Умить руки вчепилися в ґардину й зірвали її разом з карнизом, через що сонце ринуло до затіненої кімнати. Та ані облудно одужалий кіт, ані примус не впали додолу. Кіт, не розлучаючись із примусом, схитрувався махнути повітрям і скочити на жирандолю, що висіла в центрі кімнати.
— Драбину! — крикнули знизу.
— Викликаю на дуель! — проверещав кіт, пролітаючи над головами на розгойданій жирандолі, й тут знову в лапах його опинився бравнінґ, а примуса він прилаштував між раменами жирандолі. Кіт прицілився і, літаючи немов вагадло, над головами прибулих, відкрив по них стрілянину. Гуркіт стряс квартиру. На підлогу полетіли кришталеві уламки з жирандолі, тріснуло зірками дзеркало на коминку, полетів тиньковий пил, заскакали по підлозі відпрацьовані гільзи, потріскались шибки у вікнах, з простреленого примуса стало чвіркати бензином. Тепер вже годі було казати про те, щоб узяти кота живцем, і прибулі влучно й оскаженіло стріляли йому у відповідь з мавзерів у голову, в живіт, у груди та в спину. Стрілянина спричинила паніку на асфальті у дворі.
Та тривала ця стрілянина дуже недовго й сама собою стала вщухати. Річ у тім, що ані котові, ані прибулим вона не спричинила жодної шкоди. Ніхто не виявився не лише вбитим, але навіть пораненим; усі, в тому й кіт, залишились цілком неушкодженими. Хтось із прибулих, на остаточний вже спробунок, випустив штук із п’ять у голову окаянній тварині, і кіт льотом відповів цілою обоймою. І знову ж те саме — жодного враження ні на кого це не справило.
Кіт погойдувався в жирандолі, розмахи якої щораз зменшувались, дмухаючи чомусь у дуло бравнінґа та плюючи собі на лапу. В тих, хто безмовно стояв долі, на обличчях з’явився вираз цілковитої розгуби. То був єдиний, або один з єдиних, випадок, коли стрільба виявлялася цілком марною. Можна було, звичайно, припустити, що бравнінґ кота — який-небудь іграшковий, але про мавзери прибулих такого аж ніяк не можна було сказати. Перша ж рана кота, в чому, ясно, не було ані найменшого сумніву, була нічим іншим, як фокусом та свинячим удаванням, так само як і пиття бензину.
Зробили ще одну спробу доп’ясти кота. Було кинуто аркан, він зачепився за одну із свічок, жирандоля зірвалася. Удар її струснув, здавалося, увесь корпус будинку, та до пуття це не довело. Присутніх обдало скалками, а кіт перелетів повітрям і всівся високо під стелею на верхній частині золоченої рами коминкового дзеркала. Він ніде не збирався тікати й навіть, навпаки, сидячи у відносній безпеці, повів іще одну мову.
— Я ніяк не розумію, — казав він згори, — причин такого різкого поводження зі мною…
І цю мову на самому початку перебив не знати звідки почутий тяжкий низький голос:
— Що діється в квартирі? Мені заважають працювати.
Другий, неприємний і гугнявий голос озвався:
— Ну, звісно, Бегемот, чорт його забирай!
Третій, брязкучий, голос сказав:
— Мессіре! Субота. Сонце схиляється. Нам пора.
— Вибачайте, не можу більше бесідувати, — сказав кіт з дзеркала, — нам пора. — Він пошпурив свого бравнінґа й вибив обидві шибки у вікні. Тоді плеснув додолу бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю полум’я під саму стелю.
Зайнялося якось незвичайно швидко й сильно, як не буває навіть при бензині. Відразу ж задиміли шпалери, зайнялася зірвана ґардина на підлозі й почали тліти рами в розбитих вікнах. Кіт спружинився, нявкнув, перемахнув з дзеркала на підвіконня й зник за ним разом із своїм примусом. Знадвору пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиних кімнат, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, збудованого, як було сказано, покоєм. По цій ринві кіт видерся на дах. Там його, на жаль, так само марно обстріляла варта, що стерегла димарі, й кіт розтанув у призахідному сонці, яке заливало місто.
У квартирі цієї часини спалахнув паркет під ногами прибулих, і у вогні, на тому місці, де валявся з удаваною раною кіт, вилонився, дедалі більше густіючи, труп колишнього барона Майґеля із задертим догори підборіддям, із скляними очима. Витягти його вже не було аніякої змоги.
Скакаючи розжахтілими паркетинами, ляскаючи долонями по задимілих плечах та грудях, ті, хто був у вітальні, відступали до кабінету та передпокою. Ті, хто були в їдальні та спальні, вибігли крізь коридор. Надбігли й ті, хто були на кухні, кинулись до передпокою. Вітальня вже була заповнена вогнем і димом. Хтось на ходу встиг накрутити телефонний номер пожежної частини, коротко крикнути до слухавки:
— Садова, триста два-біс!
Далі баритися було годі. Полум’я вихлиснуло до передпокою. Дихати стало тяжко.
Тільки-но з розбитих вікон зачарованої квартири вибило перші струмінці диму, у дворі почулися відчайдушні людські крики:
— Пожежа, пожежа, горимо!
У різних квартирах дому люди стали кричати до телефонів:
— Садова! Садова, триста два-біс!
