— Відріжу руку! — він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип, звилися й встромилися в низьку чорну хмару. Відразу з віконця підвалу бурхнув дим. Знизу донісся слабкий, жалісний крик кухарки:
— Горимо!..
Коні вже неслися над дахами Москви.
— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазеллові, який скакав спереду. Грім з’їв закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою й пустив свого коня чвалом. Назустріч літунам навально сунула хмара, але ще не бризкала дощем.
Вони летіли над бульваром, бачили, як фігурки людей розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димовищем — усім, що зосталося по Грибоєдові. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавки. Потім дахи змінилися зеленню. Тільки тоді ринув дощ і перетворив літунів на три велетенські пухирі у воді.
Маргариті вже було знайоме відчуття польоту, а майстрові — ні, й він здивувався тим, як швидко вони опинилися біля мети, біля того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому ні з ким було прощатися. Він впізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравинського, річку та дуже добре вивчений ним бір на другому березі. Вони знизилися в гаю на галявині, неподалік від клініки.
— Я почекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дашком, то осяваючись блискавками, то гинучи в сірій пелені, — прощайтеся, але мерщій!
Майстер і Маргарита зіскочили з сідел і полетіли, мерехтячи, немов водяні тіні, крізь клінічний сад. Ще за мить майстер навиклою рукою відсував бальконні ґрати до кімнати № 117-ї, Маргарита йшла за ним. Вони увійшли до Івасика, невидні й непомічені, під час гуркоту й виття грози. Майстер спинився біля ліжка.
Івасик лежав нерухомо, як і тоді, коли вперше спостерігав грозу в домі свого спочинку. Та він не плакав, як того разу. Коли він вгледівся гаразд у темний силует, що увірвався до нього з балькону, він підвівся, простягнув руки й сказав радісно:
— А, це ви! А я усе чекаю, чекаю на вас. Ось і ви, мій сусіде.
На це майстер відповів:
— Я тут! Та вашим сусідом я, на жаль, більше бути не можу. Я відлітаю назавжди й прийшов до вас лише з тим, щоб попрощатися.
— Я це знав, я здогадався, — тихо відповів Іван і запитав: — Ви зустріли його?
— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, тому що ви були єдиною людиною, з якою я розмовляв останнього часу.
Іван посвітлішав і сказав:
— Це добре, що ви сюди залетіли. Я ж слова свого додержу, віршиків більше не писатиму. Мене інше тепер цікавить, — Івасик усміхнувся й безумними очима поглянув кудись, проминаючи майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, дуже багато зрозумів.
Майстер стривожився від цих слів і промовив, присідаючи на край Івасикової постелі:
— А от це добре, це добре. Ви про те, що йому далі було, напишіть!
Івасикові очі спалахнули.
— А ви самі не будете хіба? — Тут він похнюпив голову і в задумі додав: — Ах так… що ж пак це я питаю, — Івасик кинув оком на підлогу, поглянув злякано.
— Так, — сказав майстер, і голос його здався Івасикові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Я ходитиму коло іншого.
Шум грози прорізав далекий посвист.
— Ви чуєте? — спитав майстер.
— Шумить гроза…
— Ні, це мене кличуть, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з постелі.
— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а ви її знайшли? Вона залишилася вам вірною?
— Ось вона, — відповів майстер і вказав на стіну. Від білої стіни відділилася темна Маргарита й підійшла до постелі. Вона дивилася на лежачого юнака, і в очах її читалася скорбота.
— Бідний, бідний, — беззвучно зашепотіла Маргарита й нахилилася до постелі.
— Яка гарна, — без заздрости, але зі смутком і з якимось тихим розчуленням промовив Іван, — бач ти, як воно вам усе гарно вийшло. А от мені не так. — Тут він подумав і задумливо додав: — А втім, може й так…
— Так, так, — прошепотіла Маргарита й зовсім схилилася до лежачого, — от я вас поцілую в чоло, й усе вам буде так, як треба… в цьому вже ви мені повірте, я все вже бачила, все знаю.
Лежачий юнак оповив її шию руками, й вона поцілувала його.
