Так, річ тут зовсім не в колодах карт, не у фальшивих листах у портфелі Никанора Івановича. Це все пусте! Це він, Коров’єв, погнав під трамвай Берліоза на неминучу смерть. Це він звів з розуму бідного поета Івана Бездомного, він присилував його марити й бачити в болісних снах древній Єршалаїм та спалену сонцем безводну Лису Гору з трьома повішеними на стовпах. Це він і його зграя змусили щезнути з Москви Маргариту Миколаївну та її служницю, красуню Наталю. До речі: цю справу слідство провадило особливо уважно. Належало з’ясувати, чи були викрадені ці жінки зграєю вбивць та паліїв або ж втекли разом зі злочинною компанією добровільно? Ґрунтуючись на безглуздих і плутаних свідченнях Миколи Івановича та взявши до уваги дивну й божевільну записку Маргарити Миколаївни, залишену чоловікові, записку, в якій вона пише, що йде у відьми, зваживши на ту обставину, що Наталя зникла, залишивши усі свої носильні речі на місці, — слідство дійшло висновку, що й господиня, і служниця були загіпнотизовані, як і багато інших, і в такому стані викрадені бандою. Виникла і, ймовірно, цілком слушна думка, що злочинців привабила врода обох жінок.
Та от що зосталося зовсім неясним для слідства — це спонука, що змусила зграю викрасти душевнохворого, що йменував себе майстром, із психіятричної клініки. Цього встановити не вдалося, як теж не вдалося здобути й прізвища викраденого хворого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: «Номер сто вісімнадцятий з першого корпусу».
Отже, майже все з’ясувалося, і закінчилося слідство, як взагалі усе закінчується.
Збігло кілька років, і громадяни стали забувати й Волянда, і Коров’єва, й інших. Сталося чимало змін у житті тих, хто потерпів від Волянда та його поплічників, і хай якими дрібними та неістотними були ці зміни, усе ж таки слід їх відзначити.
Жорж, приміром, Бенґальський, відбувши в лікарні три місяці, оклигав і виписався, але службу у Вар’єте змушений був залишити, й саме в найгарячіший час, коли публіка лавою сунула по квитки, — пам’ять про чорну магію та її викриття виявилася дуже живкою. Кинув Бенґальський Вар’єте, бо розумів, що з’являтися щовечір перед двома тисячами чоловік, бути неминуче пізнаваним і неодмінно наражатися на глузливі запитання про те, як йому краще: з головою чи без голови? — надто болісно.
Та ще, крім того, втратив конферансьє чималу дозу своєї веселости, яка так потрібна при його фахові. Залишилася йому неприємна, тяжка звичка щовесни у повню впадати в тривожний стан, раптово хапатися за шию, злякано оглядатися й плакати. Напади ці минали, але все-таки за наявності їх колишнім ремеслом годі було жити, і конферансьє пішов на спочинок і став жити на свої заощадження, котрих, на його скромний обрахунок, має вистачити йому на п’ятнадцять років.
Він пішов і ніколи вже не зустрічався з Варенухою, який зажив загальної популярности й любови за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чуйність та ввічливість. Контрамаркарі, скажімо, його інакше не називали, як батьком-благодійником. Якого б часу, хоч би хто задзвонив до Вар’єте, завжди було чути в слухавці м’який, але сумний голос: «Я вас слухаю», — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той самий голос поспішливо відповідав: «Це я. Радий служити». Але ж зате й потерпав Іван Савелійович через свою чемність!
Стьопі Лиходєєву більше не доводиться розмовляти телефоном у Вар’єте. Негайно по виході з клініки, в якій Стьопа перебув вісім днів, його перекинули до Ростова, де він дістав призначення на посаду завідувача великого гастрономічного магазину. Ширяться чутки, що він зовсім перестав пити портвейн і п’є лише горілку, настояну на смородинових бруньках, через що дуже поздоровішав. Кажуть, став мовчазним і цурається жінок.
