АНДЕРСЕН ЗАГОВОРИВ, ЩОЙНО вийшовши з вагона. Він забажав показати Генрі кількох людей, із якими їхав в одному купе, і, коли потяг рушив, не раз махнув їм рукою на прощання. Зібравши Андерсенів багаж і розмістивши його на возику, Бурджесс Нокс не зводив очей із Генрі, віддано слідкуючи за ним, і жодного разу, наскільки Генрі міг про це судити, навіть краєчком ока не поглянув на гостя, а потім постійно уникав його в Лемб-Хаусі, наче скульптор міг його вкусити.
Андерсен ходив будинком, оглядаючи його без особливого ентузіазму, ніби бував уже тут багато разів і все це бачив. Навіть погруддя графа Бевілакви, що стояло на підвищенні в кутку вітальні, не викликало в нього нічого, крім побіжної цікавості. Подорож так його розтривожила, що скульптор, за його власними словами, не бажав ні піднятися до своєї кімнати, щоб перевдягтися, ні освіжитися, ні посидіти в саду чи деінде. Скидалося на те, що його нещодавно під’єднали до електромережі й увімкнули всі вмикачі. Він постійно говорив і світився, мов люстра, розповідаючи Генрі про свою роботу та про те, з ким має зустрітись у Нью-Йорку, про те, що ті люди скажуть про його скульптури і що вже про них сказали. Імена дилерів, колекціонерів і архітекторів, які займалися питаннями містобудування, змішалися докупи з іменами мільйонерів і впливових у вищому світі дам. Париж і Нью-Йорк, як і Рим і Лондон були місцями, як сказав Андерсен, де ним захоплювалися, де на його роботи був шалений попит.
Після повернення з Італії, Генрі обмірковував декілька проектів і знав, що принаймні два з них вимагатимуть від нього великих зусиль. Спочатку робота, як дихання на холодному склі, буде туманною та непевною, і він сподіватиметься, що зуміє розпізнати її чіткий обрис, доки той подих не встигне зникнути. А потім доведеться працювати набагато сумлінніше та ретельніше, ніж будь-коли раніше. Тож, слухаючи Андерсена, він відчував гірке вдоволення від того, що вже має досвід поразок і знає якими повними сорому та болю вони бувають. Але Генрі мовчатиме, терпляче чекаючи, доки гість заспокоїться, не перериватиме його і не встряватиме у суперечку, а просто почуватиметься щасливим від того, що його друг приїхав, навіть якщо Андерсен іще й не усвідомив цього факту.
УРАНЦІ, ВИЯВИВШИ, ЩО Андерсен іще не встав, після сніданку Генрі пішов до садової кімнати, щоб розпочати заплановану на цей день роботу. Шотландець, здавалося, не помічав ні його вагань, ні потреби повторювати цілі речення так само, як і нічим не виявив свого здивування, якщо воно було, коли Генрі почав диктувати доладно та швидко, аж секретар заледве встигав натискати на клавіші друкарської машинки. Робота відволікала від думок про те, що його гість і досі, може, залишається в ліжку чи приймає ванну, чи сидить за дуже пізнім сніданком, чи от-от з’явиться на порозі його кабінету. Генрі вже давно виявив, ще до того, як почав приймати гостей, що коли він занурюється в роботу, то виникає дивний стан потужної зосередженості на творенні тексту, і тоді поява кожного нового речення приносить задоволення, неначе думка про те, що він змушує всіх інших замовкнути, чи передчуття швидкої зустрічі з кимось приємним. Генрі працював із небувалим завзяттям, немов у намаганні довести самому собі, на що він здатний. Отак і тривало до полудня, аж доки він виснажив шотландця та міг бути впевненим у тому, що знайде Андерсена десь у будинку чи в саду, де скульптор на нього чекатиме.
У Римі Генрі помітив, що Андерсен завжди вдягався так само, як і його колеги-митці: не надто буденно, але й не нарцистично. Однак зараз, коли скульптор піднявся з фотеля, що стояв у кутку горішньої вітальні, аби привітатися з господарем, Генрі зауважив і його чорний костюм, і білу сорочку, і блакитну краватку-метелика, що чудово пасувала до Андерсенових очей. Молодий чоловік мав вигляд людини, котра більшу частину ранку провела у приготуванні до цієї співбесіди.
Доки вони їли ланч, стало зрозуміло, що погода псується і будь-яку пішу екскурсію містом чи велосипедну прогулянку за його межами доведеться відкласти. На мить Генрі замислився про те, що робив Андерсен у Римі, коли йшов дощ, але швидко збагнув, що там дощі є рідкісним явищем і що за будь-якої погоди скульптор легко знайде собі заняття у власній майстерні. Коли Генрі запитав про дощові дні у Ньюпорті, Андерсен сказав, що пам’ятає їх як щось жахливе, коли цілий день сидиш удома із відчуттям того, що тебе замкнули в чотирьох стінах, і безперестанку виглядаєш у вікно, дивлячись на небо, гадаючи, чи скоро роз’ясниться, але завіконня залишається похмурим і вологим аж до вечора, коли стає зовсім темно та сумно. Він сказав, що й досі ці спогади викликають у нього дрижаки, а потім розсміявся.