Мовчання тривало довго, і порушено воно було дивною поведінкою приведеного до Пилата. Він перемінився в лиці, хитнувся і, якби не вхопився брудною рукою за край столу, впав би.
— Чого це ти? — запитав його Пилат.
— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув. Худа, гола, брудна шия його здулася й знову спала.
— Чого ти, відповідай, — повторив Пилат.
— Я втомився, — відповів Левій і понуро поглянув у підлогу.
— Сядь, — промовив Пилат і вказав на крісло.
Левій недовірливо поглянув на прокуратора, рушив до крісла, злякано поглянув на золоті бильця та сів не в крісло, а поруч із ним.
— Поясни, чому сів не в крісло? — запитав Пилат.
— Я брудний, я його завожу, — сказав Левій, дивлячись у землю.
— Зараз тобі дадуть їсти.
— Я не хочу їсти, — відповів Левій.
— Навіщо ж брехати? — запитав тихо Пилат. — Ти ж, певно, не їв цілий день, а може навіть більше. Ну, добре, не їж. Я прикликав тебе, щоб ти мені показав ножа, який був при тобі.
— Вояки відібрали його мені, як заводили сюди, — відповів Левій і додав понуро: — Ви мені його поверніть, мені його треба віддати хазяїнові, я його вкрав.
— Навіщо?
— Щоб мотузки перерізати, — відповів Левій.
— Марк! — крикнув прокуратор, і кентуріон ступив під колони. — Ножа його мені дайте.
Кентуріон вийняв з одного з двох чохлів на поясі брудного хлібного ножа й подав його прокураторові, а сам відійшов.
— А в кого взяв ножа?
— У хлібній крамниці біля Гевронської брами, як увійти до міста, зразу ліворуч.
Пилат подивився на широке лезо, спробував пальцем, чи гострий ніж, навіщось, і сказав:
— За ножа не турбуйся, ножа повернуть до крамниці. А тепер мені треба друге: покажи хартію[359], яку ти носиш із собою та де записані слова Єшуа.
Левій з ненавистю поглянув на Пилата й всміхнувся такою недоброю усмішкою, що обличчя його спотворилося внівець.
— Усе хочете відібрати? І останнє, що маю? — спитав він.
— Я не сказав тобі — віддай, — відповів Пилат, — я сказав — покажи.
Левій покопирсався за пазухою й витяг сувій пергамену. Пилат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячись, став вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Трудно було зрозуміти ці кострубаті рядки, і Пилат морщився й схилявся до самого пергамену, водив пальцем рядками. Йому вдалося однак розібрати, що записане являє собою незв’язний ланцюг якихось висловів, якихось дат, господарчих нотаток та поетичних уривків. Дещо Пилат прочитав: «Смерти немає… Учора ми їли солодкі весняні бакуроти…»[360]
Ґримасуючи від натуги, Пилат мружився, читав: «Ми побачимо чисту річку життя… Людство споглядатиме на сонце крізь прозорий кристал…»
Тут Пилат здригнувся. В останніх рядках пергамену він розібрав слова: «… більшої вади… боягузтво».
Пилат згорнув пергамен і рвучким рухом подав його Левієві.
— Візьми, — сказав він і, помовчавши, додав: — Ти, як бачу, книжна людина, й годі тобі, самотньому, ходити в жебрацькій одежі без притулку. Я маю в Кесарії велику бібліотеку, я дуже багатий і хочу взяти тебе на службу. Ти будеш розбирати і зберігати папіруси[361], будеш ситий та вбраний.
Левій підвівся й відповів:
— Ні, я не хочу.
— Чому? — темніючи на лиці, спитав прокуратор. — Я тобі неприємний, ти мене боїшся?
Та сама негарна усмішка спотворила обличчя Левія, і він сказав:
— Ні, тому що ти боятимешся мене. Тобі не так вже легко буде дивитися мені у вічі після того, як ти його вбив.
— Мовчи, — відповів Пилат, — візьми грошей.
