Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події і згасли в пам’яті. Але не в усіх, але не в усіх.
Щороку, ледь настає весняна святкова повня, надвечір з’являється під липами на Патріярших ставах людина років тридцяти чи тридцяти з лишком. Рудувата, зеленоока, скромно вдягнена людина. Це — співробітник Інституту історії і філософії, професор Іван Миколайович Понирьов[406].
Прийшовши під липи, він завжди сідає на тій самій лаві, на якій сидів того вечора, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє в своєму житті бачив розваленого на шматки місяця.
Тепер він, цільний, на початку вечора білий, а потім золотий, із темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці в своїй височині.
Іванові Миколайовичу усе відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався після цього й вилікувався. Та знає він так само, що дечого він подолати не може. Не може він подолати оцієї весняної повні. Щойно вона починає надходити, щойно починає розростатися й наливатися золотом світило, що колись висіло вище від двох п’ятисвічників, стає Іван Миколайович неспокійним, нервує, втрачає апетит і сон, очікує, доки дозріє місяць. І коли настає повня, ніщо не вдержить Івана Миколайовича вдома. Надвечір він виходить і йде на Патріярші стави.
Сидячи на лаві, Іван Миколайович вже відверто розмовляє сам із собою, палить, мружиться то на місяця, то на добре пам’ятного йому турнікета.
З годину чи зо дві проводить так Іван Миколайович. Потім знімається з місця й завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми й невидющими очима йде в арбатські провулки.
Він проходить повз нафтокрамницю, повертає там, де скособочений старий газовий ліхтар, і підкрадається до ґрат, за якими він бачить пишний, але ще не одягнений сад, а в ньому — пофарбовану місяцем з того боку, де виступає ліхтар із тристулковим вікном, і темну з другого — готичну віллу.
Професор не знає, що тягне його до ґрат і хто живе у цій віллі, але знає, що боротися йому із собою в повню годі. Крім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те ж саме.
Він побачить сидячого на лавочці літнього й солідного чоловіка з борідкою, в пенсне і з ледь-ледь поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця. Іванові Миколайовичу відомо, що, помилувавшись місяцем, той, що сидить, неодмінно зверне очі на вікна ліхтаря й упнеться в них, ніби очікуючи, що зараз вони розчиняться й з’явиться на підвіконні щось незвичайне.
Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут треба неодмінно глибше зачаїтися за ґратами, бо ось зараз сидячий стане неспокійно крутити головою, блукальними очима ловити щось у повітрі, залюбовано усміхатися, а потім раптом сплесне руками в якійсь солодкій зажурі, а тоді вже й просто й доволі гучно бурмотатиме:
— Венера! Венера!.. Ех я, дурень!..
— Боги, боги! — стане шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за ґратами й не зводячи розжеврілих очей з таємничого невідомця. — Ось іще одна жертва місяця… Так, це ще одна жертва, як оце я.
А сидячий вестиме далі свою мову:
— Ех я, дурень! Навіщо, навіщо я не полетів із нею? Чого я злякався, старий осел! Папірця виправив! Ех, терпи тепер, старий кретине!
Так триватиме аж доки не грюкне в темній частині дому вікно, не з’явиться в ньому щось білувате й не пролунає неприємний жіночий голос:
— Миколо Івановичу, де ви? Що це за фантазії? Малярію хочете підчепити? Ходіть чай пити!
Тут зазвичай сидячий отямиться й відповість голосом брехливим:
— Повітрям, повітрям хотів подихати, душечко моя! Повітря таке вже гарне!
І тут він підведеться з лавки, нишком погрозить кулаком вікну, що зачиняється долі, і поплентається до будинку.
— Бреше він, бреше! О боги, як він бреше! — мурмоче, йдучи від ґрат, Іван Миколайович. — Ніяк не повітря тягне його до саду, він щось бачить у цю весняну повню на місяці та в саду, у височині. Ах, дорого б я дав, щоб проникнути в його таємницю, щоб знати, яку таку Венеру він загубив і тепер марно нишпорить руками в повітрі, ловить її?
І повертається додому професор вже зовсім хворим. Його дружина вдає, що ніби не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає й сидить біля лямпи з книгою, дивиться згорьованими очима на змореного сном. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним лементом, стане плакати й десь пориватися. Тому й лежить перед нею на скатертині під лямпою заздалегідь налаштована штрикавка в спирті й ампула з рідиною густого чайного кольору.
Бідна жінка, зв’язана з тяжко хворим, тепер вільна й без остраху може заснути. Іван Миколайович тепер спатиме до ранку з щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені й щасливі сни.
А от будить вченого й доводить його до жалісного лементу в ніч повні одне й те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши та якось гухнувши голосом, коле списом у серце прив’язаного до стовпа збожеволілого Ґестаса. Та не стільки страшний сам кат, скільки неприродне освітлення уві сні, що походить від якоїсь хмари, яка кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час світових катастроф.
Після заштрику все змінюється перед приспаним. Від постелі до вікна простягається широкий місячний шлях, і на той шлях сходить людина в білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до місяця. Поруч із нею йде якась молода людина в роздертому хітоні та зі спотвореним обличчям. Йдучи, вони про щось розмовляють із запалом, сперечаються, хочуть про щось домовитися.
— Боги, боги, — говорить, звертаючи погордливе обличчя до свого супутника, та людина в плащі. — Яка паскудна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з погордливого обертається на благальне, — її ж не було! Благаю тебе, скажи, не було?
— Тавжеж не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі примарилося.
— І ти можеш заприсягтися в цьому? — запопадливо просить людина в плащі.
— Клянуся! — відповідає супутник, і очі його чогось осміхаються.
— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом скрикує людина в плащі й береться вище й вище до місяця, і тягне за собою свого супутника. За ними йде спокійний і величний велетенський гостровухий пес.
Тоді місячний шлях скипає, з нього починає хльостати місячна ріка й розливається на всі боки. Місяць владарює й грає, місяць танцює й сваволить. Тоді в потоку складається незмірної вроди жінка й виводить до Івана за руку оброслу бородою людину, яка боязко озирається. Іван Миколайович відразу впізнає її. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно запитує:
— То, отже, цим і скінчилося?
— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:
— Звичайно, цим. Усе скінчилося й усе кінчається… І я вас поцілую в чоло, і все вам буде так, як треба.
Вона нахиляється до Івана й цілує його в чоло, Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і йде разом зі своїм супутником до місяця.
Тоді місяць починає шаленіти, він звергає потоки світла просто на Івана, він розпирскує світло на всі боки, в кімнаті починається місячна повінь, світло колишеться, підноситься вище, затоплює постіль. От тоді й спить Іван Миколайович зі щасливим лицем.
Ранком він прокидається мовчазним, але цілком спокійним і здоровим. Його поколена пам’ять стихає, і до наступної повні професора не потривожить ніхто: ні безносий вбивця Ґестаса, ні жорстокий п’ятий прокуратор Юдеї вершник Понтій Пилат[407].
1929–1940
(Переклад 2001–2008)
406
407
У виданні 1973 р.: «…п’ятий прокуратор Юдеї вершник Понтійський Пилат».