Автор цих правдивих рядків на власні вуха, їдучи до Феодосії, чув у потягу розповідь про те, як у Москві дві тисячі чоловік вийшли з театру голими в буквальному значенні слова та в такому стані роз’їхалися по домівках таксомоторами.
Шепіт «Нечиста сила…» було чути в чергах, що стояли біля молочарень, в трамваях, в магазинах, у квартирах, у кухнях, у потягах, і приміських і далекого прямування, на станціях та пристанках, на дачах та на пляжах.
Найбільш розвинені й культурні люди в цих розповідях про нечисту силу, що відвідала столицю, зрозуміло, жодної участи не брали й навіть кепкували з них і намагалися розповідачів напоумити. Але факт усе-таки, як кажуть, зостається фактом, і відмахнутися від нього без пояснень аж ніяк не можна: хтось-таки побував у столиці. Вже самі головешки, що залишилися по Грибоєдові, та й багато чого іншого надто красномовно це посвідчували.
Культурні люди стали на точку зору слідства: працювала зграя гіпнотизерів і черевомовців[402], які чудово володіли своїм мистецтвом.
Заходів до її спіймання, як у Москві, так і за межами її, було, певна річ, вжито негайно та енергійно, та вони, на превеликий жаль, наслідків не дали. Той, хто йменував себе Воляндом із усіма своїми поплічниками зник і ні до Москви більше не повертався й ніде взагалі не з’явився й нічим себе не виявив. Цілком природно, що виникло припущення про те, що він втік за кордон, але й там ніде він не позначився.
Слідство в його справі тривало довго. Бо, хай що там кажуть, а справа ця була дивовижною! Не кажучи вже про чотири спалені будинки й про сотні зведених з глузду людей, були й убиті. Про двох це можна сказати достеменно: про Берліоза та про цього злощасного службовця Бюра з ознайомлення іноземців з визначними пам’ятками Москви, колишнього барона Майґеля. Адже їх-таки було вбито. Обгорілі кістки другого були виявлені в квартирі № 50 на Садовій вулиці, після того як загасили пожежу. Так, були жертви, й ці жертви вимагали слідства.
Та були й іще жертви, і вже після того, як Волянд залишив столицю, й цими жертвами стали, хоч як це смутно, чорні коти.
Штук зі сто приблизно цих мирних, відданих людині й корисних для неї тварин було застрелено чи винищено іншими способами в різних місцях країни. Десятка півтора котів, іноді в тяжко понівеченому стані, було доправлено до відділень міліції в різних містах. Наприклад, в Армавірі одного з ні в чому не винних звірів було приведено якимось громадянином до міліції зі зв’язаними передніми лапами.
Запопав цього кота громадянин тієї миті, коли тварина із злодійкуватим виглядом (що ж вдієш, як у котів такий вигляд? Це не тому, що вони скверні, а тому, що вони бояться, щоб хто-небудь з істот дужчих, ніж вони, — собаки й люди, — не заподіяли їм якої кривди чи образи. І те й інше дуже неважко, та чести в цьому, запевняю, немає ніякої. Так, немає ніякої!), так от, із злодійкуватим виглядом кіт збирався кинутися навіщось до лопухів.
Навалившись на кота й зриваючи з шиї краватку, щоб в’язати його, громадянин ущипливо й загрозливо бурмотів:
— Ага! Отже тепер до нас, до Армавіра, завітали, пане гіпнотизер? Ну, тут вас не злякалися. Та ви не прикидайтеся німим. Нам уже ясно, що ви за один!
Вів кота в міліцію громадянин, тягнучи бідного звіра за передні лапи, скручені зеленою краваткою, і домагаючись легкими стусанами, щоб кіт неодмінно йшов на задніх лапах.
— Ви, — кричав громадянин, супроводжуваний хлопчачими посвистами, — киньте, киньте дурня ліпити! Не вийде це! Ану йдіть, як усі ходять!
Чорний кіт лише заводив мученицькі очі. Позбавлений природою дару слова, він ні в чому не міг виправдатися. Порятунком своїм бідний звір завдячував в першу чергу — міліції, а крім того, своїй господині, поважній бабусі-вдові. Тільки-но кота було приправлено до відділення, там достерегли, що від громадянина добряче-таки тхне спиртом, унаслідок чого в свідченнях його негайно ж засумнівалися. А тим часом бабуся, яка довідалася від сусідів, що її кота прицюпили, бігцем кинулася до відділення й приспіла на пору. Вона дала найбільш похвальні рекомендації котові, пояснила, що знає його п’ять років, відколи він був кошеням, ручиться за нього, як за саму себе, довела, що він ні в чому не помічений і ніколи не їздив до Москви. Як він народився в Армавірі, так у ньому й виріс і навчався ловити мишей.
