— Але цього вже немає? Ви це вже пережили?
— Я пережила це, — Тайах міцно притиснулася до руки Сева, якою він тримав її лікоть, — і ніколи в житті ке повернуся до старого. Знову загубити своє тіло, відчувати лише, як вино виливається і розхлюпується по дорозі — краще вже тоді не жити.
— А коли б я попросив зараз вашої руки і повів би до себе назавжди? Коли б я поніс вас...
— Не треба, Сев. Відповіді в мене немає. Але я відчуваю, що живу тепер свої останні дні. Я не знаю, що Суде потім, я боюся й жахаюся цього. Та воно однаково мусить прийти, я горітиму рівним, високим і ясним по-луменем. Мені цього не обминути. І ось я відчуваю справжній панічний страх. І млость, і сласність. Ви мене любите тепер, вам здається тільки. Повірте мені. Тепер — ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель — дайте ж мені попливти, наставивши вітрила.
Сев став сміятися, ображаючи Тайах і себе цим сміхом. У фойє погасили світло. На арені починався новий відділ програми. Тайад поверталася з Севом на своє місце, як сновида.
— Вам нічого не розповідали про мого листа?
— Нічого.
— Я забула, що ви мало зможете зрозуміти мою поведінку без цього листа.
— Я добре розумію вашу поведінку і, очевидячки, стикаюся щодня з причиною вашої поведінки.
На арену вийшли морські гімнасти. Вони проспівали матроську піскю, віддали пошану публіці і стали літати по арені. Карколомні сальто вивершував жартівливий сміх. Серед групи гімнастів була одна дівчина — молода, з чудесною будовою тіла. Мужчини й хлопці одягнуті в білі морські штани з лампасами, білі сорочки з чорненькими краватками. На дівчині рожеве трико. Поміж моряків дівчина здавалася зовсім без одежі. Вона не стояла й кількох секунд на місці. На арені відбувалося надзвичайне змагання за дівчину. Кожний хватав її на руки, як рожеву податливу сирену, мчав по арені, роблячи кульбіти й сальто. Ніби вихор, за ним мчались інші. Хтось відбивав дівчину у попереднього і сам з нею тікав далі. А на поставленому капітанському місткові капітан дивився в бінокль і командував керманичами та машиністами. У дівчини було обличчя, як у ляльки: коли її ставили на землю — вона розплющувала очі, коли її брали на руки — вона довірливо засинала. Група все збільшувала темп гри. Ніби хвилі погрожували впасти на палубу. Капітан стояв спокійний та величний, командуючи кораблем.
Тайах важко дихала. Вона стежила за дівчиною, ніби за сестрою. Сміялася й плескала в долоні. Великий цирк безліч разів викликав гімнастів, коли вони, кінчаючи свій номер, підкинули дівчину вгору в обійми старого капітана. Музика ревла і вітала майстрів. Повітря, яким дихали тисячі людей, ніби пронизала хвиля морського повітря.
— Сев, я вже все бачила, — сказала Тайах і встала з місця. Сев пішов за нею слідом. Він почав дещо розуміти. Але від цього йому стало ще тяжче. Проте він сміявся і розповідав анекдоти. Тайах його не слухала.
— Сев, — попросила вона, — дозвольте мені піти самій далі. Мені треба багато подумати.
Вони розійшлися, поцілувавши одне одного в щоку. Сев дійшов додому лише на ранок. Не роздягаючись, він уяав на ліжко і заснув.
