Выбрать главу

Сотні штук ситцю найрозкішніших барв виднілися в клітках полиць. За ними громадилися міткалі й шифони й сукна фрачні. У перспективу йшли цілі штабелі коробок із взуттям, і кількоро громадянок сиділи на низеньких стільчиках, маючи праву ногу в старому, поношеному черевику, а ліву— в новому блискучому човнику, якою вони й тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за рогом співали й грали патефони.

Та, минаючи усі ці спокуси, Коров’єв і Бегемот попрямували впрост до стику гастрономічного та кондитерського відділень. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках та беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділенні.

Низенький, зовсім квадратний чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новенькому капелюсі, не пом’ятому та без патьоків на стрічці, в бузковому пальті та лайкових рудих рукавичках, стояв край прилавка й щось наказово мугикав. Продавець в чистому білому халаті й синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гостролезим ножем, дуже схожим на ножа, викраденого Левієм Матвієм, він знімав з жирної плачливої рожевої лососини її схожу на зміїну із сріблястим відлиском шкуру.

— І це відділення чудове, — врочисто признав Коров’єв, — і іноземець симпатичний, — він доброзичливо вказав пальцем на бузкову спину.

— Ні, Фаґоте, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, голубе, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, як на мене.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо ж не міг іноземець зрозуміти те, що казали руською Коров’єв та його супутник.

— Кароші? — суворо запитував бузковий покупець.

— Знаменита! — відповідав продавець, кокетливо колупаючи вістрям ножа під шкурою.

— Кароші люблю, плахой — нет, — суворо казав іноземець.

— Аякже! — палко відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від іноземця з його лососиною до краю кондитерського прилавку.

— Гаряче сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької червонощокої продавчині й не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почому мандарини? — поспитався тоді в неї Коров’єв.

— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавчиня.

— Усе кусається, — зітхнувши, зазначив Коров’єв, — ех, ех… — він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свого примуса під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді і, тут-таки зі шкурою зжерши його, узявся до другого.

Продавчиню пройняв смертельний жах.

— Ви з глузду з’їхали! — скрикнула вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чека давайте! Чека! — і вона впустила конфектні щипці[372].

— Душечко, любко, красуню, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавчині, — не при валюті ми сьогодні… ну що ж поробиш! Але, клянуся вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо усе чистоганом. Ми тут неподалік, на Садовій, де пожежа…

Бегемот, проковтнувши третього мандарина, сунув лапу до хитрої споруди з шоколадних плиток, висмикнув одну долішню, через що, звичайно ж, усе завалилося, і проковтнув її разом із золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком неначе скам’яніли зі своїми ножами в руках, бузковий іноземець повернувся до грабіжників, і тут виявилося, що Бегемот не мав рації: бузковому не бракувало чогось в обличчі, а навпаки, радше було зайве — драглисті щоки та метушливі очі.

Геть споловівши, продавчиня тужливо прокричала на увесь магазин:

— Палйосич! Палйосич!

Публіка із ситцевого відділення посунула на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських спокус і запустив лапу до бочки з написом «Оселедець керченський відбірний», витяг двійко оселедців і проковтнув їх, виплюнувши хвости.

— Палйосич! — повторився відчайдушний крик за прилавком кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець в еспаньйолці[373]:

— Ти що ж ото робиш, гад?!

Павло Йосипович вже поспішав до місця дії. Це був показний чоловік у білому чистому халаті, як хірург, і з оливцем, що стирчав із кишені. Павло Йосипович, видно, був досвідченою людиною. Побачивши в роті Бегемота хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, геть усе збагнув і, не заходячи в жодні суперечки з нахабами, махнув у далечінь рукою, скомандувавши:

— Сюрчи!

На ріг Смоленського з дзеркальних дверей вилетів швайцар і залився зловіщим сюрчанням. Публіка стала обступати негідників, і тоді до діла забрався Коров’єв.

— Громадяни! — тремким тоненьким голосом прокричав він. — Що ж воно робиться? Га? Дозвольте вас про це запитати! Бідна людина, — Коров’єв підпустив тремтіння до свого голосу й вказав на Бегемота, який негайно скроїв плаксиву фізіономію, — бідна людина цілий день ладить примуси; вона зголодніла… а звідки ж їй узяти валюту?

