— Дуже добре, пане.
— А з вашою сестрою теж усе гаразд?
— Дивно, що ви пам’ятаєте, пане. У неї все пречудово.
Вони рушили довкруж саду, але кожного разу, коли Генрі щось казав, Хеммонд на мить зупинявся, щоб, як слід усе сприйняти.
— Мусите приїхати ще раз, улітку, коли тут усе квітує,— сказав Генрі.
— Я б залюбки це зробив,— відповів Хеммонд.
Генрі відімкнув двері до садової кімнати — і вони увійшли. У нього виникло відчуття, ніби вони вдвох удерлися до якоїсь напівзабороненої території, але, обернувшись на Хеммонда й поглянувши йому в лице, Генрі побачив, що той зовсім не поділяє цього враження. Юнака цікавив письмовий стіл, папери і книги. Він підійшов до вікна й визирнув назовні.
— Ця кімната — найкрасивіша, пане,— сказав він.
— Але взимку тут дуже холодно,— сказав Генрі,— надто холодно, щоб її використовувати.
— Ви маєте бути дуже щасливим тут улітку, пане,— зауважив Хеммонд.
Він підійшов до стіни, заставленої книгами.
— Я прочитав деякі з ваших книг, пане,— сказав він.— А одну я прочитав тричі.
— Одну з моїх книжок?
— «Принцесу Казамассіма»[61], пане. Мені здалося, що я в ній живу. Усі ті лондонські вулиці, я їх чудово знаю. І сестра. Це — набагато ліпше, ніж у Діккенса, пане.
— Вам подобається Діккенс?
— Так, пане. «Важкі часи» та «Холодний будинок».
Хеммонд відвернувся й почав докладніше роздивлятися книжки, а потім став навколішки, щоб оглянути і вміст нижніх полиць. Він повернув голову і м’яко сказав:
— Ви маєте мені вибачити, пане, та я не бачив раніше деяких із цих назв.
Він не погоджувався прийняти жодної книжки в якості подарунка і дав себе вмовити тільки після того, як Генрі довів йому, що у цій шафі має по декілька примірників тих самих видань. Зрештою, після довгої суперечки, Хеммонд дозволив Генрі відкласти для нього три книги. Письменнику тільки тепер стало ясно, що юнак просто не хоче, щоб леді Волслі бачила його з пакунком і почала цікавитися його вмістом. Хеммонд дуже розбірливо написав на аркуші паперу свою адресу, і Генрі пообіцяв прислати йому книги поштою.
— І я нічого не скажу її світлості,— додав він.
Хеммонд вдячно всміхнувся.
— І я теж, пане.
Коли вони вже підходили до того місця в саду, де Генрі планував побудувати нову теплицю, він не міг не зауважити, що за ними безсоромно спостерігає леді Волслі. Вона разом із Вільямом, Еліс і Пеґґі стояла біля вікна горішньої вітальні. Леді Волслі показувала на щось у саду і, зустрівшись із Генрі поглядом, привітально махнула йому рукою. Коли він їй уклонився, то побачив, що Вільям дивиться на нього та Хеммонда із сумішшю приголомшення та напруженості. Генрі не дивився в очі своїй зовиці та племінниці.
УПРОДОВЖ НАСТУПНИХ ДНІВ йому здавалося, що брат із зовицею та племінницею подовгу між собою обговорюють леді Волслі, та, якщо Еліс і Пеґґі, здавалося, були зворушені цим знайомством, Вільямів настрій помітно погіршився. Генрі не знав, чи леді Волслі сказала щось іще після того, як він вийшов із кімнати, та вважав, що й того, що він чув, було більше, ніж досить. Під час прощання, коли Хеммонд бовванів на задньому плані, леді Волслі навіть відвертіше, ніж упродовж свого візиту, означила свою персональну, навіть дещо власницьку, зацікавленість у Генрі та захоплення ним. Він зауважив, що запрошення відвідати її в Лондоні та в сільському маєтку, зроблене леді Волслі перед від’їздом, адресується тільки йому і не розповсюджується на членів його родини. Було видно, що вона не вважає Вільяма Джеймса та його родину вартими найменшої уваги, і це, відчував Генрі, разом із її поглядами на ірландське питання, могло вкрай роздратувати брата.
Із наближенням Різдва Еліс і Пеґґі, охоплені правдивим сентиментальним почуттям, почали готуватися до справдешнього американського святкування, до пуття не усвідомлюючи, що традиції їхньої батьківщини не зовсім збігаються з англійськими звичаями. Вільям багато читав, спав і розмовляв, аби не приділяти надто уваги своєму глибоко стурбованому стану. Якось, після ланчу, коли Еліс із Пеґґі знайшли собі заняття на кухні, він попросив Генрі дочекатись його в їдальні, бо хотів із ним поговорити. Генрі чемно зачинив за братом двері та сів біля столу.
— Генрі, я знаю, що раніше вже висловлював свою скорботу з приводу того, що ти не залишився в Америці, і вже казав, що нам бракуватиме тебе у якості хронікера сучасності. Але я і зараз вважаю, що Америка й нині чекає на прозаїка з твоїм гострим оком і широтою поглядів.