УРАНЦІ ГЕНРІ ПОБАЧИВ сором’язливого та знервованого Андерсена. Він не заговорив, коли вони зустрілись, а лише вклонився йому у своїй звичній манері. Генрі не міг би сказати, наскільки юнак усвідомлює власну привабливість, яка, коли він усміхався, перетворювалася на вражаючу яснооку красу. Доки вони їхали в кебі до оточеного стіною старого кладовища біля піраміди, лице Андерсена було водночас очікувальним і дещо нерішучим. Хоча він і говорив, як американець, звичної для співвітчизників спокійної та самовпевненої манери триматися не мав. Генрі подумав, чи не можуть його позірна байдужість до власної зовнішності, брак комунікабельності та напруженість бути спричиненими нічим іншим, як його скандинавським походженням. Але, коли Андерсен вийшов із кеба й відійшов до воріт, аби почекати на Генрі, у його рухах з’явилася певна агресивність, притаманна комусь більш упевненому в собі, ніж той сором’язливий молодий чоловік, яким здавався скульптор, коли всміхався, говорив, чи просто сидів із розслабленим лицем.
Для Генрі цвинтар більше, ніж усі мистецькі пам’ятки, знамениті будівлі чи вулиці Риму, був місцем, у якому мистецтво й природа поєднувалися найгармонійніше, найбільш разюче, і тепер, у тіні шишкуватих, із товстими стовбурами кипарисів, у лабіринті чисто виметених доріжок, серед квітів і кущів із любов’ю доглянутих, він відчував тутешній спокій і тепле вмиротворення. Доки вони йшли прямо до піраміди й могили поета Кітса, Генрі здалося, що частка Андерсенової сором’язливості та стриманості передалась і йому, що, безумовно, пасувало до цього урочистого місця.
Він не був упевнений у тому, що Андерсен знає цю історію про останні дні Кітса в Римі, чи, взагалі, впізнає його могилу, бо на плиті, що позначає місце останнього спочинку поета не було його імені. Генрі гостро відчував присутність скульптора; йому подобалося бути поруч із ним, коли навколо не було більше нікого, крім пташок, які співали, та котів, і ще, звичайно, відчуття присутності духу молодого поета, чия трагічна смерть і вічний супокій охороняються товстими стінами та затишним теплом старого кладовища. І все довкола, включно із чистим небом і численними цвинтарними закапелками, проголошувало, що з остаточним спочинком приходить кінець усім стражданням; і цього травневого ранку в Римі йому здалося, що вічний спочинок приносить зі собою й любов чи щось дуже до неї подібне.
Вони мовчки і без очевидної мети ходили поміж могил. Андерсен тримав руки складеними за спиною і читав усі написи на надгробках; після кожного робив коротку паузу. Було схоже, що він молиться. Генрі виконував роль провідника, тож скульптор ішов і зупинявся слідом за ним.
— Імена ніколи не переставали мене цікавити,— сказав Генрі.— Сумні імена англійців, які померли в Римі.
Він гірко зітхнув.
Андерсен злегка похитав головою і повернувся, щоб роздивитися худющого жовтувато-коричневого кота, який ішов за ним слідом, високо задерши хвіст. Генрі теж обернувся, коли кіт знехотя муркнув і звузив очі, а потім підійшов до його ніг і, спираючись на них усім своїм кістлявим тілом, потерся об штани Генрі, після чого байдужо пішов шукати собі місцинку на сонці, де б відпочити.
— Коти знають, чого хочуть,— сказав Андерсен. Його сміх був голосним і різким, майже неприємним, аж Генрі закортіло піти геть. Натомість, він усміхнувся і рушив уздовж довгої алеї, крокуючи до могили Шеллі, що розташовувалася під цвинтарною стіною, де повітря аж вібрувало від пташиних співів.
Тепер, коли між ними знову запанувала мовчанка, Генрі відчув, що сум, про який він говорив, є зовсім незначним, у порівнянні із тим, якою остаточністю, завершеністю дії дихає усе навколо. Тут, на цьому цвинтарі, що його вони почали обходити вдруге, стан абсолютного незнання й невідчування, в якому перебувають померлі, видався йому більше наближеним до цілковитого щастя, ніж Генрі собі уявляв раніше.
Андерсен, мабуть, вважає, подумав Генрі, що це ходіння від однієї могили до іншої, уникаючи решти, крім хіба що могил відомих поетів, є спонтанним і не запланованим. Скульптор видався йому розгубленим, коли Генрі пішов між надгробків до одному йому відомої мети, прямо до могили Констанс Фенімор Вулсон, чиє ім’я, він сподівався, для Андерсена зовсім нічого не означає. Під час усіх своїх візитів Генрі завжди приходив сюди перш, аніж піти з кладовища, але зараз пошкодував, що не змінив цього звичаю, бо знав, що доведеться вимовляти якісь слова й упевнитись у тому, що його зрозуміли правильно. На мить він відчув полегшення, коли Андерсенову увагу привернув кам’яний ангел на склепі, в якому було поховано Вільяма Ветмора Сторі, що його Сторі вирізьбив власноруч, і скульптор пішов, аби роздивитися його зблизька. Андерсен торкнувся білих крил і лиця ангела, а потім відступив і зосереджено почав їх вивчати. Його лице зробилося серйозним і замисленим. Доки супутник удруге обходив склеп, Генрі подивився праворуч на могилу Джона Еддингтона Саймондса й подумав, як і завжди, коли стояв на цій священній землі, що Ветмор Сторі, Саймондс і Констанс так сильно любили Італію, що між ними було багато спільного, оскільки всі вони хотіли жити у красивих місцях, вважаючи, що чудові краєвиди, мистецьке оздоблення та витонченість позначених історією помешкань, варті багаторічного усамітнення та перебування далеко від батьківщини. Він подумав, що Констанс, напевно, нерегулярно б із ними зустрічалася: її дратували б заможність і соціальні амбіції Ветмора Сторі разом із його м’яким артистизмом так само, як і статева одержимість Саймондса та його занадто велемовна проза. Невеличкий надгробок на її могилі, де, крім імені та років життя, нічого не було, мав декоративний вигляд у порівнянні з пишнотою родинного склепу Сторі. Вечорами, подумав він усміхаючись, вона воліла б побути сама. Її Америка була зовсім не схожою на їхню, її Італія була значно скромнішою, а її мистецтво більш претензійним. Але вона б зуміла про них написати.