У той час, як на Садовій почулися лячні серцю дзвонові бовкання на червоних довгастих пожежних машинах, що неслися з усіх частин міста, люди, що метушилися у дворі, бачили, як разом із димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темних, як здалося, чоловічих силуети та один силует оголеної жінки.
Розділ 28
Останні пригоди Коров’єва та Бегемота
Чи були ті силуети, чи вони тільки приверзлися ураженим страхом мешканцям злощасного дому на Садовій, достеменно сказати, звичайно ж, не можна. Якщо вони були, то куди вони безпосередньо рушили, так само не знає ніхто. Де вони розділилися, також не можемо сказати, та знаємо, що приблизно за чверть години після початку пожежі на Садовій, біля дзеркальних дверей Торгсіну на Смоленському ринку[370] з’явився довгий громадянин у картатому костюмі і з ним чорний здоровий кіт.
Спритно вихляючи поміж перехожих, громадянин відчинив зовнішні двері магазину. Та тут маленький, кощавий та вкрай недоброзичливий швайцар перепинив йому шлях і роздратовано сказав:
— З котами не можна!
— Я вибачаюся, — забрязкотів довгий та приклав вузлувату руку до вуха, як туговухий, — з котами, ви кажете? А де ж ви бачите кота?
Швайцар вилупив очі, й було через що: жодного кота біля ніг громадянина вже не виявилося, а з-за плеча його натомість вихилявся й поривавсь до магазину товстун у драній кепці, який і справді дещо скидався пикою на кота. В руках товстун мав примуса.
Ці двійко відвідувачів чогось не сподобалися швайцарові-мізантропу.
— В нас тільки на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, неначе міллю поїдених сивих брів.
— Дорогий мій, — забрязкотів довгий, виблискуючи оком з розбитого пенсне, — а звідки ж вам відомо, що я її не маю? Ви судите з костюма? Ніколи не робіть цього, щонайбезцінніший страже! Ви можете помилитися, і то вельми тяжко помилитися. Перечитайте ще раз хоча б історію знаменитого каліфа Гарун-аль-Рашида[371]. Але в цьому разі, полишаючи цю історію дочасу осторонь, хочу сказати вам, що нажаліюся на вас завідувачеві та порозказую йому про вас таких речей, що чи не привелося б вам покинути вашого поста між блискучими дзеркальними дверима.
— Я маю, може, повен примус валюти, — запально устряв до розмови котоподібний товстун, просто-таки пручи до магазину.
Ззаду вже напирала й злостилася публіка. З ненавистю й сумнівом дивлячись на диковинну парочку, швайцар посторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинилися в магазині. Тут вони насамперед обгляділися, а тоді лунким голосом, чутним геть у кожнісінькому куточку, Коров’єв оголосив:
— Прекрасний магазин! Дуже, дуже гарний магазин. Публіка від прилавків обернулася й чомусь із подивом поглянула на промовця, хоча хвалити магазин той мав усі підстави.
370
Торгсін — розмовне (російське) скорочення назви Всесоюзного об’єднання торгівлі з іноземцями (Всесоюзное объединение торговли с иностранцами; народне розшифрування: Товарищи! Опомнитесь! Россия! Гибнет! Сталин! Истребляет! Народ!), створене 1931 р. з метою максимального вилучення валюти спершу в іноземних туристів, а згодом — коштовностей та валюти в «совграждан» в обмін на дефіцитні товари (хліб, борошно, продукти харчування, промислові товари) через мережу спеціялізованих магазинів. Основними клієнтами Торгсіну стали саме «совграждане», які під час голодомору 1932–1933 рр., щоб вижити, обмінювали на вилучений в них же хліб найдорожчі сімейні клейноди — золоті та срібні натільні хрести, обручки, сережки, — які приймалися Торгсіном на вагу як «побутове золото» або «золотий брухт» за дуже заниженими цінами. Мистецька чи історична вартість виробів до уваги не бралася. Через Торгсін здійснювався продаж коштовностей та антикваріяту за кордон. У післявоєнні роки в Совєтському Союзі аж до його розпаду діяла мережа валютних крамниць о назві «Берізка», вступ до яких громадян СССР обмежувався лише контингентом власників «сертифікатів» — платіжних чеків, видаваних Держбанком замість заробленої за кордоном валюти. Грошові знаки інших держав приймалися виключно від іноземців. В СССР було ще дві інституції «по роботі з іноземцями», скеровані на максимальну ізоляцію іноземців від місцевого населення. Це так зване БЮРОБІН (Бюро обслуговування іноземців), створене 1921 р. при Народному комісаріяті іноземних справ (1947 р. перетворено на Управління з обслуговування дипломатичного корпусу). Ця установа згадується в романі під назвами «
Смоленський ринок — стара назва Смоленського майдану, яким закінчується вулиця Старий Арбат; у будинку № 54/2 на розі Арбату й цього майдану справді містився «Торгсін» (див. прим. [332]).
371
Каліф або халіф (араб. [khalif(a)] — спадкоємець, наступник) — у деяких країнах мусульманського Сходу — титул верховного правителя, що поєднував світську та духовну владу як наступник Мухамеда.
Гарун-аль-Рашид ([Харун ар-Рашид], 763–809) — арабський каліф з династії Аббасидів, царював у Багдадському каліфаті; описаний у казках «Тисяча і одна ніч» як добрий та справедливий правитель, який, перевдягшись на простолюдина, ходив вулицями Багдада.