— О ні, ні, Афранію![344] Не применшуйте своїх заслуг!
— Він має одну пристрасть, прокураторе. — Гість зробив крихітну павзу. — Пристрасть до грошей.
— А він з чого живе?
Афраній підвів очі догори, подумав і відповів:
— Він служить у міняльній лавці в одного із своїх родичів.
— Ах так, так, так, так. — Тут прокуратор замовк, озирнувся, чи нема кого на бальконі, і тоді сказав тихо: — Так от у чому річ — я одержав сьогодні відомості про те, що його заріжуть цієї ночі.
Тут гість не тільки стрелив своїм поглядом на прокуратора, але навіть трохи затримав його, а після відповів:
— Ви, прокураторе, занадто похвальної думки про мене. Як на мене, я не вдостоївся вашої доповіди. Я таких відомостей не маю.
— Ви гідні найвищої нагороди, — відповів прокуратор, — але відомості такі є.
— Насмілюся запитати, від кого ж ці відомості?
— Дозвольте мені поки що про це не казати, тим більше, що вони випадкові, темні й недостовірні. Та я мушу завбачувати все. Така вже моя посада, а понад усе я маю вірити своєму передчуттю, воно ж бо ніколи не заводило мене в оману. Відомості ж полягають у тому, що хтось із таємних друзів Га-Ноцри, обурений підступною зрадою цього міняйла, змовляється із своїми спільниками вбити його сьогодні вночі, а гроші, одержані за зраду, підкинути первосвященикові з запискою: «Повертаю кляті гроші!»
Більше своїх несподіваних поглядів начальник таємної служби на ігемона не кидав і далі слухав його, примружившись, а Пилат казав далі:
— Уявіть, чи приємно буде первосвященикові святкової ночі одержати такий подарунок?
— Не тільки не приємно, — осміхнувшись, відповів гість, — але й, гадаю, прокураторе, що це може викликати дуже великий скандал.
— І я саме тієї ж думки. От чому й прошу вас заходитися біля цієї справи, тобто вжити усіх заходів на охорону Юди з Киріяту.
— Наказ ігемона буде виконано, — промовив Афраній, — та маю втішити ігемона: задум злочинців надзвичайно тяжко виконати. Воно ж подумати лишень, — гість, говорячи, обернувся й вів далі: — вистежити людину, зарізати, та ще й дізнатися, скільки одержав, та вхитруватися повернути гроші Каїфі, і це все протягом однієї ночі? Сьогодні?
— А все-таки його заріжуть сьогодні, — уперто повторив Пилат, — маю передчуття, кажу ж вам! Не було випадку, щоб воно мене зрадило, — тут дриґота пробігла лицем прокуратора, і він коротко потер руки.
— Слухаю, — сумирно озвався гість, підвівся, випростався й раптом спитав суворо: — То заріжуть, ігемоне?
— Так, — відповів Пилат, — уся надія тільки на вашу преславну справність.
Гість поправив тяжкого череса під плащем і сказав:
— Моє шанування, зичу здрастувати й радіти.
— А, до речі, — негучно скричав Пилат, — зовсім забув! Я ж бо вам винний!..
Гість здивувався.
— Бігме, прокураторе, ви мені нічого не винні.
— Ну як це ні! При в’їзді мойому до Єршалаїму, пам’ятаєте, натовп жебраків… я ще хотів кинути їм гроші, а мені забракло, і я взяв у вас.
— О прокураторе, це якийсь там дріб’язок!
— І про дріб’язок належить пам’ятати.
Тут Пилат обернувся, підніс плаща, що лежав на кріслі позад нього, вийняв з нього шкуратяного гамана й простягнув його гостеві. Той вклонився, приймаючи його, і сховав під плаща.
— Я чекаю, — промовив Пилат, — доповіді про поховання, а також у цій справі Юди з Киріяту цієї ж ночі, чуєте, Афранію, цієї ж. Конвоєві буде дано наказ будити мене, скоро ви з’явитесь. Чекаю на вас!
— Моє шанування, — сказав начальник таємної служби і, повернувшись, пішов з балькону. Чути було як він хрускотів, проходячи мокрим піском майданчика, потім почувся стукіт його чобіт об мармур між левами. Потім зрізало його ноги, тулуб, і, нарешті, зник і каптур. Тут тільки прокуратор побачив, що сонця вже немає й прийшли сутінки.
