Їхнє захоплення окультизмом вона вважала найвульгарнішим виявом ідолопоклонства. Еліс від них цього не приховувала, та ніхто й ніколи не казав їм, що вона безжально кепкувала з них, посилаючи подружжю, коли вони просили пасмо її волосся, щоб використати його на спіритичному сеансі, не своє, а те, що належало мертвій подрузі. Вона від усього серця реготала з урочистості їхніх звітів про ці сеанси, та Генрі раптом зрозумів, що навіть по стількох роках не зможе повідати Вільямові та зовиці про те, як кепкувала з них Еліс, бо вони вибудували навколо себе такі міцні стіни самонавіювання та непохитної віри, що їх ніщо не здатне буде зруйнувати. Але сам він і досі не знав, у що вірить, а в що — ні. Почуття підказували йому, що найпростіше буде просто слухати й намагатися робити якомога менше коментарів.
ВІЛЬЯМУ ЦІЛКОМ ПІДІЙШОВ імпровізований кабінет на першому поверсі, він також знайшов собі затишну місцину в саду, де можна було посидіти на осонні з книжкою в руках. Вільям і Еліс ходили на прогулянки середмістям, беручи зі собою пса Максиміліана, і швидко стали відомими в найближчих закладах, де вони частенько пили каву в пообідній час і купували тістечка, щоб принести їх до Лемб-Хауса. Вільям рухався повільно, але пояснював це глибокою замисленістю, котра і призводить до такої нарочитості в ході. Спочатку Генрі не надав особливого значення тому факту, що Еліс ніколи не випускає Вільяма зі свого поля зору. Якщо чоловік був у саду, вона дивилась у вікно, що виходило в сад. Якщо він був у своєму імпровізованому кабінеті, вона сиділа в кімнаті, відділеній від кабінету передпокоєм, і тримала двері до неї відчиненими. Якщо Вільям збирався на прогулянку, дружина миттю хапалася за пальто, навіть якщо Генрі казав, що піде з братом, або Вільям ніжно її зупиняв, говорячи, що хоче пройтися на самоті. По якомусь часі, однак, така її уважність, така набридлива турботливість стосовно чоловіка видалася Генрі підозрілою, майже неправильною, а ще він помітив, що це дуже дратує Вільяма. Оскільки тактовність Еліс була всім відома, оскільки її репутація свідчила про неможливість того, щоб вона комусь набридала чи когось дратувала, ця надзвичайна турботливість, така очевидна та повсякчасна, була зовсім на неї не схожа. І Генрі, щойно він її запримітив, одразу ж нестримно захотів, аби вона скінчилася.
Аж ось, одного ранку, коли Вільям і Еліс гостювали в нього вже десять або й одинадцять днів, стало зрозумілим, чому зовиця стільки уваги приділяє своєму чоловікові. Після сніданку Генрі сидів у горішній вітальні. Він саме читав і, як частенько із ним траплялося, коли Вільям сидів у саду, підійшов до вікна. Було видно, що Вільям страждає від сильного болю. Еліс стояла поряд, нахилившись над ним, а Вільям, який притулив руки до грудей і заплющив очі, перебував у стані, схожому на агонію. Генрі не було видно обличчя зовиці, та з її рухів він зрозумів, що вона не знає, що робити, чи треба Вільямові сидіти тихо, чи, навпаки, слід рухатися. Генрі відступив на крок, побачивши, що Еліс збирається обійняти свого чоловіка. Тієї ж секунди він кинувся вниз. Аби вибігти до саду якомога швидше.
Упродовж наступних днів Генрі дізнався, що Вільям має проблеми із серцем і що вони з Еліс поїхали до Наухайма зовсім не для того, щоб уникнути гостинності молодшого брата. Вільям був хворий. Еліс постійно спостерігала за ним на випадок раптового серцевого нападу, бо такий напад, як їм сказали, може стати для нього фатальним. Вільяму ще не виповнилось і шістдесяти.
Наступного дня, їдучи в потязі до Лондона, де вони мусили побачитися з найкращим в Англії спеціалістом із серцевих захворювань, Вільям наполіг на тому, що буде читати та робити нотатки, категорично відкинувши всі їхні намагання вкрити йому ноги ковдрою, і пообіцяв, що, коли вони ще бодай раз подивляться на нього із жалем, турботою чи зацікавленістю, яка хоч трохи виходить за рамки звичайного, він тут-таки віддасть Богу душу, залишивши всі свої гроші притулку для бездомних котів і собак.
— І я всерйоз попереджаю вас обох, що не буде ніяких з’яв. І жоден медіум не допоможе. Я миттю перетворюся на порох.
Еліс навіть не усміхнулася, вона дивилась у вікно із закам’янілим виразом обличчя. Генрі подумав, чи, бува, історія про пасмо волосся Еліс не підніме їм настрій, але вирішив, що вона може викликати зовсім протилежний ефект. Хоча Вільям і жартував із подібних речей, він, усе ж таки, не легковажив ними. Атмосфера серйозності, створена його братом і зовицею, не припускала можливості оповідання подібних історій, а з часу Вільямової хвороби вона, здається, тільки посилилася.