Видалення Степана Богдановича з Вар’єте не справило Римському тієї приємности, про яку він так спрагло мріяв протягом кількох років. Після клініки та Кисловодська старенький-престаренький, з трясучою головою, фіндиректор подав заяву про звільнення з Вар’єте. Цікаво, що цю заяву привезла до Вар’єте дружина Римського. Сам Григорій Данилович не знайшов у собі сили навіть за дня побувати в тому будинку, де бачив він залиту місяцем тріснуту шибку у вікні та довгу руку, що пробирається до нижньої засувки.
Звільнившись із Вар’єте, фіндиректор вступив до театру дитячих ляльок у Замоскворіччі[404]. У цьому театрі йому вже не довелося стрічатися в справах акустики з шановним Аркадієм Аполлоновичем Семплеяровим. Того в три миги перекинули до Брянська й призначили на завідувача грибозаготівельного пункту. Їдять тепер москвичани солоні рижки та мариновані боровики, вихваляють їх до неба й надзвичайно тішаться з цього перекидання. Справа давня, й можна сказати, що не ладилися в Аркадія Аполлоновича справи з акустикою, і скільки не намагався він поліпшити її, вона якою була, такою й зосталася.
До числа осіб, що порвали з театром, крім Аркадія Аполлоновича, слід віднести й Никанора Івановича Босого, хоча той і не був нічим пов’язаним із театрами, крім любови до дармових квитків. Никанор Іванович не тільки не ходить до жодного театру ні за гроші, ні задарма, але навіть міняється з лиця за усякої театральної розмови. Не меншою, а ще більшою мірою зненавидів він, крім театру, поета Пушкіна й талановитого артиста Саву Потаповича Куролєсова. Того — до такої міри, що торік, побачивши в газеті обрамоване чорним оголошення про те, що Саву Потаповича в самий розквіт його кар’єри побив грець, — Никанор Іванович збагрянів до того, що аж сам ледь не подався був услід за Савою Потаповичем, і заревів: «Так йому й треба!» Ба більше, того ж самого вечора Никанор Іванович, на якого смерть популярного артиста навіяла силу тяжких спогадів, сам один, у товаристві лише повного місяця, що освітлював Садову, напився до жаху. І з кожною чаркою видовжувалася перед ним клята низка ненависних постатей, і були в цій низці і Дунчіль Сергій Ґерардович, і красуня Іда Геркуланівна, і той рудий власник бійцівських гусаків, і правдомовний Канавкін Микола.
Ну, а з тими ж бо що сталося? Даруйте! Анічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, тому що ніколи насправді не було їх, як не було й симпатичного конферансьє, й самого театру, й старої сквалиги Пороховникової тітки, яка гноїть валюту в льоху, й уже ж, звичайно, золотих сурм не було й нахабних кухарів. Усе це лиш наснилося Никанорові Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиний живий, що влетів до цього сну, саме й був Сава Потапович — артист, і встряв він у це лише через те, що уївся в голову Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам на радіо. Він був, а інших не було.
То може не було й Альоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але й тепер існує, і саме на тій посаді, що її зрікся Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.
Отямившись, приблизно за добу після візиту до Волянда, в потягу, десь під В’яткою, Альоїзій усвідомився того, що, виїхавши в затьмаренні розуму навіщось із Москви, він забув надягти штани, але зате не втямити нащо вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Сплативши колосальні гроші провідникові, Альоїзій придбав у нього старі засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але будиночка забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Старий мотлох дощенту злизнуло вогнем. Та Альоїзій був людиною надзвичайно заповзятливою. За два тижні він уже мешкав у прекрасній кімнаті в Брюсівському провулку[405], а за кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський знемагав через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Альоїзія. Мріє тепер Іван Савелійович тільки про одне, щоб цього Альоїзія забрали з Вар’єте десь геть з очей, тому що, як шепче іноді Варенуха в інтимній компанії, «такої сволоти, як оцей Альоїзій, він нібито ніколи не зустрічав на світі й що нібито від цього Альоїзія він сподівається усього, чого завгодно».
Втім, може, адміністратор і упереджений. Жодних темних справ за Альоїзієм не помічено, як і взагалі жодних справ, якщо не вважати, звичайно, призначення на місце буфетника Сокова якогось іншого. А от Андрій Фокич помер на рака печінки у клініці Першого МДУ місяців дев’ять згодом по появі Волянда в Москві…
404
405