«Ні, Маргарито, твоя правда! Авжеж, передо мною сидить посланець диявола. Та я ж сам не далі як уночі позавчора доводив Іванові, що той зустрів на Патріярших саме сатану, а тепер чомусь вбоявся цієї думки й став щось папляти про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут в чорта гіпнотизери!»
Він став приглядатися до Азазелла й встеріг, що в очах того проступає щось силуване, якась думка, яку він до часу не виказує. «Він не просто з відвідинами, а з’явився він з якимось дорученням», — думав майстер.
Спостережливість його не зрадила.
Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелла не справляв жодної дії, візитер промовив таке:
— А затишний підвальчик, чорт мене забирай! Одне лише питання постає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?
— Про це саме я й кажу, — засміявшись, відповів майстер.
— Навіщо ви мене тривожите, Азазелло? — спитала Маргарита. — Просто так!
— Що ви, що ви, — вигукнув Азазелло. — Я й подумки не хотів вас тривожити. Я й сам кажу — просто так. Ах так! Мало не забув… Мессір передавав вам вітання, а також велів сказати, що запрошує вас зробити з ним невелику прогулянку, якщо, звісно, ви побажаєте. То що ви на це скажете?
Маргарита під столом штовхнула ногою майстра.
— З великою приємністю, — відповів майстер, вивчаючи Азазелла, а той вів далі:
— Сподіваємося, що й Маргарита Миколаївна не відмовиться від цього?
— Хто-хто, а я вже певно не відмовлюся, — сказала Маргарита, і знову її нога проїхала по нозі майстра.
— От це краса! — вигукнув Азазелло. — От це мені любо! Раз-два та й кінець! Не те, що тоді в Олександрівському саду.
— Ах, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була глупою тоді. А втім мене й не можна суворо винувати за це — воно ж не кожного дня зустрічаєшся з нечистою силою!
— Ще б пак, — потвердив Азазелло, — якби ж то кожного дня, то було би приємно!
— Я й сама полюбляю швидкість, — казала Маргарита збуджено, — полюбляю швидкість та наготу… Як з мавзера — раз! Ах, як він стріляє, — скричала Маргарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою, і будь-яке вічко! — Маргарита починала п’яніти, через що очі їй зажевріли.
— І знову ж таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши собі по лобі, — геть заморочився. Оце мессір прислав вам гостинця, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Прошу завважити, це те саме вино, що його пив прокуратор Юдеї. Фалернське вино.
Цілком природно, така дивина викликала велику цікавість і Маргарити і майстра. Азазелло витяг зі шматка гробової парчі геть запліснявілого глека. Вино нюхали, налили у склянки, дивилися крізь нього на притьмарене перед грозою світло у вікні. Бачили, як усе забарвлюється в колір крови[391].
— Здоров’я Волянда! — вигукнула Маргарита, підносячи свою склянку.
Усі троє припали до склянок і ковтнули хильцем. Відразу передгрозяне світло стало меркнути в очах майстра, подих йому сперло, він відчув, що настає кінець. Він ще побачив, як смертельно сполотніла Маргарита, безпорадно простираючи до нього руки, опускає голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.
— Отруйнику… — встиг ще крикнути майстер. Він хотів був схопити ножа зі столу, щоб вдарити ним Азазелла, але рука його безвладно ковзнула з обруса, усе довкола майстра в підвалі забарвилось у чорний колір, а потім і зовсім пропало. Він впав горілиць і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріг стільниці бюра.
Коли отруєні втихли, Азазелло забрався до дії. Перш за все він кинувся у вікно й за якусь мить був у віллі, де жила Маргарита Миколаївна. Завжди точний та акуратний, Азазелло прагнув перевірити, чи все виконано гаразд. І все було зроблено до ладу. Азазелло бачив, як похмура, в очікуванні повернення чоловіка жінка вийшла із своєї спальні, раптово сполотніла, вхопилася за серце і, крикнувши безпорадно:
— Наталю! Хто-небудь… сюди! — впала на підлогу у вітальні, не дійшовши до кабінету.
— Усе гаразд, — сказав Азазелло. За мить він був біля повержених коханців. Маргарита лежала, узіткнувшись обличчям в килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її, як ляльку, обличчям до себе й вдивився в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у насталих грозових сутінках було видно, як зникала її тимчасова відьмина зизоокість і жорстокість та шаленість рис. Обличчя покійної посвітлішало і, нарешті, злагідніло, і вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив до рота кілька крапель того самого вина, яким її й отруїв. Маргарита зітхнула, стала підводитися без допомоги Азазелла, сіла й кволо запитала:
— За що, Азазелло, за шо? Що ви зробили зі мною?
Вона побачила лежачого майстра, здригнулася й прошепотіла:
— Такого я не сподівалася… вбивцю!
— Ба ні ж, ні, — відповів Азазелло, — зараз він встане. Ах, чом це ви такі нервові!
Маргарита повірила йому відразу, так переконливим був голос рудого демона. Маргарита скочила, міцна й жива, і допомогла напоїти лежачого вином. Розплющивши очі, той поглянув понуро й з ненавистю повторив своє останнє слово:
— Отруйнику…
— Ах! Образа є звичною винагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Чи вже ж ви осліпли? То прозрійте ж мерщій.
Тут майстер підвівся, озирнувся поглядом живим і світлим і запитав:
— Що ж означає це нове?
— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Сутеніє. Коні крешуть землю, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся мерщій.
— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас вбили, ми мертві. Ах, як це мудро! Як своєчасно! Тепер я зрозумів усе.
— Ах, що ви, — відповів Азазелло, — чи вас я чую? Адже ваша подруга називає вас майстром, адже ви мислите, як бо ви можете бути мертвим?[392] Невже для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти у підвалі, маючи на собі сорочку й шпитальні кальсони? Це смішно!
— Я зрозумів усе, що ви казали, — скрикнув майстер, — далі не треба! Тисячу разів ваша правда.
— Великий Волянд! — стала вторувати йому Маргарита, — великий Волянд! Він видумав набагато краще, ніж я. Та тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — романа забери з собою, куди б ти не летів.
— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його на пам’ять.
— Але ти ані слова… ані слова з нього не забудеш? — питала Маргарита, тулячись до коханця й витираючи кров на його розсіченій скроні.
— Не турбуйся! Я тепер нічого й ніколи не забуду, — відповів той.
— Тоді вогонь! — скрикнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося та яким усе закінчуємо.
— Вогонь! — страшно прокричала Маргарита. Віконце у підвалі торохнуло, вітром збило штору убік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло сунув руку з кігтями в грубу, витяг розжеврілу головешку й підпалив скатертину на столі. Потім підпалив паку старих газет на дивані, за нею рукопис і фіранку на вікні.
Майстер, вже сп’янілий наступними верхогонами, викинув з полиці якусь книжку, спушив її аркуші у розвогнілій скатертині, й книга спалахнула веселим вогнем!
— Гори, гори, пройдешнє життя!
— Гори, страждання! — кричала Маргарита.
Кімната вже колихалася в багряних стовпах, і разом із димом вибігли крізь двері троє, збігли кам’яними східцями угору й опинилися у двірочку. Перше, що вони побачили там, це кухарку забудовника, що сиділа на землі; біля неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Становище кухарки було зрозуміле. Троє чорних коней хрипіли біля сараю, здригалися, зривали фонтанами землю. Маргарита скочила першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку для хресного знамення, але Азазелло гучно закричав з сідла:
392