпризи.
— Це дуже сумно, — відповів майстер.
— Ні, ні, це не сумно, — сказав Волянд, — нічого страшного вже не буде. Ну от, Маргарито Миколаївно, усе зроблено. Чи маєте ви до мене яку претенсію?
— Що ви, о, що ви, мессіре!
— То візьміть же це від мене на згадку, — сказав Волянд і дістав з-під подушки невелику золоту підківку[330], всипану діямантами.
— Ні, ні, ні, з якої речі!
— Ви хочете зі мною посперечатися? — осміхнувшись, спитав Волянд.
Маргарита, оскільки в плащі в неї не було кишені, уклала підківку до серветки й затягла її вузлом. Тут щось її здивувало. Вона позирнула у вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:
— А от чого не збагну… Що ж оце все опівночі та опівночі, воно давно вже мав би бути ранок?
— Святкову ніч приємно трохи й забарити, — відповів Волянд. — Ну, зичу вам щастя.
Маргарита молитовно простягнула обидві руки до Волянда, та не посміла наблизитися до нього й тільки вигукнула:
— Прощавайте! Прощавайте!
— До побачення, — сказав Волянд.
І Маргарита в чорному плащі, майстер у шпитальному халаті вийшли в коридор ювеліршиної квартири, в якому палилася свічка й де їх дожидався почет Волянда. Коли пішли з коридору, Гелла несла валізку, в якій був роман і невелике майно Маргарити Миколаївни, а кіт помагав Геллі. Біля дверей квартири Коров’єв розкланявся й зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли минали підійстя третього поверху, щось м’яко стукнуло, та на це ніхто не звернув уваги. Біля самих вихідних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, і щойно вийшли у двір, до якого не заходив місяць, побачили чоловіка, що спав на ґанку, спав, певно, мертвацьким сном, чоловіка в чоботях та кепці, а також біля під’їзду велику чорну машину з погашеними фарами. У передній шибці неясно бовванів силует грака.
Вже збиралися сідати, як Маргарита у відчаї неголосно скрикнула:
— Боже, я загубила підківку!
— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — і почекайте на мене. Я зараз повернуся, тільки з’ясую, в чому тут річ. — І він пішов до під’їзду.
Йшлося ж ось про що: дещо перед виходом Маргарити й майстра з їхніми супровідниками з квартири № 48, розташованої під ювеліршиною, вийшла на сходи сухенька жіночка з бідоном та торбою в руках. Це була та сама Анничка, що в середу розлила, на горе Берліоза, соняшникову олію біля коловорота[331].
Ніхто не знав, та, певно, ніколи й не дізнається, чим жила в Москві ця жіночка та на які засоби вона існувала. Відомо про неї було лиш те, що бачити її можна було щодня то з бідоном, то з торбою, а то й з бідоном та торбою разом — або в нафтокрамниці, або на ринку, або під ворітьми дому, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де й мешкала ця Анничка. Крім того, і понад усе, було відомо, що хоч би де була чи з’являлася вона — відразу ж у цьому місці знімався скандал, і крім того, що прізвисько її було «Чума».
Чума-Анничка вставала чогось надзвичайно рано, а сьогодні щось підняло її ще й на світ не благословилося, на початку першої. Крутнувся ключ у дверях, ніс Аннички висунувся в них, а тоді висунулася вона й уся цілком, затріснула за собою двері і вже наладналася рушити десь, коли на верхньому підійсті грюкнули двері, хтось покотився додолу сходами і, налетівши на Анничку, відштовхнув її убік так, що вона вдарилася потилицею об стіну.
— Куди це чорт тебе несе в самих підштанках? — провищала Анничка, вхопившись за потилицю. Чоловік у самій білизні, з валізою в руках та в кепці, із заплющеними очима відповів Анничці диким заспалим голосом:
330
331