Та знаємо, що за якусь хвилину по пригоді на Смоленському і Бегемот і Коров’єв вже опинилися на хіднику бульвару, якраз біля дому грибоєдівської тітки. Коров’єв зупинився коло огорожі й промовив:
— Ба! Та це ж письменницький дім. Знаєш, Бегемоте, я дуже багато хорошого й похвального чув про цей дім! Зверни увагу, друже, на цей дім. Приємно думати про те, що під цим дахом ховається й визріває ціла безодня талантів.
— Як ананаси в оранжеріях, — сказав Бегемот і, щоб краще помилуватися кремовим будинком з колонами, вліз на бетонний підмурок чавунної огорожі.
— Саме так, — погодився із своїм нерозлучним супутником Коров’єв, — і солодкий жах підступає до серця, як іздумаєш про те, що от у цьому домі зараз визріває майбутній автор «Дон Кіхота», або «Фауста», або, чорт мене забирай, «Мертвих душ»![374] Га?
— Страх подумати, — потвердив Бегемот.
— Так, — вів далі Коров’єв, — дивних речей можна сподіватися в парниках цього дому, що згуртував під своїм дахом скількорось тисяч подвижників, які вирішили покласти самовіддано своє життя на служіння Мельпомені, Полігімнії і Талії[375]. Можеш уявити, який галас зчиниться, як хто-небудь з них на почин подарує читацькій публіці «Ревізора» або, в найгіршому разі, «Євгенія Онєгіна»![376]
— І дуже просто, — знову ж таки потвердив Бегемот.
— Так, — вів далі Коров’єв і стурбовано підняв пальця, — але! Але, кажу я і повторюю це — але! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який-небудь мікроорганізм, не підточить їхнє коріння, якщо вони не загниють! А таке ж буває з ананасами! Ой-ой-ой, як буває!
— До речі, — поспитався Бегемот, просуваючи свою круглу голову крізь дірку в ґратах, — що це вони роблять на веранді?
— Обідають, — пояснив Коров’єв, — додам до цього, дорогий мій, що тут дуже непоганий та недорогий ресторан. А я, тим часом, як і всякий турист перед подальшою подорожжю, маю охоту закусити й випити великого крижаного кухля пива.
— І я теж, — відповів Бегемот, і обидва негідники попрямували асфальтовою стежиною під липами впрост до веранди ресторану, який не начувався лиха.
Бліда й зануджена громадянка в білих шкарпеточках і білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському стільці при вході на веранду з рогу, там, де в зелені трельяжу було влаштовано вхідний отвір. Перед нею на простому кухняному столі лежала груба конторського типу книга, до якої громадянка, не знати з яких причин, записувала тих, хто входив до ресторану. Цією самою громадянкою й були зупинені Коров’єв і Бегемот.
— Ваші посвідчення? — вона здивовано глипала на пенсне Коров’єва, а також і на примуса Бегемота, й на розірваний Бегемотів лікоть.
— Складаю вам тисячу перепросин, які посвідчення? — спитав Коров’єв, здивувавшись.
— Ви — письменники? — своєю чергою запитала громадянка.
— Безумовно, — з гідністю відповів Коров’єв.
— Ваші посвідчення? — повторила громадянка.
— Красуню моя… — почав ніжно Коров’єв.
— Я не красуня, — перебила його громадянка.
— Ох, яка це шкода, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну що ж, як не волите бути красунею, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так от, щоб переконатися в тому, що Достоєвський — письменник, невже ж треба питати в нього посвідчення? Та візьміть перші-ліпші п’ять сторінок з будь-якого його роману, і без усякого посвідчення ви переконаєтеся, що маєте діло з письменником. Та я так гадаю, що він і посвідчення жодного не мав! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.
— Б’юся навзаклад, що не мав, — відповів той, ставлячи примуса на стіл поруч із книгою та втираючи піт рукою на закоптілому лобі.
— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, збита з пантелику Коров’євим.
— Ну, хтозна, хтозна, — відповів той.
— Достоєвський помер, — сказала громадянка, але якось не дуже певно.
— Протестую! — гаряче викрикнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний.
