Майстер і Маргарита

Перервав мовчанку знуджений Бегемот.

— Дозвольте мені, метре, — промовив він, — свиснути перед гонами на прощання.

— Ти можеш злякати даму, — відповів Волянд, — і, крім того, не забувай, що усі твої сьогоднішні безчинства вже скінчилися.

— Ах ні, ні, мессіре, — озвалася Маргарита, яка сиділа в сідлі як амазонка, узявшись під боки й звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, нехай він свисне. Мене взяла зажура перед далекою дорогою. Чи не правда, мессіре, вона цілком природна, навіть тоді, коли людина знає, що наприкінці цієї путі на неї чекає щастя? Нехай насмішить він нас, бо я боюся, що це закінчиться слізьми, й усе буде зіпсоване перед дорогою!

Волянд кивнув Бегемотові, той дуже пожвавився, зіскочив з сідла на землю, вклав пальці до рота, надув щоки й свиснув. Маргариті залящало у вухах. Кінь її скинувся дибки, в гаю посипалися сухі сучки з дерев, злетіла ціла зграя ґав і горобців, стовп куряви понесло до річки, і видно було, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.

Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, наче погрожуючи місту. Бегемот чванькувато озирнувся.

— Свиснуто, не заперечую, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо казати неупереджено, свиснуто дуже так собі!

— Але ж я не реґент, — згорда й набундючившись, відповів Бегемот і несподівано підморгнув Маргариті.

— А ну ж дай-но мені спробувати за старою звичайкою, — сказав Коров’єв, потер руки, подмухав на пальці.

— Та ти гляди, гляди мені, — почувся суворий голос Волянда з коня, — без калічницьких штучок!

— Мессіре, повірте, — озвався Коров’єв і приложив руку до серця, — пожартувати, єдино пожартувати… — Тут він вмить витягся угору, неначе був ґумовим, із пальців правої руки витворив якусь хитру фігуру, завився, як гвинт, а тоді, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього посвисту Маргарита не почула, та вона його побачила тієї миті, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поруч із нею з коренем вирвало дубове дерево, й земля побралася тріщинами до самої річки. Величезну скибу берега, разом із пристанню й рестораном, висадило в річку. Вода в ній скипіла, зметнулася, й на протилежний берег, зелений та низинний, виплеснуло цілий річковий трамвай з цілком неушкодженими пасажирами. До ніг коня Маргарити, що хрипів, жбурнуло забиту свистом Фаґота галку.

Майстра сполошив цей посвист. Він схопився за голову й побіг назад до групи супутників, які його дожидалися.

— Ну що ж, — звернувся до нього Волянд з висоти свого коня, — усі рахунки сплачені? Прощання звершилося?

— Так, звершилося, — відповів майстер і, вгамувавшись, поглянув в обличчя Воляндові просто й сміливо.

І тоді над горами прокотився, як суремний глас, страшний голос Волянда:

— Пора!! — і різкий посвист та регіт Бегемота.

Коні рвонулися, і вершники знялися вгору й поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе й тягне вудила. Плащ Волянда нап’яло над головами усієї кавалькади, цим плащем стало вкривати присмерклий небокрай. Коли на мить чорний покрив віднесло убік, Маргарита на скаку обернулася й побачила, що позаду немає не тільки різнобарвних веж з аеропляном, що розвертавсь над ними, але немає вже давно й самого міста, яке пішло в землю й зоставило по собі сам лиш туман.

Розділ 32 Прощення й вічний притулок

Боги, боги мої! Яка ж сумна та вечірня земля! Які ж тайничі ті тумани над болотами. Хто блукав тими туманами, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непідсильний тягар, той це знає. Це знає стомлений. І він без жалю залишає тумани землі, її багенця й річки, він віддається з легким серцем у руки смерти, знаючи, що тільки вона одна <розрадить його>.

Чарівні чорні коні й ті пристали й несли своїх вершників поволі, і неминуча ніч стала їх наздоганяти. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло пазурами, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свого хвоста.

Ніч стала запинати чорною шаллю ліси й луки, ніч засвічувала сумні вогнички десь далеко внизу, тепер вже нецікаві й непотрібні ні Маргариті, ні майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори й викидала то там, то тут у засмутнілому небі білі цяточки зірок.

Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі і, здерши їх з плечей, викривала обмани. І коли Маргарита, обдмухувана прохолодним вітром, розплющувала очі, вона бачила, як міниться зовнішність усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-поза краю лісу став виходити багряний та повний місяць, усі обмани зникли, звалилися в болото, втонула в туманах чаклунська нестійка одежа.

Ледве чи хто впізнав би тепер Коров’єва-Фаґота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто тепер летів безпосередньо поруч із Воляндом по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в подертій цирковій одежі покинув Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фаґота, тепер скакав, тихо видзвонюючи золотим ланцюгом повода, темно-фіолетовий лицар з нахмуреним обличчям, яке ніколи не всміхається. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяця, він не цікавився землею під собою, він думав про щось своє, летячи поруч із Воляндом.

— Чому він так змінився? — запитала Маргарита стиха під посвист вітру в Волянда.

