Раптом прийшло осяяння, що й сам він ні на крихту не змінився за ці двадцять п’ять або тридцять років, що минули відтоді, як він востаннє отак прогулювався нічним Римом. Він ніколи й ні з ким не обговорював своїх батьків і власних амбіцій. Упродовж усіх цих років він ретельно обмірковував і контролював кожне своє слово та кожен жест, а до роботи його ставлення навіть у молодості було послідовним і турботливим. Але Андерсен — зовсім інакший, і тепер Генрі зрозумів, що він теж ніколи не зміниться. Він усе своє життя залишатиметься невинним і ніяковим, чарівним і відкритим. Коли між ними запала мовчанка, Генрі захотів повернутися до свого юного друга і сказати, щоб він брав від життя усе, що воно може йому дати, що він іще молодий і має вдовольняти власні бажання й амбіції, користуючись будь-якою нагодою. Дійшовши до Іспанських сходів, Генрі на мить завагався, чи не показати Андерсенові вікно тієї кімнати, в якій помер поет Кітс, але потім вирішив цього не робити, бо згадка про страждання та смерть зруйнує чари цієї ночі. Коли ж біля дверей готелю скульптор, відступивши на крок, обійняв його, Генрі не зміг утриматися від напруженого вдивляння в усміхнене Андерсенове лице, намагаючись якнайкраще запам’ятати його вираз, бо знав, що в Англії не раз згадуватиме цю мить.
ПРИБУВШИ ДО РАЯ, де його зустрічав бадьорий Бурджесс Нокс зі своїм возиком, Генрі побачив містечко таким, яким би воно постало перед очима Андерсена. Стало ясно, яким малим воно здасться скульпторові, яким безбарвним. Кімнати Лемб-Хауса, за римськими мірками, видаються просто мізерними, бо їхні розміри дорівнюють хіба що комірчинам і передпокоям у тамтешніх апартаментах, а сад, про який Генрі з гордістю розповідав другові, був сміховинно тісним і убогим. Доки Бурджесс Нокс розпаковував його багаж, Генрі обдивлявся будинок, намагаючись уявити, що про нього подумає Гендрик Андерсен.
Доки не прийшла посилка з невеличким погруддям, він не писав Андерсенові, хоча подумки і склав багато листів до нього, у яких розповідав, як багато про нього думає, якою чудовою, після кількох неприємних днів, тепер є погода та яким прекрасним, адже Генрі знову призвичаївся до його пропорцій, є його приватний англійський сад, огороджений камінною стіною. Він знав, що нічого з цього аж так не цікавитиме Андерсена, та не вмів знайти правильний тон і точні слова, що були б одночасно приязними та стриманими.
Однак, коли погруддя було розпаковане та поставлене на спеціально змайстровану широку підставку в кутку кімнати, біля комина, де воно милувало око, можна було написати Андерсену, висловлюючи свою радість і задоволення, вихваляючи мистецьку цінність і привабливий вигляд скульптури, знаючи наперед, що молодому митцеві це буде цікаво, що він із нетерпінням голодного звіра читатиме його листа. Самому Генрі було приємно писати до далекого друга, розповідаючи йому про те, як він обережно розпаковував, витягав і роздивлявся його роботу, як обирав для неї гідне місце, щоб постійно тримати її біля себе, наче мовчазного компаньйона, котрим можна повсякчасно милуватись і захоплюватися. Писати Андерсенові про те, що його витвір є таким жвавим і симпатичним, таким провокуючим до спілкування, таким подібним до живої людини, що дивитися на нього не набридне усе життя, було набагато простіше, аніж розказати про те, що Генрі майже цілоденно думає про самого скульптора, що він іноді зупиняється на півслові, заскочений раптовим припливом дивного тепла та передчуття майбутнього щастя, а потім усвідомлює, що ця світла радість є нічим іншим, як післясмаком часу, проведеного в Римі, і що він, усе ж таки, плекає надію на те, що Андерсен приїде до нього погостювати в Раї.
По короткому часі скульптор відповів і у своєму листі, написаному жахливим почерком, із безліччю орфографічних помилок, повідомив, що дійсно приїде в гості. Попри те, що лист був дуже коротким і зневажав усі епістолярні традиції, Генрі відчув його поквапливий, але серйозний, знервований і недисциплінований, але дуже щирий тон. Він не випускав послання з рук, не бажаючи розлучатися з ним і на мить, аж доки не змусив себе відкласти його вбік. Але не міг утриматися від уявляння Андерсенової зграбної постаті на стільці під шовковицею, що добряче розрослась, і себе поруч, передчуваючи, як вони вдвох насолоджуватимуться лагідними сонячними променями. У їдальні, самотою сидячи за столом, він подумки садовив Андерсена навпроти, і в компанії друга повільно цмулив вино перед тим, як їм обом перейти до вітальні. Генрі не заперечував проти того, що його гість буде перескакувати з теми на тему в розмові, що постійно вихвалятиме себе. Він тільки хотів, аби скульптор приїхав іще до закінчення літа, щоб вони могли насолодитися довгими яскравими вечорами та, разом із іншими, побути на пляжі, щоб Андерсен був тільки з ним, але й міг побачити яким простим може бути людське життя.