Тепер слідству в цій дивній справі, що віддавала геть-чистим чортовинням, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і цілком виразного криміналу, належало усі різнобічні та плутані події, що сталися в різних місцях Москви, зліпити до єдиної купи.
Першим, кому припало побувати в осяяному електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.
По обіді в п’ятницю, в квартирі його, що містилася в домі біля Кам’яного мосту[363], пролунав дзвінок, і чоловічий голос попросив до телефону Аркадія Аполлоновича. Дружина Аркадія Аполлоновича, яка підійшла до апарату, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг спочивати й підійти до апарата не може. На запитання про те, звідки питають Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже коротко відповів, звідки.
— Одну секунду… зараз… одну хвилинку… — пробелькотіла зазвичай дуже пихата дружина голови Акустичної комісії і летом полетіла до спальні підіймати Аркадія Аполлоновича з ложа, на якому той лежав, зазнаючи пекельних гризот на спогади про вчорашній сеанс та нічний скандал, що супроводив вигнання з квартири саратовської його небіжки.
Щоправда, не за секунду, але навіть і не за хвилину, а за чверть хвилини Аркадій Аполлонович в одному капці на лівій нозі, в самій білизні, був уже при апараті й белькотів до нього:
— Так, це я… Слухаю, слухаю…
Дружина його, яка в ці миті забула про мерзенні злочини проти вірности, в яких небораку Аркадія Аполлоновича було викрито, з переляканим обличчям виглядала у двері коридору, тицькала капцем у повітря й шепотіла:
— Капця узуй, капця… Ноги застудиш, — на що Аркадій Аполлонович, відмахуючись від дружини босою ногою та роблячи їй звірячі очі, белькотів у телефон:
— Так, так, так, аякже, розумію… Зараз виїжджаю.
Увесь вечір Аркадій Аполлонович пробув у тому самому поверсі, де провадилося слідство. Розмова була прикрою, безмір неприємною була розмова, бо довелося цілком відверто розповідати не лише про цей паскудний сеанс і бійку в ложі, але воднораз, що було насправді доконечно, і про Милицю Андріївну Покобатько з Єлоховської вулиці, і про саратовську небіжку, і про багато чого іще, про що розповідати спричиняло Аркадієві Аполлоновичу нестерпних мук.
Само собою зрозуміло, що свідчення Аркадія Аполлоновича, інтеліґентної і культурної людини, який був свідком паскудного сеансу, свідка тямущого й кваліфікованого, який добре описав і самого таємничого мага в масці, і двох його негідників-помічників, який прекрасно запам’ятав, що прізвище мага саме Волянд, — відчутно просунули слідство вперед. Зіставлення ж свідчень Аркадія Аполлоновича із свідченнями інших, серед яких були й декотрі дами, потерпілі після сеансу (та, у фіялковій білизні, що вразила Римського, і, о лихо, багато інших), і кур’єр Карпов, якого посилали до квартири № 50 на Садову вулицю, — власне, відразу ж встановило те місце, де належить шукати винуватця усіх цих пригод.
У квартирі № 50 побували, й не раз, і не тільки оглядали її надзвичайно ретельно, але й вистукували стіни в ній, оглядали коминкові димарі, шукали криївок. Та ба, усі ці заходи жодного наслідку не дали, й жодної з цих відвідин квартири в ній нікого виявити не вдалося, хоча й цілком зрозуміло було, що в квартирі хтось є, дарма що усі особи, яким так чи інакше належало відати питаннями про прибулих до Москви іноземних артистів, рішуче й категорично твердили, що ніякого чорного мага Волянда в Москві немає й бути не може.
Аніде він не зареєструвався по приїзді, нікому не являв свого пашпорта або інших яких паперів, контрактів чи договорів, і ніхто про нього нічого не чув! Завідувач програмного відділення Видовищної комісії Китайцев клявся й божився, що ніякої програми вистави жодного Волянда зниклий Стьопа Лиходєєв йому на затвердження не надсилав і нічого про приїзд такого Волянда Китайцеву не телефонував. Отож йому, Китайцеву, зовсім незрозуміло й невідомо, як ото у Вар’єте Стьопа міг допустити такий сеанс. Коли ж казали, що Аркадій Аполлонович на власні очі бачив цього мага на сеансі, Китайцев тільки розводив руками й підводив очі до неба. І вже по очах Китайцева можна було бачити й сміливо сказати, що він чистий, як кришталь.
