— Колонка! Купорос! Сама побілка чого коштувала. — І, заплакавши, гаркнув: — Геть!
Тут він кинувся, але не далі сходами униз, а назад, угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, і крізь це вікно горініж вилетів у двір. Анничка навіть за потилицю забула, охнула й сама кинулась до вікна. Вона лягла животом на підійстя й висунула голову у двір, сподіваючись побачити на асфальті, освітленому надвірним ліхтарем, на смерть розбиту людину з валізою. Та геть нічого на асфальті у дворі не було.
Залишалося гадати, що сонна й дивна особа вилетіла з дому, як птах, не полишивши по собі ані сліду. Анничка перехрестилася й подумала: «Так, оце справді квартирка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть! Оце тобі квартирка!»
Не встигла вона цього додумати, як двері угорі знову грюкнули, і другий хтось побіг зверху. Анничка притулилася до стіни й бачила, як якийсь досить поважний громадянин з борідкою, але з дещо поросячим, як здалося Анничці, обличчям, шурхнув повз неї і, так само як перший, покинув будинок крізь вікно, знову ж таки й гадки не маючи, щоб ото розбиватися на асфальті. Анничка забула вже про мету своєї виправи й залишилася на сходах, хрестячись, охаючи й сама з собою розмовляючи.
Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори коротку часину перегодом і достоту так само випурхнув у вікно.
На честь Аннички слід сказати, що вона була цікавою й надумала іще почекати, чи не буде яких нових чудес. Двері нагорі знову розчинили, і тепер зверху стала сходити ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Анничка відбігла від вікна, спустилася додолу до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею шпаринці замерехтіло її ошаліле з цікавости око.
Якийсь чи то хворий, чи то не хворий, та дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті, сходив додолу непевною ходою. Його обачливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Анничці в пітьмах. Дамочка чи то боса, чи то в якихось прозорих, видно, закордонних, на клоччя подертих черевиках. Тьху ти! Що в черевиках! Та дамочка ж була гола! Ну так, ряса була накинута впрост на голе тіло! «Оце квартирка!» В душі Аннички усе співало в передсмаку того, що вона розповідатиме завтра сусідам.
За дивно вдягненою дамочкою йшла геть-зовсім гола дамочка з валізкою в руці, а біля валізки тинявся чорний здоровезний кіт. Анничка мало уголос чогось не пискнула, протираючи очі.
Завершував ходу маленький на зріст кульгавий іноземець з кривим оком, без піджака, у білому фрачному жилеті та при краватці. Уся ця компанія побіч Аннички попрямувала додолу. Тут щось стукнуло на підійсті.
Почувши, що кроки втихають, Анничка, немов змія, вислизнула з-поза дверей, бідона поставила до стіни, впала черевом на підійстя й стала нишпорити. В руках їй опинилася серветочка з чимось важкеньким. Очі Анничці полізли на лоба, коли вона розмотала вузличок. Анничка до самих очей підносила коштовність, і очі їй паленіли геть-чисто вовчим вогнем. У голові їй зчинилася хурделиця:
«Знати нічого не знаю! Відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи, мо, розпиляти її на шматки… Камінці ж бо можна виколупати… І по одному камінцеві: один на Петрівку, другий на Смоленський…[332] І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»
Анничка сховала знахідку за пазуху, вхопила бідона, й уже наладналася була шмигнути назад до квартири, відклавши свою подорож до міста, як перед нею виріс, диявол його знає звідки він узявся, той самий з білими грудьми без піджака й тихо шепнув:
— Давай підківку й серветочку.
— Яку таку серветочку-підківку? — запитала Анничка, прикидаючись дуже майстерно. — Жодної серветочки я не знаю. Ви що, громадянине, п’яний, чи що?
Білогрудий штивними, як поручні автобуса, і такими ж холодними пальцями, нічого більше не кажучи, стиснув Анничину горлянку так, що зовсім перепнув усякий доступ повітря до її грудей. Бідон випав з рук Аннички на підлогу. Потримавши якийсь час Анничку без повітря, безпіджачний іноземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Анничка всміхнулася.
— Ах, підківочку, — промовила вона. — Цієї ж миті! То це ваша підківочка? А я дивлюся, лежить у серветочці… Я навмисне прибрала, щоб хто бува не підібрав, бо тоді шукай вітру в полі!
