— Ви цілком переконали мене. Отже, що робити тепер?
— Я негайно почну шукати вбивць, які вистежили Юду за містом, а сам тим часом, як уже доповідав вам, піду під суд.
— За що?
— Моя варта впустила його увечері на базарі після того, як він залишив палац Каїфи. Як це сталося, не втямлю. Такого ще не було на моєму віку. Його було узято під нагляд відразу по нашій розмові. Але в районі базару він переклався десь, зробив такого дивного гака, що безслідно зник.
— Так. Оголошую вам, що не вважаю за потрібне віддавати вас до суду. Ви зробили усе, що могли, і ніхто у світі, — тут прокуратор усміхнувся, — не зумів би зробити більше вашого! Дайте нагінки сищикам, що впустили Юду. Та й тут, застерігаю вас, я не хтів би, щоб стягнення було хоч скільки-небудь суворим. Врешті-решт ми зробили все, щоб подбати про цього негідника! А до речі, я забув запитати, — прокуратор потер лоба, — як вони вхитрилися підкинути гроші Каїфі?
— Бачите, прокураторе… Це не так вже й складно. Месники пройшли до тилу палацу Каїфи, там де провулок панує над заднім обійстям. Вони перекинули пакунок через паркан.
— Із запискою?
— Так, саме як ви передбачали, прокураторе. Та, втім, — тут Афраній зірвав печать з пакунка й показав його нутро Пилатові.
— Схаменіться, що ви робите, Афранію, печаті ж бо, певно, храмові!
— Прокураторові не варто непокоїти себе цим питанням, — відповів Афраній, згортаючи пакунок.
— Невже ж ви маєте усі печаті? — розсміявшись, запитав Пилат.
— Інакше бути не може, прокураторе, — без усякого сміху, дуже суворо відповідав Афраній.
— Уявляю, що було в Каїфи.
— Так, прокураторе, це викликало дуже велике занепокоєння. Мене вони запросили негайно.
Навіть у напівтемряві було видно, як виблискують очі Пилата.
— Се цікаво, цікаво…
— Насмілюсь заперечити, прокураторе, се не було цікаво. Премарудна та превиснажна справа. На моє запитання, чи не сплачувались кому гроші в палаці Каїфи, мені сказали категорично, що цього не було.
— Ах так? Ну що ж, не сплачувались, то й не сплачувались. Тим складніше буде знайти вбивць.
— Саме так, прокураторе.
— Так, Афранію, ось що раптом спало мені на думку: чи не заподіяв він собі смерть?
— О ні, прокураторе[357], — навіть відкинувшись з подиву в кріслі, відповів Афраній, — пробачте мені, але це абсолютно неймовірно.
— Ах, у цьому місті все ймовірно! Ладний битися, що найближчого часу слава про це поповзе по всьому місту.
Тут Афраній метнув у прокуратора свій погляд, замислився й відповів:
— Таке може статися, прокураторе.
Прокуратор, видно, не міг розстатися з цим питанням про вбивство людини з Киріяту, хоча й так вже усе було ясно, і запитав навіть дещо мрійливо:
— А я бажав би бачити, як вони вбивали його.
— Вбито його з надзвичайною майстерністю, прокураторе, — відповів Афраній, дещо іронічно поглядаючи на прокуратора.
— Звідки ж ви й про це знаєте?
— Рачте звернути увагу на мішка, прокураторе, — відказав Афраній, — ручаюся вам за те, що кров Юди линула хвилею. Мені траплялося бачити вбитих, прокураторе, на своєму віку!
— Отже він, певна річ, не встане?
— Ні, прокураторе, він встане, — відповів, посміхаючись філософічно, Афраній, — коли сурма Месії, на якого тут чекають, пролунає над ним. Але раніше він не встане!
— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Перейдімо до поховання.
— Страчених поховано, прокураторе.
— О Афранію, віддати вас до суду було б злочином. Ви гідні найвищої нагороди. Як воно було?
Афраній став розповідати й розповів, що в той час, як він сам розслідував справу Юди, команда таємної варти, керована його помічником, дісталася пагорка, коли настав вечір. Одного тіла на вершині вона не виявила. Пилат здригнувся, сказав хрипко:
— Ах, як же я цього не передбачив!
— Не варто турбуватися, прокураторе, — сказав Афраній і вів оповідь далі.
Тіла Дисмаса й Ґестаса з повидзьобуваними хижими птахами очима підняли й негайно кинулися на пошуки третього тіла. Його віднайшли дуже скоро. Якийсь чоловік…
— Левій Матвій, — не запитально, а радше ствердно сказав Пилат.