— Лицар цей колись невдало пожартував, — відповів Волянд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихим жеврінням в оці, — його калямбур, якого він вигадав, розмовляючи про світло та тьму, був не зовсім хорошим[395]. І лицареві довелося по тому прожартувати дещо більше та довше, ніж він гадав. Та сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки. Лицар свого рахунка сплатив і закрив!

Ніч відірвала й пухнастого хвоста в Бегемота, здерла з нього шерсть і порозкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом, який потішав князя пітьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем[396], найкращим блазнем, який існував будь-коли у світі. Тепер притих і він і летів беззвучно, підставивши своє молоде обличчя під світло, що лилося від місяця.

Осторонь від усіх летів, виблискуючи сталлю обладунків, Азазелло. Місяць змінив і його обличчя. Щезло без сліду недоладне потворне ікло, й одноокість виявилася фальшивою. Обидва ока Азазелла були однаковими, порожніми й чорними, а обличчя білим та холодним. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобизні, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Маргарита бачити не могла, та вона добре бачила, як змінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, й вона летіла за вітром. Коли вітер відчахував плаща від ніг майстра, Маргарита бачила, як на ботфортах його то гаснуть, то спалахують зірочки острогів[397]. Як і юнак-демон, майстер летів, не зводячи очей з місяця, але усміхався йому, як ніби знайомому та любому, і щось, за набутою в кімнаті № 118-й звичкою, сам собі бурмотів.

І, нарешті, Волянд летів також у своїй справжній подобі. Маргарита не могла б сказати, з чого зроблений повід його коня, й думала, що, можливо, це місячні ланцюжки й сам кінь — лиш брила мороку, і грива цього коня — хмара, а остроги вершника — білі цяти зірок.

Так летіли в безмові довго, доки й сама місцевість унизу не стала мінятися. Сумні ліси втонули в земному мороку й звабили за собою й тьмяні леза річок. Долі з’явилися й стали вилискувати валуни, а між них зачорніли провалля, до яких не проникало світло місяця.

Волянд осадив свого коня на кам’янистому безрадісному пласкому верхів’ї, і тоді вершники рушили ступою, слухаючи, як коні їхні підковами трощать кремені й каміння. Місяць заливав площину зелено й яскраво, і Маргарита незабаром розрізнила в пустельній місцевості крісло й у ньому білу постать сидячої людини. Можливо, що цей сидячий був глухим або занадто поринув у роздуми. Він не чув, як здригалася кам’яниста земля під вагою коней, і вершники, не збентеживши його, наблизились до нього.

395

…калямбур, якого він вигадав, розмовляючи про світло та тьму, був не зовсім хорошим. — Йдеться, очевидно, про один із середньовічних калямбурів, що рівною мірою не влаштовував ні сили світла, ні сили тьми — «з темряви постало світло». Цей дотеп «був не зовсім хорошим», оскільки припускав взаємний перехід темряви та світла, які, за догматами церкви, є областями, цілком відділеними одна від одної: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, — і Бог відділив світло від темряви» (Буття, 1: 3, 4); «А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ів. 1: 5); «Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви! Коли ж кажемо, що маємо спільність із ним, а ходимо в темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо!» (1 Ів. 1: 5, 6). Середньовічний лицар, що в контексті роману міг дозволити собі жарт з алюзією перетворення темряви на світло, звичайно ж, був гідним особливо жорстокого покарання як зрадник обох сил. Дехто з дослідників творчости Булгакова пов’язує цей дотеп з лицарями-трубадурами «Пісні про альбігойський хрестовий похід» XIII ст. (И. Л. Галинская. Шифры известных книг. — М.: Наука, 1986. — С. 94–105).

Та найбільш очевидною ланкою, що сполучає «не зовсім хороший калямбур», за який середньовічному лицареві «довелося по тому прожартувати дещо більше та довше, ніж він гадав» із сучасним Булгаковові світом є колосальне, небачене в історії стосунків людини з державою, поширення в СССР, особливо в період правління Сталіна (1920-і й подальші роки), політичних анекдотів, за які й оповідач, і слухачі діставали кримінального покарання у формі тривалого терміну ув’язнення або розстрілу. Саме більшовицький режим лукаво відділив «світло комунізму» від «темряви релігії й забобонів», оголосив «боротьбу за свободу й рівність проти релігії й рабства» «боротьбою між світлом і темрявою, між днем і ніччю». За звинуваченням «поширення наклепницьких вигадок» (распространение клеветнических измышлений) було репресовано та знищено десятки й десятки тисяч людей.

396

…виявився худеньким юнаком, демоном-пажем… —

Демон (гр. δαιμόν — дух, божество) — у християнській релігії — злий, нечистий дух, диявол, що має надлюдську силу, який належить до невидимого світу та справляє вплив на життя й долю людей.

Паж (фр. page) — юнак шляхетного походження, що прислужував при великому февдалі або королі. У французькій мові це слово означає також зухвалого свавільного молодика, що завжди лізе не у своє діло — риса, притаманна котові Бегемотові.

397

…на ботфортах його <…> зірочки острогів. —

Ботфорти (фр. bottes fortes) — середньовічні високі чоботи до кінної їзди з штивними, розширеними догори халявами, дещо вищими спереду.

Остроги — металеві дужки із зірчастими коліщатками або шпичаками, прикріплені до задників взуття вершника, якими покваплюють (приострожують) коня, торкаючи його черева.