Одержавши підківочку та серветочку, іноземець став розшаркуватися перед Анничкою, міцно стискати їй руку й гаряче дякувати в таких виразах із страшенним закордонним акцентом:
— Я вам безмірно вдячний, мадам. Мені ця підківочка дорога, як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, вручити двісті рублів. — І він відразу витяг із жилетної кишені гроші й вручив їх Анничці.
Та, нестямно всміхаючись, тільки погукувала:
— Ах, уклінно вам дякую! Мерсі! Мерсі!
Щедрий іноземець одним махом проскочив цілим маршем сходів додолу, та перш ніж вшитися остаточно, крикнув знизу, але без акценту:
— Ти, стара відьмо, як коли ще підбереш чужу річ, до міліції її здавай, а за пазуху не ховай!
Чуючи в голові дзвін та галас від усіх цих подій на сходах, Анничка ще довго за інерцією кричала далі:
— Мерсі! Мерсі! Мерсі! — а по іноземцеві давно вже й слід загув.
Загув слід і по машині у дворі. Повернувши Маргариті подарунок Волянда, Азазелло розпрощався з нею, спитав, чи зручно їй сидіти, а Гелла смачно розцілувалася з Маргаритою, кіт приклався до її руки, проводарі помахали руками майстрові, який безвладно й нерухомо завалився в куток сидіння, махнули гракові й тієї ж миті розтанули в повітрі, не вважаючи за потрібне фатиґуватися підйомом сходами. Грак засвітив фари й викотив у ворота побіч змореної мертвим сном людини в підворітті. І вогні великої чорної машини згубилися серед інших вогнів на безсонній та галасливій Садовій.
За годину в підвалі невеликого будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де було усе так само, як було проти страшної осінньої ночі торік, за столом, вкритим оксамитовим обрусом, під лямпою з абажуром, біля якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита й тихо плакала від звіданого потрясіння й щастя. Зошит, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поруч височів стос неторканих зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній маленькій кімнаті, на дивані, вкритий шпитальним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівний подих був беззвучним.
Наплакавшись, Маргарита взялася за неторкані зошити й знайшла те місце, що його вона перечитувала перед побаченням з Азазеллом під Кремлівським муром. Маргариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис, голубила, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на титульному аркуші, то відслоняючи кінець. На неї накотилася несподівано жахітна думка, що це все чаклунство, що зараз зошити щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні у віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Та це була остання страшна думка, відлуння тривалих спізнаваних нею страждань. Ніщо не щезало, всесильний Волянд був насправді всесильним, і досхочу, хоч би й до самого світанку, могла Маргарита шерхотіти аркушами зошитів, розглядаючи їх і цілувати, й перечитувати слова:
— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто… Так, темрява…
Розділ 25
Як прокуратор намагався врятувати Юду з Киріяту
Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею, спала з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом, Гасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки… Згинув Єршалаїм — велике місто, як ніби не існував на світі. Усе пожерла темрява, що сполошила усе живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивну хмару принесло з боку моря наприкінці дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.
Вона вже навалилася своїм черевом на Лисий Череп, де кати поспіхом кололи страченців, вона навалилася на храм в Єршалаїмі, сповзла курними патьоками з пагорка його й затопила Нижнє Місто. Вона вливалася у вікна й гнала з кривих вулиць людей до осель. Вона не квапилася віддавати свою вологу й віддавала лише світло. Тільки-но димне чорне вариво розпорював вогонь, з непроглядної пітьми злітала угору велична брила храму з сяйливою лускатою покрівлею. Та він згасав умить, і храм поринав у темну безодню. Декілька разів він вискакував із неї і знов провалювався, й щоразу цей провал супроводився гуркотом катастрофи.
332
Петрівка — вулиця, що сполучає площу Петрівських воріт Бульварного кільця (див. прим. [110]) з Театральним проїздом. З другої половини XIX ст. вулиця стала місцем розташування шикарних магазинів, що торгували одягом, білизною, тканинами, галантерейними та ювелірними виробами. Комерційною залишалася Петрівка й у 20-і роки XX ст.
Смоленський ринок виник у Москві близько 1820 р. на площі по знесеному Земляному валу між впадінням сучасної вул. Арбат у Смоленський бульвар Садового кільця (див. прим. [8]), Проточним провулком та Смоленською набережною Москви-ріки. З 1917 до кінця 20-х років саме тут «колишні люди» продавали старі речі, в тому й коштовності, щоб вижити за умов нового режиму. Ринок було ліквідовано близько 1928 р.