Коли настала пора сідати за ланч, було вже спекотно. Андерсен був одягнений у білий костюм і тримав напоготові солом’яного капелюха, наче приготувався до морської прогулянки. Вони поговорили про те, чим би зайняти пообідні години, а, коли скульптор дізнався, наскільки близько вони перебувають від моря і що до нього можна просто доїхати велосипедом, він наполіг на тому, що ні про що так не мріє, як про купання в солоній воді та про можливість пройтися босоніж по піску. Для Генрі цей ентузіазм був полегкістю, адже під час їжі гість постійно повертався до теми своєї майбутньої скульпторської слави. Закінчивши ланч, вони обоє перевдяглись у більш відповідний для поїздки на велосипедах і пляжного відпочинку одяг, а потім вирушили з дому на двох добре змащених роверах, що їх Бурджесс Нокс витяг із сараю за кухнею. Вони поволі з’їхали з вимощеного бруківкою пагорба і попрямували у бік Вінчелсі, солоний вітерець із моря приємно холодив їм обличчя. Андерсен, за чиєю спиною теліпався згорток із купальним костюмом і рушником, був у своєму найкращому настрої і радісно крутив педалі, долаючи рівний шлях до Удімора, а потім і спуск до моря. Коли вони, залишивши велосипеди, проходили між дюнами, Генрі помітив спекотний серпанок, що висів у повітрі й робив горизонт майже невидимим. Фізичне навантаження та близькість моря, здавалося, змінили Андерсенів настрій, зробивши його мовчазним. Коли, нарешті, вони дійшли до води, він зупинився й подивився в море, звузивши очі супроти яскравого світла та ніжно обійнявши Генрі однією рукою.
— Я зовсім забув про це,— сказав він.— Не впевнений, де я є. Міг би зараз попливти до Бергена, міг би — до Ньюпорта. Якби тут був мій брат...
Він замовк і зачудовано похитав головою.
— Знаєте,— продовжив він,— якщо я зараз заплющусь, а потім розплющу очі й побачу оцю смугу піску та це світле море, то відчую, ніби мені знову п’ять або шість років, і я — у Норвегії, хоча Ньюпорт теж буває таким, особливо, влітку. Це все — повітря та морський бриз. Я міг би зараз бути вдома.
Вони пішли уздовж лінії прибою там, де вода залишила свій слід на піску. Тихо плюскотіли хвилі, на пляжі було майже безлюдно. Генрі стояв, удивляючись у море, доки Андерсен перевдягався в купальний костюм. Потім молодий чоловік залишив його охороняти одяг, а сам, ніби перетворився на рухому копію котроїсь зі своїх скульптур із дуже білим і гладеньким торсом та м’язистими руками й ногами.
— Вода буде холодною,— сказав він,— можу вам сказати за її зовнішнім виглядом.
Генрі спостерігав за тим, як Андерсен заходить у воду, перестрибуючи прибережні хвилі, а потім, опинившись трохи далі, зопалу пірнає і, з’явившись на поверхні, пливе, сильно та рівномірно загрібаючи руками. Час від часу він зникав під напливаючими хвилями, дозволяв їм відносити себе до берега, і тоді махав до Генрі, котрий стояв повністю вдягнений і насолоджувався сонячним теплом.
Коли Андерсен обсушився та вдягся, вони кілька миль ішли вздовж берега, майже нікого не зустрівши на своєму шляху. Вони обоє регулярно зупинялися, безпричинно вдивлялись у море, оглядаючи горизонт або далекий човен. Андерсен слухав пояснення Генрі про те, як земля боролася з морем, унаслідок чого тутешні містечка змінили своє розташування та статус: із прибережних на суходільні.
— Якби це був Ньюпорт,— сказав Андерсен,— можна було б піти на мол і подивитися на те, як вивантажують упіймане за день або як готуються до нічної риболовлі.
Потім скульптор почав оповідати про те, як уперше побачив Ньюпорт, приїхавши туди ще дитиною з Норвегії разом із батьками, двома братами та сестрою. Саме тоді, за його словами, він і почув про родину Джеймсів. Він дізнався, де вони живуть і що їхній син став письменником, бо про це говорили буквально всі навколо. А ще він сказав, що Андерсени мали все, крім грошей. Те, що його старший брат має талант художника, стало зрозумілим іще, коли він був дитиною; сам Андерсен теж виявився неймовірно обдарованим, але й найменший брат також подавав великі надії, тільки як композитор. «Старий Ньюпорт, усі літні пані та напів’європеїзовані родини, вірили в талант,— сказав він,— більше, ніж у гроші, але тільки тому, що вони мали забагато грошей чи успадкували їх стільки, аби до кінця своїх днів про них не думати». Андерсени, за його словами, могли теж здаватися такими, коли ходили з візитами чи до церкви, однак удома, де панувало безгрошів’я, вони думали тільки про гроші.