— Філейчиком з орябця можу почастувати, — музично муркотів Арчибальд Арчибальдович. Гість у тріснутому пенсне сповна схвалював пропозиції командира бриґа й доброзичливо дививсь на нього крізь непотрібне скельце.
Белетрист Петраков-Суховій, що обідав за сусіднім столиком разом із дружиною, яка доїдала свинячого ескалопа[381], з властивою усім письменникам спостережливістю помітив упадання Арчибальда Арчибальдовича та дуже й дуже здивувався. А дружина його, вельми поважна дама, просто-таки приревнувала пірата до Коров’єва, ба навіть ложечкою постукала… — і що ж ото, мовляв, нас затримують… пора й морозиво подавати! У чім річ?
Однак, пославши Петраковій чарівну усмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціянта, а сам не полишив своїх любих гостей. Ах, тямущим був Арчибальд Арчибальдович! А вже спостережливим, певно, не менше від самих письменників. Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув, але на відміну від інших, повз вуха не пропустив ні слова «картатий», ні слова «кіт». Арчибальд Арчибальдович нараз здогадався, хто його відвідувачі. А здогадавшись, природна річ, сваритися з ними не став. А от Софія Павлівна гарна! Воно ж треба таке надумати, — перепиняти цим двом шлях до веранди! А втім, що з неї питати.
Пихато тицькаючи ложечкою в розклякле вершкове морозиво, Петракова невдоволеними очима спозирала, як столик перед двома одягненими як якісь опудала ніби чарами обростає наїдками. До блиску вимите салатне листя вже стирчало з вази із свіжою ікрою… мить, і з’явилось на спеціяльно підсунутому окремому столику запітніле срібне відерце…
Лише впевнившись у тому, що усе зроблено по честі, лише тоді, як в руках офіціянтів прилетіла закрита сковорода, в якій щось вуркотіло, Арчибальд Арчибальдович дозволив собі залишити двох загадкових відвідувачів, та й то передтим шепнувши їм:
— Пробачте! На хвилинку! Сам догляну за філейчиками. Він відлетів від столика й зник у внутрішньому ході ресторану. Коли б який спостерігач міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, без сумніву, здалися б йому дещо загадковими.
Шеф подався ніяк не до кухні припильнувати філейчики, а до ресторанної комори. Він відчинив її своїм ключем, замкнувся в ній, вийняв із скрині з льодом обережно, щоб не закаляти манжетів, два важкенькі балики[382], запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузкою й відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і аж тоді пройшов до кухні, де кухар старанно платав обіцяні гостям піратом філейчики.
Слід сказати, що дивного чи загадкового в усіх діях Арчибальда Арчибальдовича аж ніяк не було й дивними такі дії міг би вважати лише спостерігач позверхній. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно випливали з усього попереднього. Знаття останніх подій, а насамперед — феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказували шефові грибоєдівського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоча й пишним та розкішним, але вкрай нетривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не підвело його й цього разу.
У той час, як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою пречудової холодної московської подвійної очистки горілки[383], з’явився на веранді спітнілий та схвильований хронікер Боба Кандалупський, відомий в Москві своїм подивугідним усезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свого розбухлого портфеля на столик, Боба негайно сунув свої губи до вуха Петракову й зашепотів до нього якісь вельми спокусливі речі. Мадам Петракова, мліючи з цікавости, і свого вуха підставила до пухлих масних губів Боби. А той, зрідка злодійкувато озираючись, усе шепотів та шепотів, і можна було розчути окремі слова, на зразок таких:
— Клянуся вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще більше знизив голос, — не беруть кулі! Кулі… кулі… бензин, пожежа… кулі…
— От цих брехачів, що поширюють огидні чутки, — в обуренні дещо гучніше, ніж хотів би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — от їх слід було б роз’яснити! Та дарма, так воно й буде, їх закличуть до ладу! Що за капосні побрехеньки!
— Які ж побрехеньки, Антонидо Порфирівно! — вигукнув засмучений невір’ям дружини письменника Боба й знову залопотів: — Кажу вам, кулі не беруть… А тепер пожежа… Вони повітрям… повітрям… — Боба сичав, не здогадуючись, що ті, про кого він розповідає, сидять поруч із ним, ласуючи його лопотінням.
А втім, це ласування скоро урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду гінко вийшли троє чоловіків із туго оперезаними ременями таліями, в крагах та з револьверами в руках[384]. Передній крикнув гучно й страшно:
— Ані руш! — І зразу ж усі троє відкрили стрілянину на веранді, цілячи в голову Коров’єву та Бегемоту. Обидва обстріляні нараз розтанули в повітрі, а з примуса шибнув стовп вогню просто в тент. Неначе зяюча паща з чорними краями з’явилася в тенті й стала розповзатися на всі боки. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся до самого даху грибоєдівського дому. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в кімнаті редакції, враз спалахнули, а за ними охопило й штору, і тут вогонь, із гучанням, як наче хто його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного дому.
За кілька секунд асфальтовими хідничками, що вели до чавунної огорожі бульвару, звідки в середу увечері прийшов не зрозумілий ніким перший звіщун нещастя Івасик, тепер бігли недообідалі письменники, офіціянти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.
Завчасно вийшовши крізь бічний хід, ніде не тікаючи й ніде не поспішаючи, як капітан, що з обов’язку мав залишити обійнятий полум’ям бриґ останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими колодами під пахвою.
Розділ 29
Долю майстра й Маргарити визначено
На заході сонця високо над містом на кам’яній терасі однієї з найгарніших будівель у Москві[385], будівлі, зведеної близько півтораста років тому, перебувало двоє: Волянд і Азазелло. Їх не було видно знизу, з вулиці, бо їх затуляла від непроханих поглядів балюстрада з гіпсовими вазами та гіпсовими квітами. Але їм місто було видно майже по самі краї.
Волянд сидів на складаному табуреті, вдягнений у чорну свою сутану. Його довга й широка шпага була встромлена між двома розсіченими плитами тераси сторч, так що вийшов соняшний годинник. Тінь шпаги поволі й неухильно видовжувалася, підповзаючи до чорних черевиків на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скорчившись на табуреті й підібгавши ногу під себе, Волянд не відриваючись дивився на неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп[386].
Азазелло, розставшись зі своїм сучасним вбранням, тобто піджаком, котелком, лакованими черевиками, вдягнений, як і Волянд, у чорне, нерухомо стояв неподалік від свого повелителя, так само як і він не відриваючи погляду від міста.
Волянд промовив:
— Яке цікаве місто, чи не правда?
Азазелло поворухнувся й відповів шанобливо:
— Мессіре, мені більше подобається Рим![387]
— Так, то є справа ґусту, — відповів Волянд.
Трохи згодом знову пролунав його голос:
— А чого це дим там, на бульварі?
— То горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.
— Слід гадати, що ця нерозлучна парочка, Коров’єв і Бегемот, побувала там?
— У цьому немає жодного сумніву, мессіре.
Знову запала мовчанка, і обидва, що були на терасі, дивились, як у вікнах, звернених на захід, у горішніх поверхах громадищ спалахувало поламане сліпуче сонце. Око Волянда палало так само, як одне з таких вікон, хоча Волянд був спиною до заходу.
381
382
383
384
385
386
387