Колм Тойбін
Майстер
Бейбер і Майклу Стакам
Глава 1
Січень 1895 р.
ІНОДІ СЕРЕД НОЧІ йому снилися мертві, знайомі обличчя і напівзабуті лиця, що, мов метеори, промайнули його життям. Прокинувшись, він подумав, що за годину світатиме; і ще протягом кількох годин не буде чутно жодного звуку чи руху. Він торкнувся задубілих м’язів шиї; на дотик вони виявилися твердими й негнучкими, та болю не спричиняли. Повернувши голову, він почув хрускіт власних м’язів. «Риплю, мов старі двері»,— промовив він сам до себе.
Він знав, що треба знову заснути. Не можна лежати без сну протягом цих годин. Він і хотів би поринути в благословенну темряву, тільки б не дуже густу, потрапити до місцини, де не буде нікого й нічого, де можна відпочити від цих нав’язливих образів.
Наступного разу він прокинувся дивно збуджений і не розумів, де перебуває. Він часто прокидався в такий спосіб: схвильований, майже не пам’ятаючи, що бачив уві сні, жахаючись прийдешнього дня. Часом, куняючи, він бачив себе розніженим у сонячному мареві ранньої весни в Беллосгардо, на стільці під стіною старого будинку, коли далечінь ховається в тумані, а єство наповнює всеосяжне задоволення від теплих доторків сонця до щік і свіжих запахів гліциній, ранніх троянд і жасмину. У таких випадках, прокинувшись, він сподівався, що й день буде схожим на сон, що відблиски тих кольорів, того тепла та легкості супроводжуватимуть його аж до приходу наступної ночі.
Але цей сон був інакшим. То була ніч або пізні сутінки в якомусь старому італійському місті, на кшталт Орвіето чи Сіени, та в якому саме, було не ясно; то було просто старе місто з вузенькими вуличками, і він поспішав. Він не знав, чи був у ньому сам, а чи з кимось, але кудись квапився, а навколо було багато студентів, які повільно піднімалися на пагорб повз освітлені вікна крамниць, кав’ярень і ресторанів. Йому доводилося маневрувати, щоб знайти можливість їх обганяти, адже він дуже поспішав і був знервований. Попри всі спроби згадати, він не пам’ятав, чи був там із кимось; напевно, він був не сам, але супутник, мабуть, ішов позаду. Йому не вдавалося відновити в пам’яті чиюсь явну присутність, але, здається, поруч була якась тінь і час від часу лунав голос, який ліпше за нього знав, що треба поспішати, і, тихо лаючись, вимагав швидше порозганяти студентів, аби не плуталися під ногами.
Чого йому це наснилося? Пригадується, біля кожного світляного проміжку відкритого простору йому кортіло звернути з гамірної вулички на широкий майдан, але настирний голос не давав цього зробити, щоразу наполягаючи на тому, щоб рухатися далі. Чи дійсно цей надокучливий супутник наказував йому йти? Нарешті він вийшов на великий, традиційно італійський майдан, оточений вежами та гостроверхими дахами, що підпирали темне й неозоре чорнильно-синє небо. Він зупинився, удивляючись у цю картину, захоплено вбираючи її класичну симетрію і текстуру. У центрі майдану, згадавши це, він здригнувся, колом стояли люди. Він не бачив їхніх облич, тільки спини. І вже збирався до них підійти, коли фігури раптом обернулися. Серед них була його мати, у старості, така, якою він її востаннє бачив. Поруч із нею, в оточенні інших жінок, стояла тітка Кейт. Вони обидві померли багато років тому. Жінки усміхались і повільно рухалися до нього, їхні обличчя виглядали просвітлено, мов на полотні. Йому пригадалося слово, що наснилося так само, як і вся сцена. Чи то було слово: «благально»? Жінки просили, молили, заклинали його чи когось іншого, простягали вперед руки в німому благанні, та, коли вони наблизилися, він прокинувся, весь у холодному поту, охоплений єдиним бажанням, аби вони заговорили, щоб тільки він міг удовольнити жадання чи потребу цих двох жінок, яких він любив найбільше. Як після-смак цього сну прийшов виснажливий, тоскний сум, а з ним і нагальна, всеосяжна потреба засісти за писання, адже він знав, що заснути знову не зможе, тож слід якось утишити себе, заглушити цю тугу за двома найдорожчими жінками, котрих він утратив назавжди.
На мить він закрив обличчя руками, а потім згадав, що змусило його прокинутись, і тепер він усе віддав би, щоб тільки забути той момент, аби він не мучив його цілий день. На тому майдані він заглянув у вічі своїй матері, її погляд був повен паніки, а губи — готові розверзтись у крику. Очевидно, вона страшенно потребувала чогось такого, що не могла отримати, а він не допоміг їй.
НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ Генрі відхилив усі запрошення. У листі до леді Волслі він писав, що цілий день просидів на репетиціях у компанії гладких жінок, які робили костюми. Йому було ніяково та тривожно, часом лихоманило, а іноді й захоплювало те, що діялося на сцені, бо театр іще був для нього чимось новим і зворушливим. Він просив леді Волслі та її чоловіка помолитися за нього перед прем’єрою, до якої вже залишалось недовго.