Той самий Прохор Петрович, голова головної видовищної комісії…
До речі: він повернувся до свого костюма негайно вслід по тому, як міліція увійшла до його кабінету, на несамовиту втіху Анни Ричардівни та на превеликий подив даремно потривоженої міліції. Іще до речі: повернувшись на своє місце, до свого сірого смугастого костюма, Прохор Петрович цілком схвалив усі резолюції, що їх наклав костюм під час його нетривалої відсутности.
…так от, той самий Прохор Петрович анічогісінько не знав про жодного Волянда.
Виходило щось, воля ваша, несусвітне: тисячі глядачів, увесь склад Вар’єте, нарешті, Семплеяров Аркадій Аполлонович, найосвіченіша людина, бачили цього мага, як також і його клятих асистентів, а проте ніде його знайти жодної можливости немає. Що ж, дозвольте вас запитати: він провалився, чи що, крізь землю відразу по своєму осоружному сеансі або ж, як твердять деякі, зовсім не приїжджав до Москви? Та якщо припустити перше, то без сумніву, що, провалюючись, він прихопив із собою весь провід адміністрації Вар’єте, а якщо друге, то чи не буде, що сама адміністрація злощасного театру, вчинивши передтим якусь капость (згадайте лишень розбиту шибку в кабінеті та поведінку Тузабубни), безслідно зникла з Москви.
Слід віддати належне тому, хто очолював слідство. Зниклого Римського розшукали з подивугідною швидкістю. Досить було лише зіставити поведінку Тузабубни біля таксомоторної стоянки коло кінематографа з деякими датами часу, як-от коли закінчився сеанс і коли саме міг щезнути Римський, щоб негайно надати телеграму до Ленінграда. За годину прийшла відповідь (надвечір п’ятниці), що Римського виявлено в номері чотириста дванадцятому готелю «Асторія»[364], в четвертому поверсі, поруч із номером, де зупинився завідувач репертуару одного з московських театрів, що гастролював у той час в Ленінграді, в тому самому номері, де, як відомо, сіро-блакитні меблі з золотом і прекрасне ванне відділення.
Знайденого зачаєним в одежній шафі чотириста дванадцятого номера «Асторії» Римського було негайно заарештовано та допитано в тому ж Ленінграді. Відтак до Москви прийшла телеграма, яка сповіщала про те, що фіндиректор Вар’єте виявився в стані неосудности, що на запитання він путящих відповідей не дає або не бажає давати й просить лише про одне, щоб його сховали до броньованої камери й приставили до нього озброєну варту. З Москви телеграмою було наказано Римського під вартою допровадити до Москви, внаслідок чого Римський у п’ятницю увечері й виїхав під такою вартою з вечірнім потягом.
Надвечір тієї ж п’ятниці натрапили й на слід Лиходєєва. До всіх міст було розіслано телеграми із запитами про Лиходєєва, і з Ялти було одержано відповідь, що Лиходєєв був у Ялті, але вилетів аеропляном до Москви.
Єдиний, чийого сліду не вдалося впіймати, це сліду Варенухи. Знаний геть усій Москві славетний театральний адміністратор як у воду канув.
Тим часом довелося поратися з пригодами ще й в інших місцях Москви, поза театром Вар’єте. Довелося з’ясовувати надзвичайний випадок зі співом «Славноє море» службовцями (до речі: професорові Стравинському вдалося довести їх до пуття протягом двох годин часу якимись заштриками під шкіру), з особами, які втручали іншим особам або установам, видаючи за гроші, чорт зна що, а також з особами, потерпілими від таких втручень.
Як само собою зрозуміло, найбільш прикрим, найбільш скандальним та нерозв’язним з усіх цих випадків був випадок викрадення голови покійного літерата Берліоза впрост із труни у грибоєдівській залі, вчиненого серед білого дня.
Дванадцятеро чоловік провадили слідство, нанизуючи, немов на спицю, окаянні вічка цієї складної справи, розпорошені по всій Москві.
363
364