Коли Еліс і Пеґґі помітили, що Генрі зняв зі стіни на горішньому сходовому майданчику невеличкий давнього вигляду гобелен, а на його місце повісив картину із краєвидом Рая, вони дружньо посміялися з нього, кажучи, що господар намагається виставити свій будинок у кращому світлі, поприбиравши з-перед очей герцогині усякий мотлох. Генрі не сказав їм, що придбав цей гобелен у лондонській антикварній крамниці, коли леді Волслі цього не бачила, та проти її бажання, і тепер не хотів, аби вона звинуватила його в упертості та, можливо, у дурисвітстві.
ЛЕДІ ВОЛСЛІ БУЛА ВБРАНА в яскраво-червоний шовк, що, коли вона звільнилася від своєї довгої чорної мантії, мало дуже театральний вигляд. Її щоки були густо нарум’янені, і волосся, на гадку Генрі, вона теж, якимось чином, трохи зачервонила, від чого воно здавалось яскравішим і блискучішим, ніж будь-коли раніше. Її манери також вирізнялись особливим блиском, і нічого з того, що говорив Вільям або Еліс і Пеґґі, не могло дорівнятися до її пристрасного та стрімкого мовлення. То було, наче живильна літня злива, з громами та блискавицями, налетіла на Лемб-Хаус і тепер мило та невинно розважалась у вітальні, бо ж до ланчу ще залишалося чимало часу.
— Усім відомо, люба,— леді Волслі звернулася прямо до Пеґґі, чия світло-блакитна сукня, кардиган і голубі стрічки в косах видавалися майже безбарвними супроти того палаючого багаття, на яке скидалася прибулиця,— що ваша країна має найбільшу демократію в усьому цивілізованому світі й за свою коротку історію спромоглася зробити чимало подарунків людству, та найбільшим і найкоштовнішим її дарунком, будьте певні, є ваш дядько. Його талант являє собою найпишніший цвіт вашої молодої країни, і, дивіться, він навіть жодної спроби не робить, аби це заперечити, адже моє твердження є цілком правдивим і лише відображає загальноприйняту думку.
Генрі подивився на Вільяма, котрий тепло всміхався до леді Волслі, демонструючи всю м’яку іронічність, на яку тільки був здатен.
Під час ланчу їхня гостя ставила чимало питань про Гарвард і Кембридж, про різницю між психологією та філософією, а також про те, як живеться юним дівчатам у дивовижно інтелектуальному середовищі Сполучених Штатів. Відповіді вона слухала досить уважно, а потім ставила нові, доречні питання, що створювало враження її глибокої зацікавленості предметом обговорення та тими, хто з нею розмовляв. Генрі помітив, що Вільям мало не фліртує з леді Волслі, а Пеґґі витріщається на неї роззявивши рота, аж занадто широко, на його думку. Еліс очей не відводила від гості, передчуваючи, як вирішив Генрі, задоволення, з яким увечері напише про цей візит своїй матері, а потім іще багато днів поспіль смакуватиме його подробиці в розмовах зі своїм чоловіком.
Коли трапеза уже майже добігла кінця, Вільям висловив своє несхвалення активністю громадського життя, що вирує в Лондоні, зауваживши, що тиша та спокій, якими вони з Еліс насолоджувалися в Кембриджі, були справжнім щастям. Він сказав, що й помислити не може про таку неймовірну активність.
— Ох так, це правда. Ви маєте рацію,— погодилася леді Волслі.— Кембридж, напевно, мусить бути справжнім щастям.
Генрі подивився на племінницю і помітив, що вона от-от попросить вибачення, вийде з-за столу й утече з кімнати, такий близький до нервового реготу вигляд вона мала.
— І театр у Лондоні — такий сміховинний і вульгарний,— продовжила леді Волслі,— що це просто не можна терпіти. Фактично, коли бідний Генрі приїхав до нас із чоловіком в Ірландію, його чудову п’єсу саме було зневажено лондонською публікою. Мій чоловік, як ви знаєте, командує армією. І тоді, одного вечора, я подумала, що це може цілком виправдати солдатів, якщо вони вистрілять у натовп. Напевно, добре, що не я командую армією, а мій чоловік.
Пеґґі попросила вибачення і вийшла з-за столу.
— Так, Англія — жахлива. Але, з іншого боку, Ірландія так сильно змінилася,— продовжувала леді Волслі,— навіть відтоді, як ми звідти поїхали. Мене інформують, що нині — це найбезпечніше місце в усій імперії.
— Цікаво, наскільки довго це триватиме? — запитав Вільям.
— Ах, мене інформують, що завжди,— відповіла леді Волслі.
Вільям поглянув на неї трохи здивовано, немов на котрогось зі своїх студентів, що заговорив, коли його не запитували.