Кіт був розв’язаний та повернений власниці, сьорбнувши, щоправда, лиха: довідавшись на практиці, що таке помилка й наклеп.
Крім котів, дещо дрібних прикростей зазнали й декотрі з людей. Сталося кілька арештів. Серед інших затриманими на короткий час виявилися: у Ленінграді — громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві й Харкові — троє Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі, й уже зовсім не знати чому, — кандидат хемічних наук Ветчинкевич… Щоправда, той був велетенського зросту, дуже смаглявий брунет.
Вклепалися в різних місцях, крім того, дев’ять Коровіних, чотири Коровкіни та двоє Караваєвих[403].
Одного громадянина зняли з севастопольського потяга зв’язаним на станції Бєлгород. Громадянин цей надумав розважити пасажирів, що їхали з ним, картярськими фокусами.
У Ярославлі, якраз обідньої пори, до ресторану з’явився громадянин із примусом в руках, якого він щойно узяв з ремонту. Двоє швайцарів, ледве побачили його, кинули свої пости в роздягальні й утекли, а за ними втекли з ресторану усі відвідувачі та обслуга. При цьому в касирки незбагненним чином зник увесь виторг.
Було ще багато чого, усього не згадаєш. Був чималий розрух думок.
Ще й ще раз слід віддати належне слідству. Усе було зроблено не тільки для того, щоб упіймати злочинців, але й для того, щоб пояснити усе те, що вони накоїли. І все це було пояснено, й пояснення ці не можна не визнати і розумними й неспростовними.
Представники слідства та досвідчені психіятри встановили, що члени злочинної зграї чи, може, один з них (переважно підозра в цьому падала на Коров’єва) були небаченої сили гіпнотизерами, що можуть показувати себе не в тому місці, де вони насправді були, а на позиціях удаваних, зрушених. Крім того, вони вільно навіювали тим, хто на них натрапив, що деякі речі чи люди містилися там, де насправді їх не було, й навпаки, видаляли з поля зору ті речі чи людей, які насправді в цьому полі зору перебували.
У світлі таких пояснень усе до крихти зрозуміло, і навіть найбільш тривожна для громадян, нічим, здавалася б, непоясненна невразливість кота, обстріляного в квартирі № 50, при спробах узяти його під варту.
Ніякого кота на жирандолі, природна річ, не було, ніхто й не думав відстрілюватися, стріляли по порожньому місцю, в той час як Коров’єв, який навіяв, ніби кіт бешкетує на жирандолі, міг вільно стояти за спиною стрільців, кривляючись та упиваючись своєю величезною, але злочинно використаною здатністю навіювати. Саме він, певно, й підпалив квартиру, розливши бензин.
Ні до якої Ялти, звісно, Стьопа Лиходєєв не літав (така штука не під силу навіть Коров’єву) і телеграм звідти не посилав. Після того, як він зомлів у ювеліршиній квартирі, наляканий фокусом Коров’єва, який показав йому кота з маринованим грибом на виделці, він пролежав у ній аж доки Коров’єв, знущаючись з нього, не нап’яв йому повстяного капелюха й не відрядив його на московський аеродром, навіявши передтим представникам карного розшуку, які зустрічали Стьопу, буцім Стьопа виліз з аеропляна, який прилетів із Севастополя.
Щоправда, карний розшук Ялти твердив, що він гостив в себе босого Стьопу й телеграми щодо Стьопи в Москву надсилав, але жодної копії цих телеграм у справах ніяк не виявилося, з чого було зроблено сумний, але геть незламний висновок, що гіпнотизерська банда має здатність гіпнотизувати на величезній відстані, та до того не тільки окремих осіб, але й цілі групи їх. За цих умов злочинці могли звести з розуму людей з найбільш стійкою психічною організацією.
Що вже там казати про такі дрібниці, як колода карт у чужій кишені в партері, чи зниклі дамські плаття, чи берет, що нявкає, та інше в такому ж роді! Такі фіґлі може витворяти будь-який фахівець-гіпнотизер середньої сили на будь-якій сцені, в тому й нехитрий фокус із відірванням голови в конферансьє. Кіт, що говорить — теж суща глупота. Для того, щоб показати людям такого кота, досить опанувати перші засади черевомовлення, а ледве чи хто засумнівається в тому, що мистецтво Коров’єва йшло далеко далі цих засад.
402
403