Тепер Юді все було байдуже, він прямував до Гетсиманської брами, він хотів мерщій залишити місто. Часом йому здавалося, що поперед нього, серед спин та облич перехожих, мигтить танцююча фігурка, веде його за собою. Та це була омана — Юда розумів, що Низа далеко випередила його. Юда пробіг повз міняльних лавок, потрапив нарешті до Гетсиманської брами. У ній, згоряючи з нетерпіння, він усе-таки змушений був затриматися. До міста входили верблюди, слідом за ними в’їхав військовий сирійський патруль, якого Юда подумки прокляв…
Та все доходить краю. Нетерпеливий Юда був уже поза міським муром. По ліву руку від себе Юда побачив маленький цвинтар, край нього кілька смугастих наметів прочан. Перетнувши курну дорогу, залиту місяцем, Юда кинувся до кедронського струмка, з тим щоб його перетнути. Вода тихо дзюрчала в Юди під ногами. Перескакуючи з каменя на камінь, він нарешті вибрався на протилежний гетсиманський берег і з великою радістю побачив, що дорога попід садами тут порожня. Неподалік вже виднілися напівзруйновані ворота маслинового маєтку.
Після задушливого міста Юду вразили дурманливі пахощі весняної ночі. Із саду крізь огорожу виливалася хвиля запахів миртів та акацій з гетсиманских левад.
Воріт ніхто не чатував, нікого в них не було, і за кілька хвилин Юда вже біг під таємничою тінню крислатих величезних олив. Дорога вела угору. Юда піднімався, тяжко дихаючи, часом потрапляючи з пітьми у візерунчасті місячні килими, що нагадали йому ті килими, що їх він бачив у крамниці в ревнивого чоловіка Низи. За якийсь час майнула по ліву руку в Юди, на леваді, олійня з тяжким кам’яним колесом і купа якихось бочок. У саду нікого не було. Роботи скінчилися по заході сонця. У саду не було ані душі, і тепер над Юдою гриміли й заливалися хори солов’їв.
Мета Юди була близько. Він знав, що праворуч у пітьмах зараз буде чути тихий шепіт струмка у ґроті. Так і сталося, він почув його. Ставало дедалі прохолодніше.
Тоді він сповільнив ходу і неголосно гукнув:
— Низо!
Та замість Низи, відліпившись від грубого стовбура оливи, на дорогу вискочила чоловіча кремезна фігура, й щось блиснуло їй в руці й нараз згасло. Юда, слабко скрикнувши, сахнувся назад, але другий чоловік перепинив йому шлях.
Перший, що був спереду, запитав Юду:
— Скільки узяв тепер? Кажи, як хочеш зберегти життя!
Надія спалахнула в серці Юди, і він у відчаї скричав:
— Тридцять тетрадрахм! Тридцять тетрадрахм![350] Усе, що одержав, маю при собі. Ось гроші! Беріть, але віддайте життя!
Чоловік спереду миттю вихопив з рук Юди кошеля. І тої ж миті за спиною в Юди злетів ніж, як блискавка, й ударив закоханого під лопатку. Юду жбурнуло вперед, і руки зі скрюченими пальцями він викинув у повітря. Передній чоловік піймав Юду на свого ножа й по руків’я всадив його в серце Юди.
— Ни… зо… — не своїм, високим і чистим молодим голосом, а голосом низьким і докірливим промовив Юда й більше не видав ані звуку. Тіло його з такою силою вдарилося об землю, що вона загула.
Тоді третя фігура з’явилася на дорозі. Цей третій був у плащі з каптуром.
— Не баріться, — наказав він. Убивці швидко впакували кошіль разом із запискою, поданою третім, у шкіру й перехрестили її мотузкою. Другий засунув згортка за пазуху, і затим обидва вбивці кинулися з дороги в боки, темрява їх з’їла між оливами. А третій присів навпочіпки біля вбитого й заглянув йому в обличчя. У затінку воно видалося споглядачеві білим, як крейда, і якимось натхненно вродливим.
За кілька секунд нікого з живих на дорозі не було. Бездиханне тіло лежало з розкинутими руками. Ліва ступня потрапила в місячну пляму, так що ясно було видно кожен ремінець сандалії. Увесь Гетсиманський сад цього часу гримів солов’їним співом. Куди попрямували двоє, що зарізали Юду, не знає ніхто, але шлях третього чоловіка в каптурі відомий. Залишивши стежину, він кинувся в хащу оливкових дерев, пробираючись до півдня. Він переліз через огорожу саду віддалік від головних воріт, у південному куті його, там, де повипадали верхні камені кладки. Незабаром він був на березі Кедрона. Тоді він увійшов у воду й пробирався якийсь час водою, доки не побачив поодаль силуети двох коней і людини при них. Коні також стояли в струмку. Вода струменіла, омиваючи їхні копита. Коновід сів на одного з коней, чоловік у каптурі підхопився на другого, і неквапно вони обоє пішли потоком, і чутно було, як хрумтіло каміння під копитами коней. Потім вершники виїхали з води, вибралися на єршалаїмський берег і пішли ходою попід муром міста. Тут коновід відокремився, поскакав уперед і зник з очей, а чоловік у каптурі зупинив коня, зліз із нього на безлюдній дорозі, зняв свого плаща, вивернув його сподом наверх, видобув з-під плаща плаского шолома без оперення, надягнув його. Тепер на коня підхопився чоловік у військовій хламиді та з коротким мечем на стегні. Він торкнув повід, і гарячий кавалерійський кінь пішов клусом, трясучи вершника. Шлях був недалекий — вершник під’їжджав до південної брами Єршалаїму.