Павло Йосипович, зазвичай стриманий і спокійний, крикнув на це суворо:

— Ти це кинь! — і махнув у далечінь вже нетерпляче. Тоді трелі біля дверей загриміли веселіше.

Та Коров’єв, не знітившись виступом Павла Йосиповича, вів далі:

— Звідки? — ставлю я усім питання! Він зморений голодом і спрагою! Йому гаряче. Ну взяв скуштувати, бідолашний, мандарина. І вся ціна тому мандаринові три копійки. І от вони вже тьохкають, як ті солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від роботи. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв вказав на бузкового гладуна, через що в того на обличчі виказалася превелика тривога. — Що він за один такий? Га? Звідки він приїхав? Навіщо? Скучили ми по ньому, чи як? Запрошували ми його, чи як? Авжеж, — саркастично кривлячи рота, на увесь голос кричав колишній реґент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, од лососини увесь розбух, він увесь напханий валютою, а нашому як, а нашому? Гірко мені! Гірко! Гірко! — завив Коров’єв, як дружко на старовинному весіллі.

Уся ця пребезглузда, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова примусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, хай як воно дивно, з очей стлумленої публіки знати було, що в дуже багатьох людей вона пробуджувала співчуття! А коли Бегемот, приклавши брудного продраного рукава до ока, вигукнув трагічно:

— Спасибі, вірний друже, заступився за потерпілого! — сталося диво. Дуже пристойний тихий дідок, одягнений бідно, але чепурненько, який купував три мигдалеві тістечка в гастрономічному відділенні, вмить преобразився. Очі йому блиснули войовничим вогнем, він зчервонівся, жбурнув мішечка з тістечками на підлогу й крикнув:

— Правда! — дитячим тонким голосом. Затим він вихопив тацю, скинувши з неї рештки погубленої Бегемотом шоколадної ейфелевої вежі, змахнув нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюха, а правою з розмаху вдарив тацею плиском іноземця по плішивій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Гладун, біліючи, повалився навзнаки й сів у діжку з керченськими оселедцями, вибивши з неї фонтан оселедчаної ропи. Тут сталося й інше диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистою руською мовою, без жодних ознак будь-якого акценту, скрикнув:

— Вбивають! Міліцію! Мене бандити вбивають! — очевидно, внаслідок потрясіння, раптово опанувавши дотепер незнану йому мову.

Тоді змовкло сюрчання швайцара, й у натовпі збуджених покупців замаячили, наближаючись, два міліційні шоломи. Та підступний Бегемот, як з ряжки в лазні обдають лавку, обдав з примуса кондитерський прилавок бензином, і той спалахнув сам собою. Полум’я шибонуло вгору й побігло вдовж прилавка, пожираючи красиві паперові стрічки на корзинах із фруктами. Продавчині з верещанням кинулися бігти з-за прилавку, і ледве вони вискочили з-за нього, спалахнули полотняні штори на вікнах, і на підлозі зайнявся бензин. Публіка, враз здійнявши відчайдушний галас, шугнула з кондитерського назад, зім’явши більше непотрібного Павла Йосиповича, а з-за рибного валкою із своїми вигостреними ножами клусом побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, увесь в оселедчаній рідоті, перевалився через сьомгу на прилавку й пішов за ними. Задзеленчали й посипались шибки у вихідних дзеркальних дверях, видавлені людьми, що рятувалися, і обидва негідники — і Коров’єв, і ненажера Бегемот — кудись поділися, а куди — несила було збагнути. Вже перегодом самовидці, присутні при початку пожежі на Смоленському, розповідали, що нібито обидва хуліґани злетіли угору під стелю й там нібито луснули обидва, як повітряні дитячі кульки. Воно, либонь, сумнівно, щоб справа була саме так, та чого не знаємо, того не знаємо.

вернуться

372

…впустила конфектні щипці. — Щипці для набирання та розфасовування цукерок Булгаков навмисне називає застарілою назвою «конфектні» (замість «конфетні», що українською мовою було б «цукерчані»). Втім таке написання існує лише у виданні 1969 р.; у всіх інших — «конфетні».

вернуться

373

…продавець в еспаньйолці. — Еспаньйолка — невелика борідка, підстрижена клинцем, мода на яку зайшла з Еспанії.