Генрі уявляв собі, що Андерсенові роботи будуть вишуканими та вибагливо вирізьбленими, що він працює повільно та наполегливо, однак тепер, коли скульптор устав із-за столу розпашілий, Генрі спало на думку, що його творчість може вирізнятися і браком дисциплінованості. Та поки що судити було важко. Хоча й Елліоти, і Сторі запрошували Андерсена на свої зібрання, вони ніколи не говорили про нього приватно. Піднімаючись до майстерні, Генрі згадав, як уперше приїхав до Риму і як тоді ходив художніми студіями, навідуючи багатьох митців, частина з яких із часом досягла успіху, а інші залишилися невідомими. І от після усіх цих років він знову тут, іде за молодим скульптором, сповненим невинності та гарячковості, у чомусь дуже беззахисним, а в іншому — владним і мужнім, таким різним і таким таємничим. Він дивився, як Андерсен піднімається сходами попереду, як його міцна біла долоня охоплює перила, слідкував за його дивовижно швидкими та повними відкритості рухами і мріяв затриматися в місті трохи довше, ніж збирався, щоб приходити щодня до майстерні свого нового друга.
У великій студії панував художній безлад, більшу частину приміщення займали наполовину завершені роботи, що засвідчували велику любов майстра до класичних традицій і форм, а також викликали відчуття, ніби його скульптури створювалися виключно для публічного, і лише тріумфального огляду. Генрі було цікаво, чи спочатку Андерсенові роботи являють собою щось кричуще та риторично диспропорційне, а потім під рукою скульптора поступово набувають деталізованості та витонченості. Ходячи від скульптури до скульптури, він висловлював переконаність у тому, що його новий друг має величезний талант, і постійно захоплювався різноманітністю та чисельністю фігур і торсів, запитуючи сам себе про те, чи Андерсен тільки збирається попрацювати над обличчями, чи, може, залишить їх як є: порожніми та безвиразними. Нарешті, він опинився перед тим, що, очевидно, саме було в роботі — великою скульптурою оголених чоловіка та жінки, котрі трималися за руки. Генрі голосно здивувався, висловлюючи своє захоплення розмірами й амбіційністю цього витвору, доки Андерсен стояв поряд зі скульптурою, наче приготувавшись до фотографування.
Упродовж наступних годин Генрі дізнався більше про Гендрика Андерсена. Дещо з того дуже його вразило, особливо, той факт, що родина Андерсенів, приїхавши до Америки, оселилась у Ньюпорті всього за кілька вулиць від будинку, в якому мешкали Джеймси, і що скульптор і досі вважає Ньюпорт своїм американським домом. А коли Андерсен розказав, що має старшого брата й почав оповідати, як важко бути другим сином, Генрі повідомив, що й він теж ріс у тіні свого старшого брата Вільяма. Було схоже, що скульптор уже про це знає, бо він лише голосно припустив, що саме це їх і звело докупи, а потім ставив безкінечні питання про стосунки Генрі та Вільяма, однак, іще не дослухавши відповіді, починав порівнювати їх із досвідом своїх власних стосунків із братом Андреасом. Розмова тривала, і Генрі виявив, що Андерсен є досить обізнаним з історією родини Джеймсів. Він між іншим сказав, що і його батько мав ту саму підвищену любов до алкоголю, що й батько Генрі — у молодості, хоча в родині Джеймсів цього ніколи не обговорювали, та, напевно, у Ньюпорті плітки були достатньо гучними, щоб досягти і вух Гендрика Андерсена.
— Ми з вами — брати,— розсміявся Гендрик,— бо обидва маємо старших братів і батьків-п’яниць.
Генрі з цікавістю за ним спостерігав, подумки занотовуючи і нездоровий колір Андерсенового обличчя, і його нервову манеру говорити, і перескакування з однієї теми розмови на іншу, не звертаючи уваги на реакцію співрозмовника чи на відсутність будь-якої реакції. Та коли Генрі сказав, що мусить залишити скульптора, той почав наполегливо вмовляти його зостатись і змусив-таки погодитися на те, щоб вони пройшлися разом середмістям і знайшли затишну місцину для перекусу. Але перед тим як вийти, Андерсен іще раз провів Генрі майстернею. Побачивши скульптурну групу вдруге, він подумав, що, мабуть, скульптора не цікавить творення одиничних і правдоподібних фігур. Тіла, зображені в мармурі та іншому камені, мали натуралістичні обриси, дещо узагальнені сідниці, животи та стегна, щоправда, виліплені з неабиякою ретельністю та самовпевненістю. Наостанок він іще раз висловив свій захват і сподівання, що зможе прийти сюди знову й побачити готові роботи.