— Мені подобається шпиталь і старі солдати, пане.— Його голос звучав тихо і м’яко.— Вони майже все своє життя воювали. Дехто й понині не припинив боротьби. У вікнах і дверях їм ввижаються турки чи зулуси, чи ще якісь вороги, проти яких їм неодмінно треба виступити. Тут дуже весело, пане. Я — ніби і не в Ірландії, і не в Англії. Такий собі напівсвіт, дуже схожий на мене. Може, тому я й почуваюся тут як удома.
Генрі було легко та радісно в його присутності. Попри високий зріст, Хеммонд був легконогим і прудким. Його очі ніколи не втуплювались у підлогу, вони завжди дивилися вперед, і це робило капрала рівним із тими, на кого він дивився, дозволяючи нічого не пропускати, усе бачити, усе розуміти. Здавалося, він робить власні мовчазні судження про все довкола.
— Її світлість веліла мені прочитати одну з ваших книжок, пане,— звернувся він до Генрі.— Вона сказала, ваші книжки — дуже гарні. Я б хотів якусь із них прочитати, пане.
Генрі сказав, що надішле йому одну, коли повернеться до Лондона. Вона прийде на адресу королівського шпиталю.
— На ім’я Тома Хеммонда, пане. Будь ласка, надішліть її на ім’я капрала Хеммонда.
Щоразу, коли Генрі повертався у свої кімнати з їдальні чи прогулянки територією шпиталю, Хеммонд знаходив привід зайти. Ці приводи завжди були ідеальними. Він ніколи не байдикував і не робив зайвого шуму, проте поволі, день у день, ставав дедалі розслабленішим. Частенько, стоячи біля вікна, щось розповідав, ставив питання й уважно слухав відповіді.
— То ви, пане, приїхали з Америки до Англії. Більшість людей робить навпаки. Вам подобається Лондон, пане? Напевно, так.
Генрі кивнув і сказав, що любить Лондон, а потім спробував пояснити, що там буває важко працювати, бо надходить надто багато запрошень, а це відволікає.
За їжею, серед розмов і сміху, серед загальних веселощів, він із нетерпінням чекав на мить, коли Хеммонд увійде до кімнати. Саме переживанням цієї хвилини були зайняті його думки під час вечері, коли леді Волслі й містер Вебстер пікірувались у розмові. Генрі уявляв Хеммонда, котрий стоїть у вітальні спиною до вікна, й уважно слухає. А потім, опинившись у своєму помешканні, відповівши на декілька Хеммондових запитань або спробувавши йому щось пояснити, Генрі знову прагнув усамітнення і тиші, хотів, аби Хеммонд швидше пішов.
Він розумів, що все, зроблене ним у житті, все колись написане, включно з родинною історією та роками, проведеними в Лондоні, здасться Хеммонду неймовірно дивним. Але бували й моменти, коли Хеммонд перебував поруч і виникало відчуття тихої близькості, розуміння, ніби він якимось чином піднімався до рівня Генрі. Та потім капрал починав говорити про власне життя, свої надії чи погляди на світобудову — і все пропадало, знову між ними пролягала нездоланна прірва, котра тільки глибшала від того, що Хеммонд був щирим у своїх висловлюваннях і не помічав її, а Генрі швидко втомлювався й починав нудьгувати.
— ЯКБИ МІЖ ВЕЛИКОЮ БРИТАНІЄЮ та Сполученими Штатами розпочалася війна, кому б ви дотримали вірності, містере Джеймсе? — запитав у Генрі Вебстер під час перерви в розмові після вечері.
— Я б дотримав вірності справі відновлення миру між ними.
— А якби це не вдалося? — не вгавав Вебстер.
— Я знаю відповідь,— втрутилася леді Волслі.— Містер Джеймс дізнався б, на якому боці Франція, і прийняв би її сторону.
— Але у книзі містера Джеймса, де описана історія Агати Ґріс, американець ненавидить Англію й дозволяє собі жахливі слова на нашу адресу.— Вебстер говорив голосно, і тепер увесь стіл за ними спостерігав.— Гадаю, настав час за це відповісти,— продовжив Вебстер.
Генрі подивився через увесь стіл на Вебстера, чиї щоки розчервонілись у теплій кімнаті, а очі горіли від збудження, адже він зумів привернути увагу всіх за столом і володіє ситуацією.
— Містере Вебстере,— сказав Генрі тихо, коли впевнився, що молодик усе сказав,— я бачив війну, поранення та руйнації, спричинені нею. Мій рідний брат замалим не втратив життя у громадянській війні. Його рани неможливо описати словами. Я, містере Вебстере, не легковажу війною.
— Слухайте, слухайте,— вигукнув лорд Волслі,— чудово сказано!
— Але я просто спитав у містера Джеймса,— сказав Вебстер.
— А він вам відповів іще простине,— зауважив лорд Волслі.— Та вам, схоже, важко це зрозуміти.