— Так, прокураторе…
Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись сутінок. Голе тіло Єшуа Га-Ноцри було з ним. Коли варта увійшла до печери зі смолоскипом, Левій запав у розпуку та лють. Він кричав про те, що не скоїв жодного злочину, і що всякий, згідно із законом, має право поховати страченого злочинця, як побажає. Левій Матвій казав, що не хоче розлучитися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то благав, то погрожував і проклинав…
— Його довелося схопити? — похмуро спитав Пилат.
— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зарозумілого безумця вдалося вгамувати, пояснивши, що тіло буде поховано.
Левій, усвідомивши сказане, затих, але заявив, що нікуди не піде й бажає взяти участь у похороні. Він сказав, що не піде, навіть як його стануть вбивати, й навіть пропонував на цю мету хлібного ножа, якого мав при собі.
— Його вигнали? — здушеним голосом запитав Пилат.
— Ні, прокураторе, ні. Мій помічник дозволив йому взяти участь у похованні.
— Хто з ваших помічників керував цим? — запитав Пилат.
— Толмай, — відповів Афраній і додав тривожно: — Може він допустився помилки?
— Кажіть далі, — відповів Пилат, — помилки не було. Я взагалі починаю потроху губитися, Афранію, я, здається, маю діло з людиною, яка ніколи не робить помилок. Ця людина — ви.
Левія Матвія узяли до воза разом з тілами страчених і за якісь дві години вони досягли безлюдної ущелини на північ від Єршалаїму. Там команда, працюючи позмінно, протягом години викопала глибоку яму і в ній поховала трьох страчених[358].
— Голими?
— Ні, прокураторе, — команда узяла із собою на цю мету хітони. На пальці похованим було надіто кільця. Єшуа з одною насічкою, Дисмасові з двома й Ґестасові з трьома. Яму закрито, привернуто камінням. Пізнавальний знак Толмаєві відомий.
— Ах, якби я міг передбачити! — зморщившись, промовив Пилат. — Адже мені треба було побачити цього Левія Матвія…
— Він тут, прокураторе!
Пилат, широко розширивши очі, дивився якийсь час на Афранія, а тоді сказав так:
— Дякую вам за усе, що зроблено в цій справі. Прошу вас завтра прислати до мене Толмая, оголосити йому заздалегідь, що я задоволений ним, а вас, Афранію, — тут прокуратор дістав з кишені череса, що лежав на столі, персня й подав його начальникові таємної служби — прошу прийняти це на згадку.
Афраній вклонився, сказав:
— Велика честь, прокураторе.
— Команді, що провела поховання, прошу видати нагороди. Сищикам, які впустили Юду — догану. А Левія Матвія зараз до мене. Мені потрібні подробиці в справі Єшуа.
— Слухаю, прокураторе, — озвався Афраній і став відступати й кланятися, а прокуратор плеснув у долоні й заволав:
— До мене, сюди! Світильника в колонаду!
Афраній вже йшов до саду, а за спиною Пилата в руках служників вже мерехтіли вогні. Три світильники на столі з’явилися перед прокуратором, і місячна ніч відразу відступила до саду, немовби Афраній повів її за собою. Замість Афранія на бальконі постала маленька й худа людина поруч із велетенським кентуріоном. Цей другий, вловивши погляд прокуратора, відразу відступив до саду й зник.
Прокуратор вивчав прибулу людину пожадними й трохи сполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато та хто нарешті з’явився.
Прибулий чоловік, років під сорок, був чорним, обірваним, обліпленим засохлим багном, дивився вовкувато, спідлоба. Словом кажучи, він був дуже непоказним і радше скидався на міського жебрака, яких чимало юрмиться не терасах храму або на базарах галасливого й брудного Нижнього Міста.
357
Авторський відступ від евангелійних реалій. Згідно з Новим Заповітом, Юду не було вбито, він, побачивши наслідки своєї зради й розкаявшись, повернув гроші первосвященикам і повісився (Мт. 27: 3 і далі) або загинув наглою смертю: «…він тріснув надвоє і все нутро його вилилось…» (Дії 1: 18). 30 юдиних срібняків священики не могли покласти до скарбниці храму, оскільки вони є ціною крови; на них було куплено місце під поховання бездомних. Обговорення версій смерти Юди в романі свідчить про велику справність таємної служби при прокураторі (алюзія на провокації такої ж служби НКВД СССР часу дії позабіблійної частини роману).
358