— Ваші посвідчення, громадяни, — сказала громадянка.
— Даруйте, це врешті-решт смішно, — не здавався Коров’єв, — ніяк не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які задуми снуються в моїй голові? Або в цій голові? — й він вказав на голову Бегемота, з якої той негайно зняв кепку, неначе для того, щоб громадянка могла краще роздивитися її.
— Пропустіть, громадяни, — вже нервуючи, сказала вона.
Коров’єв і Бегемот посторонилися й пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній без краватки білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підставленій йому книзі якусь закарлючку й пройшов на веранду.
— На жаль, не нам, не нам, — скрушно мовив Коров’єв, — а йому[377] дістанеться той крижаний кухоль пива, про якого ми, бідолашні блудяги, так мріяли з тобою, становище наше жалюгідне й скрутне, і я не знаю, що його й робити.
Бегемот лише скрушно розвів руками й надів кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, дуже схожим на котячу шерсть. І цієї миті негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:
— Пропустіть, Софіє Павлівно.
Громадянка з книгою здивувалася; в зелені трельяжу постали білі фрачні груди та клинувата борода флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і навіть більше, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, серйозно відчутною в ресторані, яким він завідував, і Софія Павлівна покірно спитала в Коров’єва: — Як ваше прізвище?
— Панаєв, — ґречно відповів той. Громадянка записала це прізвище й звела питальний погляд на Бегемота.
— Скабічевський[378], — пропищав той, чомусь вказуючи на свого примуса. Софія Павлівна записала й це і підсунула книгу відвідувачам, щоб вони розписалися в ній. Коров’єв проти прізвища «Панаєв» написав «Скабічевський», а Бегемот проти Скабічевського написав «Панаєв».
Арчибальд Арчибальдович, украй вражаючи Софію Павлівну, спокусливо всміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, край якого весело вигравало сонце в одному з прорізів трельяжної зелені. Софія ж Павлівна, моргаючи зі здуміння, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами у книзі.
Офіціянтів Арчибальд Арчибальдович здивував не менше, ніж Софію Павлівну. Він особисто відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, мигнув одному, щось шепнув іншому, і два офіціянти заметушилися біля нових гостей, з яких один свого примуса поставив поряд із своїм поруділим черевиком на підлогу.
Вмить зникла зі столика стара скатертина у жовтих плямах, у повітрі з хрускотом крохмалю зметнулася сніжно-біла, як бедуїнський бурнус[379], інша, а Арчибальд Арчибальдович вже шепотів тихо, але дуже виразно, схилившись до самого вуха Коров’єва:
— Чим частуватиму? Баличок маю особливий… в архітектівського з’їзду урвав…[380]
— Ви… е… дайте нам взагалі закусочку… е… — доброзичливо промимрив Коров’єв, розкидаючись на стільці.
— Розумію, — заплющуючи очі, багатозначно відповів Арчибальд Арчибальдович.
Побачивши, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціянти полишили усякі сумніви та забралися до діла серйозно. Один вже підносив сірника Бегемотові, який витяг з кишені недопалка й сунув його собі до рота, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і виставляючи біля кувертів чарки, ляфітники та тонкостінні келихи, з яких так добре п’ється нарзан під тентом… ні, забігаючи наперед, скажемо: пився нарзан під тентом вікопомної грибоєдівської веранди.
374
375
376
377
378
Скабічевський Олександр Михайлович (1838–1910) — російський критик і публіцист, «Літературні спомини» якого (видані 1928 р.) містять розлогий опис пожежі в Міністерстві внутрішніх справ у С.-Петербурзі. Представляючись цими прізвищами, герої ніби віщують незабарну пожежу «Грибоєдова».
379
Бедуїни (араб. [bedawi] — мешканець пустелі; мн. beduan) — загальна назва арабських племен, які на відміну від мешканців міст і сіл, що живуть землеробством та торгівлею, ведуть вільний, кочовий спосіб життя.
Бурнус (араб. [burnus], фр. bournous) — широкий плащ із грубої вовняної тканини, здебільша білого кольору, що його носять араби-бедуїни.
380