— За нас, за тебе, кесарю, батьку римлян, найдорожчого та найкращого з людей![338]
По цих словах допили вино, й африканці прибрали зі столу наїдки, залишивши на ньому фрукти та глеки. Знову ж таки жестом прокуратор видалив служників і залишився зі своїм гостем на самоті під колонадою.
— Отже, — промовив негучно Пилат, — що можете ви сказати мені про настрої в цьому місті?
Він мимоволі звернув свій погляд туди, де за терасами саду, внизу, догоряли й колонади, і пласкі покрівлі, позолочувані останніми променями.
— Я гадаю, прокураторе, — відповів гість, — що настрої в Єршалаїмі тепер задовільні.
— Отже, можна поручитися, що заворушення більше не загрожують?
— Поручитися можна, — лагідно позираючи на прокуратора, відповів гість, — лише за одне на світі — за міць великого кесаря.
— Хай пошлють йому боги довге життя, — зразу ж підхопив Пилат, — та всесвітнього миру. — Він помовчав і вів далі: — То ви гадаєте, що війська тепер можна вивести?
— Гадаю, когорта Блискавичного може піти, — відповів гість і додав: — Добре було б, якби на прощання вона продефілювала містом.
— Дуже гарна думка, — схвалив прокуратор, — післязавтра я її відпущу й сам поїду, і — клянуся вам учтою дванадцяти богів, ларами клянуся[339], — я віддав би чимало, щоб зробити це сьогодні.
— Прокуратор не любить Єршалаїм? — добродушно спитав гість.
— Згляньтеся, — усміхаючись, вигукнув прокуратор, — немає більш безнадійного місця на землі. Я не кажу вже за природу! Я буваю недужим щоразу, як мені доводиться сюди приїжджати. Та це було б іще пів лиха. Але ці свята — маги, чарівники, чаклуни, ці зграї прочан… Фанатики, фанатики! Чого був варт хоч би той месія, якого вони раптом стали очікувати цього року![340] Щохвилини тільки й ждеш, що доведеться стати свідком прикрого кровопролиття. Увесь час тасувати війська, читати доноси й наклепи, з яких, до того ж, половина написана на тебе самого! Погодьтеся, що це нудно. О, коли б не імператорська служба!..
— Так, свята тут тяжкі, — погодився гість.
— Усією душею жадаю, щоб вони мерщій скінчилися, — енергійно додав Пилат. — Я дістану спроможність нарешті повернутися до Кесарії. Чи вірите, ця примарна споруда Ирода, — прокуратор махнув рукою уздовж колонади, так що стало знати, що він каже про палац, — достоту зводить мене з розуму. Я не можу ночувати в ньому. Світ не знав більш химерної архітектури[341]. Та повернімося до справ. Перш за все, цей клятий Вар-равван вас не турбує?
Тут гість і послав свій особливий погляд у щоку прокураторові. Та той знудженими очима дивився в далечінь, гидливо наморщившись та споглядаючи частину міста, що лежала біля його ніг, яка згасала в надвечір’ї. Згас і погляд гостя, й повіки його опустилися.
— Слід гадати, що Вар став тепер безпечним, як ягня, — мовив гість, і зморщинки з’явилися на круглому обличчі. — Йому ніяк бунтувати тепер.
— Занадто славетний? — спитав Пилат, усміхнувшись.
— Прокуратор, як завжди, досконало розуміє питання!
— Але, у всякому разі, — заклопотано зазначив прокуратор, і тонкий, довгий палець із чорним каменем персня піднісся угору, — треба буде…
— О, прокуратор може бути певним того, що доки я в Юдеї, Вар не зробить ані кроку без того, щоб за ним не йшли назирці.
— Тепер я спокійний, як, зрештою, і завжди спокійний, коли ви тут.
— Прокуратор занадто добрий!
— А тепер прошу повідомити мене про страту, — сказав прокуратор.
— Що саме цікавить прокуратора?
— Чи не було з боку натовпу спроб вияву бунтарства? Оце, певна річ, найголовніше.
— Ані жодних, — відповів гість.
— Дуже добре. Ви самі встановили, що смерть настала?
— Прокуратор може бути певним цього.
— А скажіть… напій їм давали перед повішенням на стовпи?
— Так. Але він, — тут гість склепив очі, — відмовився його випити[342].
— Хто саме?
— Пробачте, ігемоне! — вигукнув гість. — Я не назвав? Га-Ноцри.