Розділ 26
Поховання
Могло статися, ці сутінки й були причиною того, що зовнішність прокуратора різко перемінилася. Він ніби на очах постарішав, згорбився, і, крім того, став бентежним. Одного разу він озирнувся й чогось здригнувся, кинувши погляд на порожнє крісло, на спинці якого лежав плащ. Надходила святкова ніч, вечірні тіні грали свою гру, і, мабуть, стомленому прокураторові привиділося, нібито хтось сидить у порожньому кріслі. Допустившись малодушности — поворушивши плащ, прокуратор полишив його й став снувати бальконом, то потираючи руки, то підбігаючи до столу й хапаючись за чашу, то зупиняючись і починаючи безтямно дивитися в мозаїку підлоги, неначе силячись прочитати в ній якісь письмена.
За сьогоднішній день вже вдруге на нього спала туга. Потираючи скроню, в якій від пекельного вранішнього болю залишився лише тупий, трохи скніючий спогад, прокуратор усе силкувався збагнути, в чому причина його душевних гризот. І швидко він зрозумів це, але посилкувався обманути себе. Йому ясно було, що сьогодні удень він щось безповоротно впустив, і тепер він упущене хоче виправити якимись дрібними й нікчемними, а головне, запізнілими діями. Омана ж самого себе полягала в тому, що прокуратор силкувався навіяти собі, що дії ці, теперішні, вечірні, є не менш важливими, ніж вранішній вирок. Та це дуже погано вдавалося прокураторові.
На одному з поворотів він рвучко зупинився й свиснув. У відповідь на цей посвист у сутінках загримів низький гавкіт, і з саду вискочив на балькон велетенський гостровухий пес сірої шерсти[345], в нашийнику із золоченими бляшками.
— Банґа, Банґа, — слабко викрикнув прокуратор.
Пес зіп’явсь на задні лапи, а передні поклав на плечі своєму хазяїнові, аж ледь не повалив на підлогу, й лизнув його в щоку. Прокуратор сів у крісло, Банґа, висунувши язика й часто дихаючи, влігся біля ніг хазяїна, причому радість в очах пса означала, що скінчилася гроза, єдине в світі, чого боявся безстрашний пес, а також і те, що він знову отут, поруч з тією людиною, яку любив, поважав і вважав наймогутнішою на світі, володарем усіх людей, завдяки якому й самого себе пес вважав за істоту привілейовану, вищу та особливу. Проте, влігшись біля ніг і навіть не дивлячись на свого хазяїна, а дивлячись у вечірній сад, пес відразу збагнув, що хазяїна його спостигло лихо. Тому він змінив позу, підвівся, зайшов збоку й передні лапи й голову поклав на коліна прокураторові, завозивши поли плаща мокрим піском. Ймовірно, дії Банґи мали означати, що він втішає свого хазяїна й нещастя готовий зустріти разом з ним. Це він намагався виказати й очима, скошуваними до хазяїна, і нашорошеними нагостреними вухами. Отак обидва вони, й пес і людина, що люблять одне одного, зустріли святкову ніч на бальконі.
У цей час гість прокуратора перебував у великих клопотах. Залишивши верхній майданчик саду перед бальконом, він сходами зійшов на наступну терасу саду, повернув праворуч і вийшов до казарм, розташованих на терені палацу. У цих казармах і були розквартировані ті дві кентурїї, що прийшли разом із прокуратором на свята до Єршалаїму, а також таємна варта прокуратора, командував якою цей самий гість. Гість пробув у казармах небагато часу, не більше десяти хвилин, але як минули ці десять хвилин, з обійстя казарм виїхали три вози, навантажені шанцевим реманентом і бочкою з водою. Підводи супроводжували п’ятнадцять чоловік у сірих плащах, верхові. У супроводі їх вози виїхали з обійстя палацу крізь задні ворота, узяли на захід, вийшли з брами в міському мурі й пішли стежиною спершу на Витлеємську дорогу, а далі нею на північ, дійшли до роздоріжжя при Гевронській брамі й тоді рушили Яффською дорогою, якою удень проходила процесія із засудженими на страту. Цієї пори вже було поночі й на обрії показався місяць.
Невдовзі після того, як виїхали підводи з командою, що їх супроводила, подався з обійстя палацу верхи й гість прокуратора, що перевдягся в темний поношений хітон. Гість попрямував не за місто, а до міста. За малу годину можна було бачити, як він під’їжджає до фортеці Антонія, розташованої на півночі й безпосередньо поблизу великого храму. У фортеці гість також пробув дуже недовго, а після слід його проявився в Нижньому Місті, в кривих його й плутаних вулицях. Сюди гість приїхав уже верхи на мулі.
344
345