Левій заперечно похитав головою, а прокуратор вів далі:
— Ти, знаю, вважаєш себе учнем Єшуа, та я тобі скажу, що ти не засвоїв нічого з того, чого він тебе навчав. Бо якби це було так, ти доконче взяв би в мене що-небудь. Май на увазі, що він перед смертю сказав, що нікого не винує, — Пилат значущо підніс пальця, обличчя Пилата сіпалося. — І сам він неодмінно узяв би що-небудь. Ти жорстокий, а той жорстоким не був. Де тобі податися?
Левій раптом наблизився до столу, сперся об нього обома руками і, дивлячись розпломенілими очима на прокуратора, зашепотів йому:
— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені хочеться тобі це сказати, щоб ти знав, що крови ще буде.
— Я також знаю, що вона іще буде, — відповів Пилат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, звичайно, хочеш зарізати мене?
— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись та осміхаючись, — я не така вже недоумкувата людина, щоб на це розраховувати, але я заріжу Юду з Киріята, я присвячу цьому решту свого життя.
Тут насолода з’явилася в очах прокуратора, й він, підманивши до себе пальцем Левія Матвія, сказав:
— Цього тобі зробити не вдасться, ти себе не турбуй. Юду цієї ночі вже зарізали.
Левій відскочив від столу, дико озираючись, і скрикнув:
— Хто це зробив?
— Не будь заздрісним, — ошкірившись, відповів Пилат і потер руки, — боюся, мав він прихильників і окрім тебе.
— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.
Пилат відповів йому:
— Це зробив я.
Левій розтулив рота, дико поглянув на прокуратора, а той сказав:
— Цього, звичайно, замало, зробленого, та усе-таки це зробив я. — І додав: — Ну, а тепер візьмеш що-небудь?
Левій подумав, злагіднішав і нарешті сказав:
— Звели дати мені клапоть чистого пергамену.
Збігла година. Левія не було в палаці. Тепер тишу світанку порушував тільки тихий шерех кроків вартівничих у саду. Місяць швидко вицвітав, на другому краї неба було видно білясту цятку вранішньої зорі. Світильники давним-давно згасли. На ложі лежав прокуратор. Поклавши руку під щоку, він спав і дихав беззвучно. Поруч із ним спав Банґа.
Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат.
Розділ 27
Кінець квартири № 50
Коли Маргарита дійшла до останніх слів розділу «… Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат», — настав ранок.
Чути було, як у подвір’ячку в гіллі верби та липи вели веселу, збуджену вранішню розмову горобці.
Маргарита підвелася з крісла, потяглася й лиш тепер відчула, як поламане її тіло та як вона хоче спати. Цікаво зазначити, що душа Маргарити була в повному порядку. Думки її не були в розброді, її зовсім не приголомшило, що вона провела ніч надприродно. Її не бентежили спогади про те, що вона була на балю в сатани, що якимось чудом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що все опинилося на своєму місці в підвалі в провулку, звідки було вигнано наклепника Альоїзія Могарича. Одне слово, знайомство з Воляндом не заподіяло їй жодної психічної шкоди. Усе було так, як ніби так і мало бути.
Вона пішла до сусідньої кімнати, упевнилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, згасила непотрібну настільну лямпу й сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим розірваним простирадлом. За хвилину вона спала, але жодних снів того ранку не бачила. Мовчали кімнати в підвалі, мовчав увесь маленький будиночок забудовника, й тихо було в глухому провулку.
Та в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна в ньому, що виходили на заллятий асфальтом великий майдан[362], якого спеціяльні машини, повільно роз’їжджаючи, з гуготінням щіткували, світилися повним світлом, яке прорізало світло сходу сонця.
Увесь поверх ходив коло слідства у справі Волянда, і лямпи цілу ніч світилися в десятьох кабінетах.
Власне кажучи, справа стала ясною вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося закрити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та інших безчинств, що скоїлися напередодні під час знаменитого сеансу чорної магії. Та річ у тім, що увесь час і безупинно надходив до безсонного поверху усе новий і новий матеріял.
359
360
361
362