XVI
Радісна праця — ознака творчості. Тесляр теше дуба й бука з захватом. Стовбури цих дерев підуть на зміцнення кіля й форштевня. Дубовий прикорень стоїть біля верстата. На нього покладено тютюн. Голенасті окоренки, стовбури соснові з корою, дошки, обаполи дубові, купи стружок, верстати. Над цим ранкове сонце, вилізши з-за моря, дивиться на початок робіт біля колишнього дубка “Тамара”. Дубок, ні — це тільки кістяк його — стоїть на березі в примітивному доці. Закопано кілька стовпів, пороблено риштовання і поставлено дубок, розвантаживши його від усього; від щогл, палуби, вантажу і від того, що заводиться в місцях, де довго жили люди, — різної трухи та покидьків. Коли буде замінено все попсоване дерево і він буде обшитий новими дошками, зашпакльований і обсмолений, — тоді спустять на воду. На воді вивірять стійкість, будуть уставляти мачти і кінчатимуть усі внутрішні роботи на судні: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева нагрівається від сонця і пахне, як сіно з копиці. Плотники по одному сходяться, обліплюють кістяк дубка. Біля верстатів виростають люди. Там починає шаршати шершебок по дошці. Хтось бере до рук рубанка і, повозивши ним по дубовій планці, кидає його й лагодить фуганок. По дереві фуганок майже співає. Власне, підспівує. Бо співає щось собі під ніс той, хто працює. Чудесний ранок, і смішна робота. А ще смішніше те, що робота тече, як струмінь пахучої води. Матеріал не сучкуватий і не мокрий. Заглибляйся, коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрібну кривину в буковій глиці. Працюй, струже, на совість! Це не декорація, яка вмре завтра — хай тільки її використає кіноапарат. Ця робота виходить у море. І можуть сказати майстри десь, що “відбудовували цей бриг радісні й чесні робітники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели і паруси напнули. Честь їм — умілим теслярам!” А нехай мине така лиха година, коли доведеться кораблю почути, що “руки б їм повсихали, і печінка б їм вилізла, і діти б їм у вічі наплювали — тим ледарям, безчесним людям, циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би на них швидше прийшов!” Не буде тоді брига, а буде дерев'яне опудало, сором і ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки і дзвенить сокира. Ні, корабель буде такий, ніби він виріс у лісі з чудернацького насіння і розцвів, і обріс великим білим листям парусів.
Сокиро, теши й теши. Ти найталановитіша з усього струменту. Ти дзвениш у твердій руці. Тріски летять набік.
Нахилившися, майстер обтісує стовбур. Сокира слухняна і проворна. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Падає піт на дерево. Сонце — ніби пробив хтось дірку в небі — ллє безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Тесати до цієї міри? А потім це ляже на кіль? Яка весела робота! Ляже на кіль! Куди це поспішає пилка? Пилко, рівніше ріж. Сонце, май совість, ми ж працюємо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь!
Коли судно стоїть на березі, його треба оточити любов'ю і увагою, веселістю, легкими піснями і достойними людьми. Корабель на березі, як і хвора людина, потребує нашої безмежної вибачливості й терпіння. Уявити треба його нудьгу і поіяг до здоров'я, тоскне завивання вітру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованні, цілу гаму звуків: сосни, дуба, бука, негній-дерева. Бриг на березі — ще не бриг. Це — біль народження, захват і радість праці, мерехтіння думок і колискова пісня. “Бриг великий виростає, бриг у море випливає!”
В риштованні-колисці стоїть майбутній бриг. На кормі, де є вже шмат палуби і звідки можна охопити оком роботу, — стоїть Професор. Під ним працюють біля кожної шпанти теслярі. Тирсяний пил підноситься вгору, виповняє увесь бриг білявим мороком, ніби й не корабель це, а чудна та велика урна, в якій Професор хоче про щось ворожити. Хазяїн трамбака — неофіційний помічник Професора. Він мацає кожну дрібницю, нюхає кожний шмат дерева, як їжу, і ніби виростає разом із кораблем. Тепер він виринув десь знизу, ухопився руками за сволок і сів на нього верхи біля Професора.
— Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба їх випинати. А то не бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такій посуді. У найкращий широкий вітер ми ніяк не могли їхати по-людському. Усе здавалося, що пливемо з самого святого потопу. Вірите — та шхуна мала стільки хазяїв, скільки є на нашому узбережжі людей: кожен хотів її швидше збутися. Доки хтось нарешті перебудував і вона стала ходити, як дурна.
— Ви, хазяїне, думали вже про те, як ми оцю річ ставитимемо на воду?
— Нащо мені думати, коли ви стоїте на кормі? Коли думає розум, тоді руки можуть не думати. Я продав свій трамбак і зараз помолодшав на десять років. Мені здаєіься, що я взяв би отак руками і сам поставив би на воду. А проте — треба робити похилу доріжку до води, покласти кругляків під кіль, обладнати риштовання і тоді легенько попхнути посуд рукою. Так роблять завше.