— Причинний! — сказав Пилат, чомусь ґримасуючи. Під лівим оком йому засіпалася жилка. — Вмирати через опіки сонця. Навіщо ж відмовлятися від того, що пропонується законом? У яких виразах він відмовився?
— Він сказав, — знову заплющуючи очі, відповів гість, — що дякує й не винує за те, що йому відібрали життя.
— Кого? — глухо запитав Пилат.
— Цього він, ігемоне, не сказав.
— Чи не намагався він проповідувати що-небудь в присутності вояків?
— Ні, ігемоне, він не був багатомовним цього разу. Єдине, що він сказав, це те, що з-поміж людських вад однією з найголовніших він вважає боягузтво.
— До чого це було сказано?
— Цього незмога було зрозуміти. Він взагалі поводився дивно, як, втім, і завжди.
— У чому дивина?
— Він увесь час прагнув зазирнути у вічі то одному, то іншому з оточення, і увесь час усміхався якоюсь розгубленою усмішкою.
— Більш нічого? — спитав охриплий голос.
— Більш нічого.
Прокуратор стукнув чашею, наливаючи собі вина. Вихиливши її до самого дна, він промовив:
— Справа полягає от у чому: хоча ми й не можемо виявити — тепер, принаймні, — будь-яких його прихильників чи послідовників, проте поручитися, що їх зовсім немає, не можна.
Гість уважно слухав, схиливши голову.
— Отож, на уникнення будь-яких сюрпризів, — вів далі прокуратор, — я прошу вас негайно й без усякого шуму прибрати з лиця землі тіла усіх трьох страчених і поховати їх тайкома та в тиші, так щоб про них не було більше ні слуху ні духу[343].
— Слухаю, ігемоне, — сказав гість і підвівся, кажучи: — Зважаючи на складність та відповідальність справи дозвольте мені їхати негайно.
— Ні, присядьте іще, — сказав Пилат, жестом зупиняючи свого гостя, — є ще два питання. Перше — ваші величезні заслуги на непосильній роботі на посаді завідувача таємної служби при прокураторі Юдеї дають мені приємну можливість доповісти про це в Римі.
Тут обличчя гостя порожевіло, він підвівся й вклонився прокураторові, кажучи:
— Я лише виконую свій обов’язок на імператорській службі!
— Але я хотів би прохати вас, — правив ігемон, — якщо вам запропонують переведення звідси з підвищенням, відмовитися від нього й залишитися тут. Мені нізащо не хотілося б розстатися з вами. Нехай вас винагородять якимось іншим способом.
— Я щасливий служити під вашим проводом, ігемоне.
— Мені це дуже приємно. Отож, друге питання. Дотичить воно цього, як пак його… Юди з Киріяту.
Тут гість і послав прокураторові свій погляд і зразу, як водиться, згасив його.
— Подейкують, що він, — стишуючи голос, вів далі прокуратор, — гроші нібито отримав за те, що так гостинно повітав в себе цього божевільного філософа.
— Отримає, — тихенько поправив Пилата начальник таємної служби.
— А чи велика сума?
— Цього ніхто не може знати, ігемоне.
— Навіть ви? — своїм подивом виказуючи комплімент, сказав ігемон.
— На жаль, навіть я, — спокійно відповів гість. — Але те, що він отримає гроші сьогодні увечері, це я знаю. Його сьогодні викликають до палацу Каїфи.
— Ах, жаднюга старий з Киріяту, — всміхаючись, зазначив прокуратор. — Адже він старий?
— Прокуратор ніколи не помиляється, та цього разу помилився, — обхідливо відповів гість, — людина з Киріяту — молода людина.
— Он воно як! Характеристику його ви можете мені дати? Фанатик?
— О ні, прокураторе.
— Так, а ще що?
— Дуже вродливий.
— А ще? Має, може яку пристрасть?
— Трудно знати так вже достеменно про всіх у цьому величезному місті, прокураторе…
338
339
Лари (лат. lar, мн. lares) — італійські добрі духи-обереги домашнього вогнища, дому, сімейного життя, вітчизни — домові (lares domestici, familiares, privati, patrii), а також суспільного життя (lari publici): обереги шляхів та подорожан (lares viatores), хранителі перехресть (lares compitales), хранителі у морських подорожах (lares permarini), захисники проти ворогів (lares hostilii), хранителі сільського господарства (lares rurales), захисники міста й державного устрою (lares praestites).
340
341
342
343