— Це точно,— сказав Генрі й усміхнувся.
— Але я гадаю, що ти не знайшов себе в цій країні,— суворо сказав Вільям. Говорячи, він дивився у вікно, наче затверджував напам’ять промову чи проповідь.— Я не вважаю, що «Поінтонські старожитності», «Незручний вік»[63] або «Інший будинок»[64] є вартими твого таланту. Англійці не цікавляться духовним життям, виключно матеріальним. Єдиною темою, що хвилює їх, є класовість, а ти про неї нічого не знаєш. Єдина боротьба, про яку може йтись у тутешньому суспільстві,— це боротьба за гроші, яка тобі також не відома. У твоєму розпорядженні немає тієї обізнаності, із якою Діккенс, Джордж Еліот, Троллоп або Теккерей зобразили механізми англійської жадібності. Люди тут не мають потреби, не відчувають наполегливого бажання з’ясувати правду.
— Дякувати Богу,— сказав Генрі.
— Коротко кажучи,— Вільям говорив далі, наче Генрі й рота не розкривав,— я вважаю, що англійці, узагалі, не можуть бути справжнім предметом твоєї прози. Також, я гадаю, що твій стиль зазнає серйозних втрат від постійного намагання драматизувати суспільну безбарвність і прісність. Більше того, я думаю, що у змісті твоїх творів з’явилося щось холодне, рідкокровне та самозакохане.
— Дуже тобі дякую за те, що висловив свою думку,— сказав Генрі.
— Генрі, я жадібно читаю усе, що ти пишеш, і поважаю твою працю.
— Схоже, ти відчув, що ліпше мені було б не їхати з дому,— сказав Генрі й підняв руку, не даючи Вільямові себе перервати.— Краще було б описувати життя ущербних бостонських інтелектуалів. Авжеж, то був би найперший предмет.
— Генрі, я виявив, що мушу по двічі перечитувати ці нескінченні речення, що ними ти тепер пишеш, аби з’ясувати, що вони могли б означати. За великим рахунком, я тільки це мав на увазі. У наш вік масового читання нашвидкуруч ти залишишся зневаженим і не оціненим, якщо й надалі продовжуватимеш бавитися з цим стилем і цими темами.
— Я спробую,— відповів Генрі,— зробити так, аби мої майбутні роботи тебе вдовольняли, та, напевно, мушу додати, що більше принизити мене могло б тільки, якби ти сказав, що усією душею схвалюєш мою прозу і ставиш її в один ряд із тим, що, як я чув, викликає у тебе захват. А я волів би скорше лягти в безславну могилу, ніж писати подібні речі.
— Ніхто не вимагає від тебе лягати в безславну могилу,— сказав Вільям.— Але у мене була для тебе цілком конкретна пропозиція. Роман, який просто проситься, щоб його написали, який вразить твоїх критиків, розширить твою читацьку аудиторію та принесе тобі неймовірне задоволення.
— Роман, що його я мушу написати?
— Так, роман, у якому не буде англійської шляхти, роман про Америку, яку ти добре знаєш.
— Ти так упевнено це кажеш.
— Так,— відповів Вільям,— я вже обміркував цю справу. Це має бути роман, у якому йтиметься про нашу американську історію, а не про якісь дрібні питання англійських манер, про які й так усім відомо, що вони є поганими. Роман про пуританських батьків, як ти їх колись назвав.
Генрі встав і підійшов до вікна, змусивши Вільяма повернутися для продовження розмови. Генрі відчув, що, стоячи при світлі згасаючого дня, він має перевагу над братом, який залишився сидіти за столом, у тіні, що густішала.
— Можна тебе перервати? — запитав Генрі.— Чи це лекція, про закінчення якої нам сповістить дзвоник?
Вільям розвернув свого стільця і мав вигляд людини, котра готова продовжити свою промову.
— Чи дозволено мені буде завершити цю розмову,— сказав Генрі,— відверто повідомивши тебе про те, що я розглядаю історичні романи як жанр, заражений смертельною бацилою дешевизни? І, якщо хочеш почути мою думку, висловлену по-американськи відверто, адже ти бажаєш, аби я мав справу з масовим читанням нашвидкуруч, як ти це називаєш, чи можна мені буде повідомити тобі своє ставлення до твоєї пропозиції щодо написання мною роману про пуританських батьків? — Він замовк, чекаючи на відповідь.
— Так, будь ласка,— сказав Вільям.— Я не можу тебе зупинити.
— Я скажу тобі лише одне слово,— продовжив Генрі,— одне просте слово. Усе це буде брехнею! — вимовив він майже лагідно і трохи зверхньо усміхнувся до брата.
ЗА ВЕЧЕРЕЮ ВІН ЗРОЗУМІВ, що Вільям не втаємничив Еліс у те, що здійснив сміливу спробу прочитання молодшому братові лекції стосовно провальності його прози. Вільямові очі були помітно запаленими, й Еліс наполягала на тому, щоб чоловік більше спав і не читав так багато, але Вільям, як спостеріг Генрі, грав роль примхливого та непокірного пацієнта. Старший брат узяв собі за правило постійно вештатися Лемб-Хаусом, і Генрі тепер ніколи не знав, у якій кімнаті на нього наштовхнеться чи в яку пору дня або й навіть ночі почує, як важко рипить підлога на сходах чи в братовій спальні, угинаючись під Вільямовими кроками.
63
«Незручний вік» — роман Генрі Джеймса, уперше опублікований у журналі Harper’s Weekly (1898—1899), а потім — окремою книгою (1899).—
64
«Інший будинок» — роман Генрі Джеймса, що вийшов друком у 1896 році, спочатку як журнальна публікація, а потім — окремою книгою.—