Генрі обернувся і побачив, що Андерсен за ним спостерігає.
— Констанс була неперевершеним другом,— сказав він.— Авжеж, я був знайомий зі Сторі та спілкувався з нещасним Саймондсом, але Констанс була неперевершеним другом.
Андерсен подивився на надгробок, і Генрі подумав, що Констанс померла зовсім недавно. Він зібрався щось сказати, та потім вирішив цього не робити. Генрі гірко зітхнув і розвернувся, щоб іти геть, усвідомлюючи, що не варто було приводити на це дороге йому місце когось, кого він зовсім не знає. Але, і це було важливішим, він раптом зрозумів, що зараз не треба було нічого казати, бо її ім’я, вимовлене вголос, змусило сльози підступити до його очей. Він рушив із місця, намагаючись опанувати себе, та раптом виявилося, що не може цього зробити. Скульптор обійняв його так, що плечі Генрі уперлись у його груди, а руки опинилися під Андерсеновими долонями, що міцно його тримали, не відпускаючи. Він здивувався з того, якими сильними та великими були Андерсенові руки. Полохливо Генрі пересвідчився, що ніхто на них не дивиться, а потім розслабився в дружніх обіймах. Він відчував міць і тепло іншого чоловіка, чиє тіло до нього притискалося, й усією душею волів би, аби ці обійми тривали, та знав, що це — єдине заспокоєння, на яке можна сподіватися. Генрі затамував подих і заплющив очі, та потім Андерсен його відпустив, і вони швидко попрямували до виходу з кладовища.
У КЕБІ, ДОКИ ВОНИ ЇХАЛИ в Андерсенову майстерню на Віа Марґутта, він обмірковував, що розкаже скульпторові про те, як жив раніше. Генрі визнавав, що як митець Андерсен може знати, чи бодай здогадуватися, що кожна написана ним книга, кожна описана сцена, кожен створений ним герой несе в собі якийсь аспект особистості автора і є часточкою його душі, залишаючись у ній назавжди подібно до того, як прожиті роки тягарем опускаються нам на плечі. Однак стосунки з Констанс буде важко пояснити; Андерсен, напевно, ще дуже молодий, аби знати, яку складну суміш становлять горе та каяття, як багато страждань може нести в собі людина і як усе може видаватися неважливим і безформним, аж доки стане занадто пізно щось змінювати, і тоді, притлумлене відданістю праці, на якийсь час забуте, те все повертається тільки вночі, пекучим болем здушуючи серце.
Андерсен запропонував аби вони, перш, ніж оглянути місце його праці, поїли в невеличкому ресторані під його майстернею. Майже одразу після того, як він увійшов до маленької, але добре йому знайомої зали і привітався з власником і його дружиною, котрі вітали його дружніми жестами, скульптор зробився, на диво, балакучим і активним. Генрі здивувало не тільки те, як багато Андерсен знає про нього, але й із якою легкістю тепер виявляє свою обізнаність. А ще його здивувало, як безсоромно скульптор говорить про власний талант і як вільно цитує тих, хто ним захоплюється.
Доки подавали страви, Генрі слухав Андерсена; його лице змінилося так само раптово, як і манери. Його погляд утратив м’якість і приязність, а обличчя зробилося сфокусованим на тому, що він сам говорив, відображаючи всі ті коментарі, що ними рясніло його стрімке, неначе за ним хтось гнався, мовлення. Генрі зрозумів, що Андерсенова дотеперішня мовчазність була виявом самоконтролю та насильницької стриманості, і тільки зараз скульптор почав поводитися більш невимушено. У тьмяному освітленні ресторану Генрі із задоволенням дивився через стіл на його юне лице, таке рухливе і живе, мрійливе й емоційне, таке відкрите.