— Прощавай, учню, — ледь чутно сказав майстер і став танути в повітрі. Він щез, з ним разом щезла й Маргарита. Бальконні ґрати зачинилися.
Іван запав у неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, загомонів сам із собою, підвівся. Гроза вирувала щодалі дужче і, знати, розтривожила його душу. Бентежило його також те, що за дверима він своїм, вже обвиклим до постійної тиші, слухом вловив неспокійні кроки, глухі голоси за дверима. Він покликав, нервуючи вже і здригаючись:
— Парасковіє Федорівно!
Парасковія Федорівна вже входила до кімнати, питально й тривожно дивлячись на Івасика.
— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза тривожить? Та нічого, нічого… Зараз вам поможемо. Зараз я доктора гукну.
— Ні, Парасковіє Федорівно, не треба доктора гукати, — сказав Івасик, неспокійно дивлячись не на Парасковію Федорівну, а в стіну, — зі мною нічого особливого такого немає. Я вже розбираюся тепер, ви не бійтеся. А ви мені краще скажіть, — простодушно попрохав Іван, — а що там поруч, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз сталося?
— У вісімнадцятій? — перепитала Парасковія Федорівна, й очі її забігали — А нічого там не сталося. — Та голос її був фальшивим, Івасик відразу ж це спостеріг і сказав:
— І, Парасковіє Федорівно! Ви така людина правдива… Думаєте, я шаліти стану? Ні, Парасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще навпрямки кажіть. Я ж крізь стіну все чую.
— Помер ваш сусіда допіру, — прошепотіла Парасковія Федорівна, не бувши в силах подолати свою правдивість та доброту, і злякано поглянула на Івасика, уся вбравшись у світло блискавки. Та з Івасиком нічого не сталося страшного. Він лиш промовисто підніс пальця й сказав:
— Я так і знав! Ручуся вам, Парасковіє Федорівно, що зараз у місті ще померла одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Івасик загадково всміхнувся, — це жінка.
Розділ 31
На Воробйових горах[393]
Грозу знесло без сліду, й, аркою перекинувшись через усю Москву, стояла в небі різнобарвна веселка, пила воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорку, між двох гаїв виднілися три темні силуети. Волянд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись на розкинуте за рікою місто з ламаним сонцем, що вигравало в тисячах вікон, звернених на захід, на пірникові вежі Дівочого монастиря[394].
У повітрі зашуміло, й Азазелло, в якого в чорному хвості його плаща летіли майстер і Маргарита, опустився враз із ними біля групи тих, хто на них чекав.
— Довелося вас потурбувати, Маргарито Миколаївно й майстре, — промовив Волянд по хвилі мовчанки, — та ви не будете на мене в претенсії. Не думаю, щоб ви за це пожалкували. Ну що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Волянд вказав рукою в чорній рукавиці з розлійком туди, де незліченні сонця топили скло за річкою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розпеченого за день міста.
Майстер вихопився з сідла, залишив кінних і побіг до урвища пагорка. Чорний плащ волочився за ним по землі. Майстер став дивитися на місто. Першої миті до серця підкралася щемлива журба, та дуже скоро вона змінилася солодкавою тривогою, мандрівним циганським неспокоєм.
— Назавжди! Це треба осмислити, — прошепотів майстер і облизнув сухі потріскані губи. Він став наслухатися й точно відмічати усе, що діється в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, у відчуття доглибної й кревної образи. Та вона була нестійкою, пропала й чомусь змінилася погордливою байдужістю, а вона — передчуттям постійного спокою.
Група вершників дожидалася майстра мовчки. Група вершників дивилася, як чорна довга фігура на краю урвища жестикулює, то підводить голову, немов силкуючись перекинути погляд через усе місто, зазирнути за його краї, то хилить її, ніби вивчаючи витолочену зачахлу траву під ногами.
393
На Воробйових горах. — Воробйові гори (за совєтських часів Ленінські гори) — узвишшя на правому (південно-західному) березі Москви-ріки, де були розташовані села Воробйово та Троїцьке-Голеніщево, нині в межах міста над Воробйовською набережною. Тут спочатку планувалося звести храм Христа Спасителя, тут 1953 р. зведено новий комплекс споруд Московського державного університету (1953).
394