Один із слідчих прибув до клініки професора Стравинського й передусім попросив подати йому список тих осіб, що були доправлені до клініки протягом останніх трьох днів. Таким чином були виявлені Никанор Іванович Босой і бідолаха конферансьє, котрому відривали голову. Ними, втім, переймалися мало. Тепер вже легко було встановити, що ці двоє стали офірою тієї ж самої зграї, очолюваної тим таємничим магом. А от Іван Миколайович Бездомний слідчого зацікавив вкрай.
Двері Івасикової кімнати № 117-ї відчинилися надвечір п’ятниці, й до кімнати увійшов молодий, кругловидий, спокійний та лагідний в спілкуванні чоловік, зовсім не схожий на слідчого, а проте один з найкращих слідчих Москви. Він побачив на ліжку зблідлого й змарнілого хлопчину, з очима, в яких читалася відсутність інтересу до того, що діється довкола, які або зверталися десь у далечінь понад довкіллям, або усередину самого хлопця.
Слідчий лагідно відрекомендувався й сказав, що зайшов до Івана Миколайовича поговорити про позавчорашні пригоди на Патріярших ставах.
О, як тріюмфував би Іван, якби слідчий з’явився до нього дещо раніше, хоча б, скажімо, в ніч проти четверга, коли Іван бурхливо й палко домагався того, щоб вислухали його розповідь про Патріярші стави. Тепер збулася його мрія допомогти спіймати консультанта, йому не потрібно було ні по кого вже бігати, до нього самого прийшли саме з тим, щоб вислухати його повість про те, що сталося в середу ввечері.
Та ба, Івасик геть змінився за час, що проминув з моменту загибелі Берліоза. Він був ладен охоче й чемно відповідати на всі запитання слідчого, та збайдужілість чулася і в погляді Івана, і в його інтонаціях. Поета більше не проймала доля Берліоза.
Перед прибуттям слідчого Івасик дрімав лежачи, й перед ним проходили якісь видіння. Так, він бачив місто дивне, незбагненне, неіснуюче, з брилами мармуру, поточеними колонадами, з лиснючими на сонці дахами, з чорною й безжалісною вежею Антонія, з палацом на західному пагорку, зануреним по дахи у сливе тропічну зелень саду, з бронзовими, розпломенілими в заході сонця статуями над цією зеленню, він бачив римські, закуті в панцир, кентурії, що йшли попід мурами давнього міста.
У дрімоті перед Іваном поставала нерухома в кріслі людина, голена, з виснаженим жовтим обличчям, людина в білій мантії з червоною підбійкою, яка з ненавистю дивилася в розкішний та чужий сад. Бачив Іван і безлісний жовтий пагорб із спорожнілими стовпами з поперечинами.
А те, що сталося на Патріярших ставах, поета Івана Бездомного вже більше не обходило.
— Скажіть, Іване Миколайовичу, а ви-от самі як далеко були від турнікета, коли Берліоз звалився під трамвай?
Ледь помітна байдужа усмішка чомусь торкнула губи Йвана, і він відповів:
— Я був далеко.
— А цей картатий був біля самого турнікета?
— Ні, він сидів на лавочці неподалік.
— Ви добре пам’ятаєте, що він не підходив до турнікета в той момент, коли Берліоз впав?
— Пам’ятаю. Не підходив. Він розвалившись сидів.
Ці запитання були останніми запитаннями слідчого. Після них він підвівся, простягнув руку Івасикові, побажав скоріше одужувати та висловив надію, що незабаром знову читатиме його вірші.
— Ні, — тихо відповів Іван, — я більше віршів писати не буду.
Слідчий чемно всміхнувся, дозволив собі висловити певність того, що поет тепер у стані деякої депресії, та що скоро це мине.
— Ні, — озвався Іван, дивлячись не на слідчого, а в далечінь, на примерклий обрій, — це мені ніколи не мине. Вірші, що я писав, — погані вірші, і я тепер це збагнув.
Слідчий пішов від Івасика, одержавши дуже важливий матеріял. Йдучи ниткою подій від кінця до початку, нарешті вдалося дістатися до того витоку, від якого пішли усі події. Слідчий не сумнівався в тому, що ці події почалися від вбивства на Патріярших. Звичайно, ні Івасик, ні цей картатий не штовхали під трамвай нещасного голову МАССОЛІТу, фізично, так би мовити, його падінню під колеса не сприяв ніхто. Та слідчий був певний того, що Берліоз кинувся під трамвай (або звалився під нього), бувши загіпнотизованим.
