— Ні, — сказав Пилат, — це не через те, що душно, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. — І, звузивши очі, Пилат усміхнувся й додав: — Начувайся, первосвященику.
Темні очі первосвященика блиснули, і, не згірше ніж раніш прокуратор, він виказав на своєму обличчі подив.
— Що чую я, прокураторе? — гордовито й спокійно відказав Каїфа. — Ти погрожуєш мені після вже виданого присуду, ухваленого тобою самим? Чи може таке бути? Ми звикли до того, що римський прокуратор важить слова, перш ніж що-будь сказати. Не почув би нас хто, ігемоне?
Пилат мертвими очима поглянув на первосвященика і, вишкірившись, зобразив усмішку.
— Що ти, первосвященику! Хто б іще міг почути нас тепер тут? Хіба ж я скидаюся на юного заволоку юродивого, якого сьогодні стратять? Чи ж я хлопчик, Каїфо? Знаю, що кажу й де кажу. Сад в облозі, палац в облозі, так що навіть миша не пролізе крізь жодну шпарину! Ба не тільки миша, не пролізе навіть оцей, як його… з міста Киріяту. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Так… якби такий промкнувся сюди, він гірко пошкодував би за собою, в цьому ти мені, певне, повіриш? Отож знай, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, — і Пилат вказав удалечінь праворуч, туди, де у височині палав храм, — це я тобі кажу — Пилат Понтійський, вершник Золотий Спис!
— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі його блиснули. Він підніс руку до неба й вів далі: — Знає нарід юдейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю, і багато мук йому спричиниш, та зовсім ти його не згубиш! Вборонить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, укриє нас від губителя Пилата!
— О ні! — вигукнув Пилат, і що не слово йому ставало дедалі легше й легше: не треба було більше прикидатися, не треба було добирати слів. — Надто багато ти скаржився кесареві на мене, і настав тепер мій час, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові до Антіохії і не до Риму, а просто до Капреї, самому імператорові[83], вістка про те, як ви звісних бунтарів у Єршалаїмі ховаєте від смерти. І не водою із Соломонового ставу[84], як хотів я задля вашої користи, напуваю я тоді Єршалаім! Ні, не водою! Згадай, як довелося мені через вас знімати з мурів щити з вензелями імператора[85], переміщувати війська, довелось, бачиш, самому приїхати подивитись, що в вас тут діється! Пом’яни моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту в Єршалаїмі, ні! Прийде під мури міста повністю леґіон Фульміната, надійде арабська кіннота[86], тоді почуєш ти гіркий плач і стогін! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана й пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!
Лице первосвященика взялося плямами, очі жахтіли. Він, так само як прокуратор, осміхнувся, ошкіряючись, і відповів:
— Чи віриш ти, прокураторе, сам тому, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам зваблювач народу до Єршалаїму, і ти, вершнику, добре це розумієш. Ти хотів його відпустити з тим, щоб він збаламутив нарід, з віри познущався й підвів нарід під римські мечі! Та я, первосвященик юдейський, доки живий, не дам на наругу віру й захищатиму нарід! Ти чуєш, Пилате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!
Каїфа замовк, і прокуратор почув знову неначе гомін моря, що підкочувало до самих мурів саду Ирода Великого. Цей гомін піднімався знизу до ніг і до лиця прокуратора. А за його спиною, там, за крилами палацу, чулися тривожні суремні сигнали, тяжкий хрускіт сотень ніг, залізне бряжчання, — тут прокуратор збагнув, що римська піхота вже виходить, згідно з його наказом, прямуючи на страшний для бунтарів і розбійників передсмертний парад.
— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що це все, — тут первосвященик підніс обидві руки, і темний каптур звалився з його голови, — заподіяв жалюгідний розбійник Вар-равван?
Прокуратор тильним боком п’ясти руки обтер мокре холодне чоло, поглянув у землю, затим, примружившись у небо, побачив, що розжарена куля безмаль над самою його головою, а тінь Каїфи геть зовсім скулилася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо й байдуже:
— Час береться під обіди. Ми захопилися бесідою, а тим часом маємо діяти далі.
