— А потім я пішов із нею,— сказав Вільям,— і ми мали в неї всього чотири сеанси.
— Ми думали написати тобі після першого ж сеансу,— сказала Еліс,— але потім, оскільки вони продовжилися, ми вирішили зачекати і все тобі розказати, коли приїдемо до Англії. Генрі, твоя мати вийшла на контакт із нами.
— Вона говорила через місіс Пайпер,— увірвав її Вільям.— Ми знали, що так і буде, але цього разу в її словах містилося досить приватне повідомлення.
— Вона упокоїлась? Чи має спочинок моя мати? — запитав Генрі.
— Генрі, вона упокоїлася,— сказав Вільям.— Просто вона спостерігає за всіма нами крізь містичну запону, що відділяє її стан від нашого, а позад неї відчувається якась усеосяжна біла еманація.
— Вона бажає, аби ти знав, що вона упокоїлася,— сказала Еліс.
— Чи казала вона що-небудь про мою сестру? — запитав Генрі.
— Ні, про Еліс — нічого,— відповів Вільям.
— А про Вілкі чи про батька? — запитав Генрі.
— Жодного разу під час наших сеансів вона і словом не обмовилася про померлих,— сказав Вільям.
— Тоді що саме вона сказала? Про кого згадувала? — поцікавився Генрі.
— Вона бажає, аби ти знав, що ти — не самотній, Генрі,— відповіла Еліс.
Зовиця похмуро дивилася на Генрі, доки той мовчки перетравлював почуте.
— То виходить, що її свідомість не згасла,— сказав він.
— Вона упокоїлась, Генрі,— сказала Еліс,— і бажає, аби ти це знав.
Вільям перейшов кімнату і сів біля столу. Тепер Генрі було видно, що нижня частина його обличчя дуже схудла. А очі, хоч і були сумними, світилися, коли він говорив.
— Наш медіум описала цей будинок. Тут є речі, про які вона не могла знати. Учора, коли ми пройшлися цими кімнатами, отримали необхідне підтвердження.
— Генрі,— сказала Еліс,— вона описала оте погруддя, що стоїть на камінній полиці.
Усі троє подивилися на Андерсенове погруддя молодого графа.
— Але є і ще щось дивніше,— продовжила Еліс,— картина у передній кімнаті, що зображує якесь безлюдне місце.
Генрі рвучко встав і почав міряти кроками кімнату.
— Не знаю, чи ти помітив, як я вчора її роздивлялася,— сказала Еліс.— Я це робила тому, що вона детально її описала. Вона сказала, що ця річ має для тебе особливе значення, та, коли я вчора у тебе запитала про цю картину, ти промовчав.
— Вона належала Констанс Фенімор Вулсон,— відповів Генрі.— Це — єдина її річ у цьому домі. Я привіз її з Венеції.
— Місіс Фредерікс,— продовжила Еліс,— описала ці кімнати, вікна, колір стін, але ці дві речі,— статуя і картина,— за її словами, є особливими. Генрі, ми маємо їй вірити, чуєш, ми маємо їй вірити.
Генрі підійшов до дверей і відчинив їх. Постоявши мить у коридорі, він запримітив удалині Бурджесса Нокса, і це змусило його ретируватися до їдальні. Вільям і Еліс сиділи за столом і дивилися на нього.
— Мені потрібно якийсь час побути самому,— прошепотів він.
Вони обоє встали.
— Ми не мали на увазі...— почала Еліс.
— Нічого,— відповів Генрі,— нічого. Дайте мені день або два подумати. Я глибоко шокований, але обіцяю, що ми повернемося до цієї теми, коли я буду готовий сприйняти ідею про те, що голос моєї матері промовляє до нас із небес.
ГЕНРІ ПІШОВ НА БАГАТОМИЛЬНУ ПРОГУЛЯНКУ, а коли повернувся, тихо та швидко попрямував до садової кімнати, однак ні читати, ні писати сил не було. Він змерз. Понад усе у світі йому зараз кортіло, щоб Вільям із Еліс негайно поїхали звідси, забравши із собою своє повідомлення. Однак за вечерею, варто було йому тільки сісти за стіл, Генрі тут-таки відчув до них якесь просто неймовірне тепло. Він збагнув, що брат і зовиця, діючи в унісон, приберегли для цієї хвилини безліч анекдотів про їхніх спільних друзів. Вільям кепкував і дуже розсудливо та зі знанням справи говорив про злет Олівера Венделла Холмса, а також про життєві обставини Джона Ґрея і Сарджі Перрі, котрі, за його словами, завчасно зістарілися, і Вільяма Діна Ховеллса, котрого брат і досі дуже шанував. Вільям оповідав усілякі історії, поволі наближаючись до найчистішої злостивості, а потім, у якийсь момент, робив зауваження, настільки блискуче та влучне, що Генрі радісно завмирав у захваті, забуваючи про все інше.
Того вечора, коли він уже приготувався спати, Генрі пожалкував, що з ними не було сестри Еліс. Він би залюбки подивився, як вона перекривлює цю грізну парочку, що в усій своїй ніжнослівності та з усіма своїми світлими усмішками здаються двійком дуже відкритих людей, але, насправді, являє собою не що інше, як добре укріплену фортецю, готову дати негайну відсіч будь-якому загарбнику. От тільки б знати, як оповісти про сестрине ставлення до цієї теми, про її презирство до медіумів і її переконання в тому, що всілякі сеанси є чистої води нісенітницею. Щоденник Еліс, Генрі був у цьому переконаний, не пошкодував ні старшого брата, ні зовиці.