Тоді Вільям відступив на крок і всміхнувся до брата, дивлячись йому в очі. Генрі, ніби вперше, помітив, яке незвичайне лице він має. Вираз його обличчя був відкритим і допитливим, а очі блукали від одного об’єкта до іншого, наче намагалися взяти до уваги усі різноманітні аспекти сцени, що розігрувалася перед ним перш, аніж Вільям, ретельно зваживши, зробить свій висновок. Його безсумнівна й іскриста інтелігентність у своєму вияві була дуже схожою на шарм. Його погляд був водночас провокативним і розвеселеним. У його очах і рисах обличчя простежувались ознаки здатності до співчутливих суджень і готовності розібратись у складних питаннях, що він, було видно, і робив зі звичною для себе впевненістю, кмітливістю та ясністю думки. Він не був схожим на американця і, тим паче, на члена родини Джеймсів. Він виробив свої особисті, цілком унікальні риси обличчя. Еліс, за відчуттям Генрі, була більш звичайною. Її врода та доброта не приховували розуму й аж ніяк не применшували її інтелігентності, а тільки підкреслювали, що симпатія для неї завжди буде на першому місці. Вони ще не пройшли й половини шляху, а Генрі вже зрозумів, що брат і зовиця рухаються так, як тільки батьки можуть це робити: татусь — трохи неуважний і відсторонений, а матуся постійно всміхається. Він зрадів, що так відверто висловив свої думки у листуванні, адже це давало йому впевненість у тому, що тепер вони не будуть занадто критично роздивлятися будинок, як і, сподівався Генрі, його самого.
Було видно, що Еліс заздалегідь вирішила, що Рай їй сподобається, бо робила свої зауваження досить обережно, намагаючись, аби вони не були ані надто екзальтованими, ані надто дискримінативними. Вона сказала, що старе місто видається дуже красивим, а Лемб-Хаус має такий усамітнений вигляд, наче сільська садиба посеред міста. Вільям, стоячи разом із дружиною перед будинком, погодився з її визначенням. Генрі пояснив, що сад нині не в найкращому стані, щоб побачити його в усій красі, слід приїжджати влітку, а погода останнім часом узагалі не була сприятливою. Щойно вони увійшли в будинок, Генрі одразу ж показав Вільямові кімнату, що її брат міг використати у якості кабінету, а потім провів подружжя до їхньої спальні, окремо зупинившись у кімнаті, де спатиме їхня дочка, коли приїде до Рая. Після того показав їдальню, долішню вітальню, садову кімнату, на яку невдовзі чекатиме період зимового сну, та кухонні приміщення. Генрі познайомив їх зі слугами, а потім іще раз провів нагору, де показав свою власну кімнату, що, не враховуючи горішньої вітальні, була найбільшою в будинку, і під кінець зауважив, що звиклі до бостонських і кембриджських пропорцій Еліс і Вільям вважатимуть усі інші кімнати маленькими.
Він показував їм будинок, наче потенційним покупцям, а вони спромоглися на позитивні та заохочувальні зауваження. За вечерею Генрі збагнув, що, якби раптом зараз увійшли п’яні та неохайні Сміти, Еліс і тоді знайшла б якісь підбадьорливі слова стосовно якості обслуговування у Лемб-Хаусі, а Вільям би на це лише згідливо кивнув.
НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ЛАНЧУ, коли тарілки було прибрано, Еліс Джеймс зачинила двері їдальні й запитала в Генрі, чи вони з Вільямом можуть безперешкодно поговорити з ним про досить важливу справу. Генрі знайшов Бурджесса Нокса в коридорі та попросив його прослідкувати, щоб їх у їдальні ніхто не турбував. Коли він повернувся, Еліс сиділа за столом, склавши долоні на скатертині, а Вільям стояв біля вікна. Їхні обличчя були серйозними. Якби тієї миті до кімнати увійшов адвокат і почав читати довгий і плутаний заповіт, Генрі не здивувався б.
— Генрі,— сказала Еліс,— ми були іще в одного медіума, такої собі місіс Фредерікс. Ми були в неї кілька разів. Спочатку я ходила сама, і я абсолютно впевнена, що вона не знала, ні хто я є, ні чогось іще про мене.