Лорд Волслі, як і всі його гості, мав традиційно англійське виховання та вишукані манери, а ямочки на рожевих щоках і променисті очі робили його чарівним. Генрі перебував у товаристві цих чоловіків тому, що цього хотіли їхні дружини. Жінкам подобалися його манери, його сірі очі й американське походження, та найдужче їм подобалося його вміння слухати, що він ловить кожнісіньке їхнє слово, що ставить доречні питання, що його відповіді та жести наче підкреслюють розум співрозмовниці.
Генрі було легше, коли серед присутніх не було інших письменників чи когось, хто знає письменницьке ремесло. Чоловічі пообідні зібрання з анекдотами та політичними плітками ніколи не були йому цікавими, натомість, йому був цікавим зміст їхніх висловлювань. Але Генрі завжди з радістю спостерігав за жінками, хай що вони говорили. Леді Волслі, великою мірою, цікавила його через свій винятковий розум і шарм, неперевершений смак і симпатію до американців. Вона мала звичку оглядати кімнату повним здивування та захоплення своїми гостями поглядом, а потім повертатися до того, хто був найближче, і тихо заговорювала, немов повідомляла якусь таємницю.
Генрі потрібно було виїхати з Лондона, та він не знав, де зміг би усамітнитись. Йому не хотілося ні з ким обговорювати свою п’єсу, але й сумнівався, що зможе працювати. Він сподівався, що, коли повернеться з подорожі, у Лондоні вже все забудеться. У голові роїлися думки й ідеї. Генрі молив Бога, щоб усе ним уявлене перетворилося на текст. Більше йому нічого не хотілося, більше він ні у що не вірив.
Він поїхав до Ірландії тому, що туди було легко дістатись, і через те, що гадав, це не зіпсує йому нервів. Ні лорд Хотон,— новопризначений лорд-лейтенант, чийого батька він теж знав,— ні лорд Волслі, котрий став головнокомандувачем сил її величності в Ірландії, не дивилися його п’єси, тож Генрі погодився погостювати по тижню в кожного з них. Його здивувала пристрасна наполегливість запрошень і запальна суперечка між чоловіками стосовно тривалості його візиту до кожного. Лише опинившись у дублінській фортеці, він зрозумів, у чому була річ.
В Ірландії було неспокійно, і уряд її величності нічого з цим не міг зробити, хіба що бути більш поступливим. Таку політику ще можна було пояснити в парламенті, та ірландські поміщики й гарнізони нічого не бажали знати; вони бойкотували будь-які соціальні події в дублінській фортеці. Лорд Хотон потребував гостей із відкілясь іще, і це пояснювало гарячковість його запрошень.
Якщо старий лорд Хотон поводився невимушено і на офіційних учтах, і в особистому житті, під старість зосередившись переважно на радостях життя для себе та розвагах для своїх гостей, то його син був суворим і самовдоволеним. Пост лорда-лейтенанта став для молодого лорда Хотона справжньою знахідкою. Він походжав по фортеці з дуже поважним виглядом, і, здавалося, був єдиним, хто не помічає, що попри свою бундючність, абсолютно ніякої влади не має. Він був представником королеви в Ірландії, але це майже ніяк не виявлялося, тому його дні були сповнені доскіпливої уваги до дрібниць у дотриманні церемоніалу, що ним супроводжувались урочисті салюти, інспекції та прийоми, бали та бенкети. Він наглядав за порядком у фортеці, наче королева жила у своїй резиденції і щохвилини могла з’явитись у всій своїй імперській величі.
Невеличкий двір віце-короля з усією його пишнотою видався Генрі надмірно втомлюючим для тіла і для душі. Протягом шести днів тут давали чотири бали, і щовечора були бенкети. На ці нудні та другосортні, порівняно з Англією, вечірки ходили переважно чиновники та військові. На щастя, ніхто з них навіть не чув про Генрі, котрий і не збирався їм про себе розповідати.
— Я б вам порадила,— сказала йому одна з англійських леді,— затулити носа, заплющити очі й, якщо можете, запхати щось у вуха. Це слід було зробити, щойно ви прибули в Ірландію, і робити так завжди, коли ви перебуваєте поза фортецею чи покоями віце-короля, чи де там ви будете жити.
Леді світилася від задоволення. Якби ж його сестра Еліс, котра померла три роки тому, була тут, вона зуміла би дати гідну відсіч. Еліс, напевно, потім підготувала б цілу промову та написала б купу листів, не оминаючи в них жодної зайвої волосинки на обличчі тієї леді, згадуючи про її зуби та верескливий голос у найвищій ноті її попередження. Англійська леді всміхнулася до Генрі.