Під аркою брами танцювало й скакало неспокійне полум’я смолоскипів. Вартові вояки з другої кентурії Блискавичного леґіону сиділи на кам’яних лавах, граючи в кості. Побачивши прибулого військового, вояки підхопилися з місць, військовий махнув їм рукою й в’їхав до міста.
Місто було залите святковими вогнями. В усіх вікнах вигравало полум’я світильників, і звідусіль, зливаючись у нестрункий хор, лунали славослів’я. Зрідка зазираючи у вікна, що виходять на вулицю[351], вершник міг бачити людей за святковим столом, на якому лежало м’ясо козеняти, стояли чаші з вином між мисками з гіркими травами[352]. Насвистуючи якусь тиху пісеньку, вершник неквапним клусом пробирався пустельними вулицями Нижнього Міста, прямуючи до Антонієвої вежі, зрідка поглядаючи на ніде не бачені у світі п’ятисвічники, що палали над храмом, чи на місяця, що висів ще вище від п’ятисвічників.
Палац Ирода Великого не брав жодної участи у святкуванні великодньої ночі. У заплічних покоях палацу, звернених на південь, де розмістилися офіцери римської когорти й леґат леґіону, світилися вогні, там почувався якийсь рух і життя, передня ж частина, парадна, де був єдиний і невільний мешканець палацу — прокуратор, — уся вона, зі своїми колонадами й золотими статуями, немов осліпла під ярим місяцем. Тут, усередині палацу, панували морок і тиша. І до середини прокуратор, як і казав Афранієві, піти не побажав. Він звелів постіль налаштувати на бальконі, там де обідав, а ранком провадив допит. Прокуратор ліг на приготовлене ложе, та сон не забажав прийти до нього. Нагий місяць висів високо в чистому небі, і прокуратор не зводив з нього очей протягом декількох годин.
Десь опівночі сон нарешті зглянувся на ігемона. Гарячково позіхнувши, прокуратор розстібнув і скинув плаща, зняв ременя з широким сталевим ножем у піхвах, що оперізував сорочку, поклав його в крісло край ложа, скинув сандалії і потягнувся. Банґа негайно піднявся до нього на постіль і ліг поруч, голова до голови, і прокуратор, поклавши собаці руку на шию, склепив нарешті очі. Лише тоді заснув і пес.
Ложе було в півмороку, закрите від місяця колоною, але від сходів ґанку до постелі пролягла місячна стяга. І тільки-но прокуратор втратив зв’язок із тим, що було околом нього на яві, він відразу рушив світним шляхом і пішов ним угору просто до місяця. Він навіть розсміявся уві сні зі щастя, так усе склалося чудово й неповторно на просвітчастій блакитній дорозі. Він йшов у супроводі Банґи, а поруч із ним йшов бурлака філософ. Вони сперечалися про щось дуже складне й важливе, причому ніхто з них не міг передужати іншого. Вони ні в чому не годилися один з одним, і через те їхня суперечка була особливо цікавою й нескінченною. Само собою зрозуміло, що сьогоднішня страта виявилася справжнісіньким непорозумінням — бо ж ось він, філософ, що видумав таку неймовірно безглузду річ, нібито усі люди добрі, йшов поруч, отже, він був живий. І, звичайно, зовсім жахно було б навіть помислити про те, що таку людину можна стратити. Страти не було! Не було! От у чому розкіш цієї подорожі угору сходами місяця.
350
Тетрадрахма (гр. τετράδραχμη) — грецька срібна монета (чотири драхми), що дорівнює срібному сиклю (шекелю або срібнякові) юдейського карбування або чотирьом римським динаріям; в Евангеліях не згадується.
Тридцять срібняків — вартість одного раба або найменша платня пастухові. Саме за тридцять срібняків Юда зрадив свого Наставника (детальніше про обставини цієї оборудки див. у кн.: И. Мельниченко. Когда и сколько заплатили Иуде Искариоту (историографическая повесть). — Киев: Парламентское изд-во, 2003).
351
352
Гіркі трави (євр. — марор) — хрін та листя гіркого салату — символ гіркоти рабства.