Так, матеріалу було вже чимало, й було відомо вже, кого й де ловити. Та річ у тім, що піймати жодним способом було годі. У тричі клятій квартирі № 50, безсумнівно, треба повторити, хтось-таки був. Часом ця квартира відповідала то тріскучим, то гугнявим голосом на телефонні дзвінки, іноді в квартирі відчиняли вікно, ще й надто, з неї чулися звуки патефона. А тим часом усякого разу, як її навідували, анікого в ній не виявлялося. А були там вже не раз, і різного часу доби. Та й цього замало, квартирою проходили із сіткою, перевіряючи усі кутки. Квартира була давно вже під підозрою. Чатували не тільки той шлях, що вів у двір крізь підворіття, але й чорний хід; ба більше, на даху біля димарів було поставлено варту. Так, квартира № 50 давала себе взнаки, а вдіяти з цим нічого не можна було.
Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, одягнений у вечірнє вбрання й лаковані туфлі, урочисто пройшов до квартири № 50 як гість. Чути було, як барона впустили до квартири. А вже за десять хвилин по тому, без усяких дзвінків, квартиру відвідали, та не тільки хазяїв у ній не знайшли, але, що було вже зовсім дивовижно, не знайшли в ній і ознак барона Майґеля.
Так от, як і було сказано, справа тяглася в такий спосіб до суботнього світанку. Тут додалися нові й дуже цікаві дані. На московському аеродромі здійснив посадку шестимісний пасажирський літак, що прилетів із Криму. Серед інших пасажирів з нього висадився один дивний пасажир. Це був молодий громадянин, що дико заріс щетиною, днів зо три не мився, зі збудженими й зляканими очима, без багажу й одягнений дещо химерно. Громадянин був у папасі, у бурці поверх нічної сорочки[365] й синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених пантофлях. Тільки-но він відокремився від драбинки, якою спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. На цього громадянина вже чекали, й за якийсь час незабутній директор Вар’єте, Степан Богданович Лиходєєв, постав перед слідством. Він підсипав нових даних. Тепер стало ясно, що Волянд проник у Вар’єте в постаті артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім вхитрувався викинути цього самого Стьопу геть з Москви за Бог знає яку кількість кілометрів. Отож матеріялу додалося, та легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть дещо важче, бо очевидним ставало, що подужати таку особистість, яка витворює штуки, подібні до тієї, що її жертвою став Степан Богданович, буде не так вже й легко. До речі: Лиходєєва, на власне його прохання, було ув’язнено в надійній камері, і перед слідством постав Варенуха, щойно заарештований на своїй квартирі, до якої він повернувся після безвісної відсутности протягом майже двох діб.
Незважаючи на дану Азазеллові обітницю більше не брехати, адміністратор почав саме з брехні. Хоча, втім, за це дуже суворо його судити не можна. Адже Азазелло заборонив йому брехати й грубиянити телефоном, а в цьому разі адміністратор розмовляв без допомоги цього апарата. Блукаючи очима, Іван Савелійович заявляв, що вдень у четвер він у себе в кабінеті у Вар’єте сам-один напився п’яним, тоді кудись подався, а куди — не пам’ятає, десь ще пив старку[366], а де — не пам’ятає, десь валявся під парканом, а де — не пам’ятає знову ж таки. Лише після того, як адміністраторові сказали, що він своєю поведінкою, глупою й нерозсудливою, вадить слідству у важливій справі й за це, звичайно, відповідатиме, Варенуха розридався й зашепотів тремтливим голосом і озираючись, що він бреше винятково зі страху, побоюючись помсти Воляндівскої зграї, в руках якої він вже побував, і що він просить, благає, жадає бути замкненим у броньованій камері.
— Тьху ти чорт! От далася їм та броньована камера, — пробурчав один з тих, хто провадив слідство.
— Їх дуже настрахали ці негідники, — сказав той слідчий, що побував в Івасика.
Варенуху заспокоїли, як змогли, сказали, що вборонять його й без усякої камери, і відразу з’ясувалося, що жодної старки він під парканом не пив, а що били його двоє, один ікластий і рудий, а інший товстун…
365
366