У вишуканих висловах вибачившись перед первосвящеником, він попросив його присісти на лаву в холодку під маґнолією й зачекати, аж він викличе решту осіб, потрібних для останньої короткої наради, і зробить ще одне розпорядження, пов’язане зі стратою.
Каїфа чемно вклонився, приклавши руку до серця, й залишився в саду, а Пилат повернувся на балькон. Там секретареві, що дожидався його, він звелів запросити до саду леґата леґіону, трибуна когорти[87], а також двох членів Синедріону й начальника храмової варти, які чекали на виклик на наступній долішній терасі саду в круглій альтанці з фонтаном. До цього Пилат додав, що зараз вийде й сам, і відійшов усередину палацу.
Поки секретар збирав нараду, прокуратор у затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якимось чоловіком, обличчя якого було наполовину затулене каптуром, хоча в кімнаті проміння сонця не могло його непокоїти. Побачення це було надзвичайно коротке. Прокуратор тихо сказав чоловікові декілька слів, по чому той пішов собі геть, а Пилат через колонаду пройшов у сад.
Там в присутності усіх, кого він хотів бачити, прокуратор урочисто й сухо потвердив, що ухвалює смертний вирок Єшуа Га-Ноцри, і офіційно запитав членів Синедріону про те, кого із злочинців вони мають охоту залишити в живих. Діставши відповідь, що це — Вар-равван, прокуратор сказав:
— Дуже добре, — і звелів секретареві відразу занести це до протоколу, стиснув у руці підібрану секретарем з піску клямру й урочисто сказав: — Пора!
Тут усі присутні рушили додолу широкими мармуровими сходами між трояндових стін, що точилися дурманливим ароматом, сходячи усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводить на великий, гладко забрукований майдан, в кінці якого бовваніли колони та статуї єршалаїмського ристалища[88].
Щойно група вийшла з саду на майдан, піднялася на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пилат, озираючись крізь примружені повіки, розізнався в обставинах. Той простір, який він щойно пройшов, тобто простір від палацового муру до помосту, був порожній, але перед себе Пилат майдану вже не бачив — його з’їв натовп. Він затопив би й самий поміст, і той очищений простір, якби не потрійний ряд себастійських вояків по ліву руку Пилата та вояків ітурейської допоміжної когорти[89] по праву — не стримував його.
Отже, Пилат піднявся на поміст, машинально стискаючи в кулаку непотрібну клямру й мружачись. Мружився прокуратор не через те, що сонце пряжило йому в очі, ні! Він не хотів чогось бачити групу засуджених, котрих, як він це пречудово знав, зараз услід за ним, зводять на поміст.
Тільки-но білий плащ із багряною підбійкою постав у височині на кам’яному стрімчакові над краєм людського моря, незрячому Пилатові до вух вдарила звукова хвиля: «Га-а-а…» Вона почалася негучно, зародившись десь вдалечині коло гіподрома, далі стала громоподібною і, постривавши кілька секунд, стала спадати. «Вгледіли мене», — подумав прокуратор. Хвиля не дійшла до найнижчої точки й несподівано стала рости і, колишучись, піднялася вище за першу, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипів посвист та окремі, жіночі стогони, вирізнювані через грім. «Це їх звели на поміст… — подумав Пилат, — а стогони були від того, що задушили кількох жінок, коли натовп подався вперед».
Він відчекав якийсь час, знаючи, що жодною силою годі примусити натовп замовкнути, аж він не видихне усього, що накопичилось йому всередині, і не змовкне сам.
І коли цей момент настав, прокуратор викинув угору правицю, і останній пошум здмухнуло з натовпу.
83
Антіохія (нині Антакія в Туреччині) — столиця держави Селевкидів (заснована 300 р. до н. е.), згодом римської провінції Сирії, місце перебування римського намісника.
Капрея (вірніше: Капреї — Capreae) — латинська назва острова Капрі, місця відпочинку римських імператорів, де вони перебували літні місяці; тут протягом останніх років життя мав постійну резиденцію імператор Тиберій (помер 37 р. н. е.).
84
85
86
87
88
89