Спочатку Генрі подумав, що Тіто шукає точне місце, та потім він зрозумів, що, рухаючи гондолу вперед-назад, гондольєр лише відтягає час, коли доведеться виконати те, заради чого вони сюди припливли. Чоловіки зустрілись очима — і Тіто мімікою показав, аби Генрі починав виконувати їхню скорботну роботу, але той лише заперечливо похитав головою. Генрі подумав, що так само можна було б привезти сюди її тіло і викинути за борт, дозволяючи йому втонути. Тіто продовжував кружляти навколо тільки йому видної точки на воді, та, збагнувши, що Генрі не збирається нічого робити, напівосудливо і напівзверхньо всміхнувся, а потім поклав свою жердину, дозволяючи гондолі тихо гойдатися на морському плесі. Перш ніж доторкнутися до першої сукні, Тіто перехрестився, а потім обережно поклав одежину на воду, наче на ліжко, так, ніби Констанс збиралася виходити у світ і от-от мала б зайти до кімнати, щоб одягтись. Чоловіки спостерігали за тим, як тканина, намокаючи, темніла, як потроху зникала з очей. Тіто виклав другу сукню, а потім і третю, ніжно торкаючись кожної, а потім почав працювати швидше, супроводжуючи свої рухи дрібною жестикуляцією, роблячи короткі паузи, під час яких, схоже, нечутно проказував молитву. Генрі дивився, але не рухався.
Гондола злегка погойдувалась, аж Генрі здавалося, що вони стоять на місці. Коли у воді опинилася й білизна, він подумав, що саме під ними скорботний вантаж поволі опускається на морське дно.
Тільки коли гондольєр уже взявся за жердину й вони обоє одночасно помітили щось темне, що плавало на поверхні менше ніж за десять ярдів від них, Тіто зойкнув.
У сутінках, що густішали, воно було схоже на тюленя чи щось інше, темне та заокруглене, що спливло з-під води. Тіто взяв жердину обома руками, мов готуючись до захисту. І тільки тоді Генрі збагнув, що то було. Кілька суконь спливло догори, засвідчуючи реальність дивного морського похорону, в якому щойно взяли участь. Повні води, рукави та спідниці роздулися, мов кулі. Коли Тіто розвернув гондолу, Генрі побачив, що Венецію затуляє сіра запона. Дуже скоро туман накриє і лагуну. Тіто вже підвів човен до плавучого одягу. Генрі спостерігав, як він жердиною притоплює напнуту тканину, як не забирає жердини, доки сукня остаточно не піде під воду, після чого звертає увагу на ще один напівзатонулий об’єкт і рішучо та пристрасно робить із ним те саме. Він не припиняв топити одягу, переходячи від сукні до сукні, аж доки не впевнився, що всі вони пішли на дно. Закінчивши справу, Тіто ще раз уважно обдивився морський простір, але, начебто, на темній воді нічого не залишилось. Аж раптом за декілька футів від них на поверхні з’явилася ще одна сукня.
— Лишіть її! — вигукнув Генрі.
Але Тіто підвів гондолу до неї і, ще раз перехрестившись, опустив жердину якраз посередині сукні, натискаючи із силою, щоб швидше потопити. Він кивнув Генрі, даючи знати, що роботу скінчено. Це було важко, але вони впорались. Потім Тіто витяг із води жердину і став на своє місце стернового. Час було повертати назад. Із неспішністю майстра він повів гондолу через лагуну до міста, оповитого темрявою.
Глава 10
Травень 1899 р.
«ЩО СУЧАСНІШИМ СТАЄ РИМ,— писав Генрі в листі до Поля Бурже,— то більш древнім я почуваюся». Накивавши п’ятами з Венеції, утікши від її атмосфери, ущерть наповненої спогадами та відлуннями голосів і розмов, у Римі Генрі попервах відхиляв усі пропозиції надати йому прихисток. Він зупинився в готелі неподалік від Piazza di Spagna[54] і кілька днів просто тинявся містом, ступаючи повільно та важко, начебто був не травень, а розпал спекотного літа. Він спочатку навіть не спромігся піднятися Іспанськими сходами[55] чи відійти далі, ніж на декілька кварталів від свого готелю. Намагався не потривожити давніх спогадів і не порівнювати Рим майже тридцятирічної давності з тим, що оточувало його тепер. Генрі не дозволив би ніякій світлій ностальгії розфарбувати приємну монохромність сучасності. Він не був у настрої зустріти себе колишнього, молодого та вразливого, не відчував готовності до того смутку, що його дає знання та досвід, позбавляючи, натомість, здатності до нових відкриттів і вражень, замінюючи їх лише спогадами про пережите. Він насолоджувався цими вулицями, як колись давно вивченим напам’ять віршем, дозволяючи собі думати, що той час, коли він уперше побачив ці кольори, скульптури, лиця, став значною і важливою частиною того, чим він є нині. Зір уже ніщо не милувало і не радувало, як раніше, але й не дратувало і не викликало внутрішнього неприйняття.
55
Іспанські сходи — відомі у світі сходи в місті Рим, що пов’язують вхідний портал церкви Триніта деї Монті та Іспанську площу. Вони — своєрідний бренд і візитівка Риму поряд із Капітолієм, П’яцца дель Пополо та Колізеєм. Свою назву отримали від Іспанської площі, яка розташована біля підніжжя сходів.—